Політична доцільність важливіша, ніж права людей – що не так з відповіддю президента на петицію про легалізацію одностатевих шлюбів

Якщо коротко, то відповідь президента Зеленського на петицію щодо легалізації одностатевих шлюбів є далеко не першим і точно не найбільш кричущим випадком трактування змісту українського законодавства у “потрібний” спосіб. Якщо ж, відносно, довго, то до вашої уваги текст, що нижче.

Дисклеймер для противників ідеї легалізації одностатевих шлюбів. Ця проблема жодним чином не стосується “приватного”, чи якщо хочете – інтимного боку стосунків, оскільки тут держава та суспільство не можуть ні заборонити, ні дозволити, лише боротись або прийняти. Шлюб (зареєстрований державою за встановленою процедурою) за своєю природою є нічим іншим, як формою цивільного договору, умови та порядок укладення і розірвання якого наперед визначені державою. Таким чином, забороняючи (точніше, не дозволяючи) частині дієздатних фізичних осіб укладати цей договір, держава завдає шкоди і собі, і їм. Шкода для держави – частину існуючих в суспільстві відносин, для яких давно створено всі інструменти та практику врегулювання, держава “заганяє в тінь”, паралельно позбавляючи себе навіть банальних зборів за різноманітні реєстраційні дії. І якщо в масштабах держави це невеликі суми і не є чимось критичним (хоча не в наших умовах розкидатись грішми), то самообмеження державного суверенітету (ні заборони, ні дозволу) фактично виводить частину суспільства за межі взаємин з державою, чого будь-яка держава намагається всіляко уникати, максимально розширюючи сферу свого контролю. 

Друга ж сторона проблеми ще суттєвіша і є наслідком першої, оскільки шлюб породжує для кожного з подружжя взаємні права та обов’язки – щодо піклування, майна, спадкування тощо. І найголовніше – держава ці взаємні права та обов’язки однієї людини щодо одної визнає та підтверджує, видаючи відповідне свідоцтво. Як наслідок – подружжя може відвідувати одне одного в лікарні, бути опікунами одне одного, отримати тіло для поховання, спадкувати спільне майно – а “дві людини”, які перебувають у стосунках, існування яких держава ігнорує – ніЛюди, які перебувають в одностатевих стосунках, можуть, наприклад, воювати за Україну, виконуючи свій конституційний обов’язок (який для них є таким же, як і для людей, що перебувають у різностатевих стосунках), але  водночас вони позбавлені тих самих прав, які мають люди в різностатевих стосунках. Так само вони можуть загинути від російської ракети, з аналогічною різницею в правах для партнера. Те саме стосується й проблеми домашнього насильства – яке, варто нагадати, не обмежується застосуванням сили. Це саме те самообмеження державного суверенітету, про яке йшла мова вище – тут держава реагує (принаймні мала б) на те, що чоловік, наприклад, закриває жінку в квартирі, йдучи на роботу, а тут ігнорує те саме, коли це відбувається між двома жінками чи чоловіками – фактично даючи відчуття безкарності порушнику і змушуючи жертву шукати рішення поза законом.

Тепер, з розумінням суті проблеми та інших, породжених нею проблем, перейдімо до основного.

“Якщо факти протирічать моїй теорії, то тим гірше для фактів” – афоризм, який приписують Ґеоргу Ґеґелю, давно знайшов своє практичне застосування в Офісі президента у дещо видозміненому вигляді: “Якщо закони протирічать нашим поточним інтересам – тим гірше для законів”. Не оминула ця практика й петицію про легалізацію в Україні одностатевих шлюбів.

Але цей випадок є дуже показовим, оскільки тут немає жодного політичного підтексту, ніякої боротьби політичних сил чи інтересів – лише формальне законодавче закріплення того, що існувало, існує та існуватиме в повсякденному житті сотень людей (і що може дуже спростити їх життя, особливо в часи, коли ніхто не може бути певний, що прокинеться завтра), незалежно від будь-чийого бажання. Виключно практична реалізація того, що від самого початку зазначено в Конституції України – “усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах“. Але коли є ризик втратити частку рейтингів у “консервативно” налаштованої частини суспільства – це відходить на задній план.

Щоб не бути голослівними, погляньмо на відповідь, оприлюднену на сайті президента України 2 серпня 2022 року. Її зміст, якщо відкинути всі “абзаци заради абзаців”, зводиться до посилання на норми статті 51 Конституції України, у першому абзаці якої сказано: Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов’язки у шлюбі та сім’ї. Апелюючи до цієї норми президент зазначив, що під час війни Конституцію змінювати не можна і повідомив, що звернувся до прем’єр-міністра щодо врегулювання цього питання в межах формату цивільного партнерства, щодо якого Кабмін нібито напрацьовував “формати рішень”.

