«Почала впізнавати себе в дзеркалі». Це трансгендерні люди, які зробили гормональний перехід
«Дисфорія була монстром, який постійно нагадував про себе»
Гендерно підтверджувальна гормональна — це один з елементів трансгендерного переходу, коли людина вживає жіночі чи чоловічі статеві гормони. В результаті тіло поступово змінює деякі вторинні статеві ознаки. Наприклад, при прийомі тестостерону зазвичай збільшується оволосіння шкіри і знижується тембр голосу, а завдяки естрогену перерозподіляються жирові маси й дещо зменшується фізична сила. Гормональна терапія триває все життя і потребує регулярного прийому препаратів. Вона допомагає зменшити відчуття гендерної дисфорії та наблизити тіло до своєї гендерної ідентичності.
wonderzine поговорили з двома трансгендерними людьми, які зробили перехід і вживають статеві гормони, про прийняття себе, взаємини з соціумом і боротьбу зі стереотипами.
Алекс
19 РОКІВ
Все життя я відчував, що нікуди не вписуюся, і в гендерних аспектах, і не тільки
Коли я спілкуюся з цисгендерними людьми, мені зручніше, коли мене сприймають просто як хлопця. Але у більш комфортному колі квірних людей я можу розкритися більше й додатково виразити себе ще й як небінарна людина. Поки що представлятися так перед усіма складно: всі бачили, якою була реакція українського суспільства на цьогорічних переможців Євробачення та займенники вони/їх. Після коментарів людей у соцмережах про Nemo, я вирішив, що не готовий до такої ж реакції у свій бік. Водночас коли люди самі питають про займенники і ставляться до цього спокійно, без претензій, мені дуже приємно.
Складно точно сказати, коли я вперше відчув свою ідентичність. Озираючись назад і пригадуючи деякі моменти, мені стає зрозуміліше, як все дійшло до того, ким я є зараз. Приміром, у старшій школі в мене була сильна гендерна дисфорія. Все життя я відчував, що нікуди не вписуюся, і в гендерних аспектах, і не тільки. Повноцінне усвідомлення своєї ідентичності у мене відбулося вже під час повномасштабної війни. Тоді мене накрило всім одразу: це був і стрес, і роздуми над життям, і непевність того, що робити: виїжджати чи ні. У найбільш стресові моменти до мене часом приходять усвідомлення найбільш важливих речей, і тоді саме це й сталося. Я відчув, ніби над головою загорілася лампочка. До цього я пробував використовувати різні займенники, думав про вживання гормонів, а тепер остаточно наважився визнати свою ідентичність і розпочати повноцінний перехід. Спочатку назвався просто хлопцем, згодом більше розкрив свою небінарність. Коли ми з мамою виїхали з Києва, я наважився на камінгаут. Звісно, вона була в шоці, до того ж такі новини були дуже «вчасними» на початку повномасштабної війни.
Перше, що я зробив у рамках переходу — сходив до перукарні й обрізав волосся. Все життя мріяв про коротшу стрижку, але й не хотів різко стригтися налисо: я люблю своє кучеряве волосся й був не певен, як виглядатиму з коротким. Показав перукарці фото Бенедикта Камбербетча в ролі Шерлока, який був ідеальним образом для мене, і результат мені дуже сподобався.
Коли ми з мамою жили в Ужгороді, я почав ходити на психотерапію. Окрім іншого, ми з терапевткою обговорювали гормональний перехід і можливі побічки в емоційних станах. Мене трохи налякали можливими наслідками, проте насправді все було не настільки погано. Також я почав поступово змінювати гардероб, зокрема забрав у друга деякі непотрібні речі. Загалом мій стиль небагато змінився. Зрозумів, що надважливою для мене все-таки є фізіологія. А для цього мені було потрібно здійснити гормональний перехід.
Я приймаю тестостерон вже рік і кілька місяців. Мій перехід був не зовсім правильним за протоколом, адже я