Проте, якщо уважно прочитати той самий перший абзац статті 51 Конституції, то можна помітити, що у ній написано: шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Не на взаємній згоді. Не на вільній згоді між жінкою та чоловіком. Просто на вільній згоді. 

Що це означає? Що ані жінок, ані чоловіків не можна примусити до вступу в шлюб (що, як відомо, якщо не дозволено, то принаймні не є караним у деяких національних системах права) – обов’язковою умовою шлюбу є вільне волевиявлення. Але в цій статті не сказано про те, що шлюб можливий лише між жінкою та чоловіком чи його укладення потребує взаємної згоди жінки та чоловіка.

Наприклад, якщо ми звернемось до Сімейного кодексу України, то там норма, яка визначає поняття шлюбу, сформульована так: Шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований в органі державної реєстрації актів цивільного стану. Тут уже конкретно постулюється, що укладення шлюбу (сімейного союзу) можливе саме між жінкою та чоловіком. Тому в питанні легалізації одностатевих шлюбів без внесення змін до Сімейного кодексу України ніяк. Однак, президент входить до переліку суб’єктів законодавчої ініціативи, стаття 157 Конституції України, яка забороняє змінювати Конституцію в умовах воєнного або надзвичайного стану, не поширюється на норми Сімейного кодексу України і питання легалізації одностатевих шлюбів можна було б вирішити поданням президентом відповідного законопроєкту до Верховної Ради України(принаймні формально в тій частині, яка залежить від президента, а фактично – ми всі спостерігали як потрібні президенту законопроєкти знаходили підтримку у ВР, навіть коли голосів монобільшості на це не вистачало, як зі звільненням генпрокурорки Венедіктової та голови СБУ Баканова).

Навіть якщо виходити з позиції, що обидва трактування норм абзацу першого статті 51 Конституції України мають право на існування, тоді відповідь президента на петицію однаково потрапляє в розряд “відписок” – тому, що юридично правильним варіантом дій було б звернення до КСУ. Адже повноваженнями офіційно тлумачити норми Конституції України наділений лише Конституційний Суд України. А президент є одним з суб’єктів права на конституційне подання – тобто на офіційне звернення до КСУ з клопотанням про надання офіційного тлумачення норм Конституції України. 

І уже від рішення КСУ залежала б подальша послідовність дій – або стаття 51 Конституції каже, що шлюб можливий тільки між чоловіком і жінкою на основі їх вільної волі – і тоді дійсно йдеться про зміну Конституції, або ж стаття 51 Конституції каже лише те, що у ній прямо написано – жінка і чоловік рівні у праві на вільне волевиявлення щодо вступу у шлюб (тобто, примус є недопустимим) – і тоді йдеться лише про зміну норм Сімейного кодексу України та деяких підзаконних актів (що і є завданням Кабміну та інших органів виконавчої влади).

При цьому, в обох описаних випадках результатом була б дієва реалізація вже згаданого вище принципу, закладеного в абзаці 1 статті 21 Конституції України: Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах.

Натомість у кращому випадку (якщо президент дійсно звернувся до Кабміну, а Кабмін дійсно візьме до роботи звернення президента) одностатеві пари отримають юридичного кадавра з “повноцінного” шлюбу та звичайного цивільноправового договору (який вони й без президента з Кабміном сьогодні можуть укласти, перенісши туди норми СКУ з деякими коригуваннями або прописавши ті, які необхідні їм). І так само як цивільноправовий договір, запропоноване президентом “цивільне партнерство” потребуватиме довгих років налагодження правозастосовчої практики, оскільки буде порівняно новим інструментом 

У гіршому ж випадку, ця петиція просто “помре” у глибинах бюрократичної машини уряду, зайнятого воєнними витратами та намаганнями “полагодити ізострічкою” те, що залишилось від української економіки. 

P.S. Кілька слів про “традиційні сімейні цінності”. Сімейний кодексу України, визначаючи  зміст поняття “сім’я”, постулює, що “сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки”. Ця норма існує в Сімейному кодексі з моменту його прийняття у 2002 році. Дійсно “шлюб” визначається як “сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований в органі державної реєстрації актів цивільного стану”, а подружжя “вважається сім’єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв’язку з поважними причинами не проживають спільно”. 

Проте, норма частини 4 статті 3 СК України зазначає, що сім’я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. Слід зауважити, що жодним нормативно-правовим документом в Україні не заборонені одностатеві стосунки, а щодо моральних засад суспільства відповідь дала кількість підписів на петиції та дата на календарі. 

Тому питання легалізації одностатевих шлюбів наразі перебуває не в площині тлумачення Конституції в розрізі впливу на електоральні показники, а в площині приведення законодавства до єдиного знаменника, визначеного нормами абзацу першого статті 21 Конституції України. Принаймні, мало б там перебувати.

Назар Чорний
адвокат, журналіст-розcлідувач

Джерело

Поділись публікацією
Залишити коментарій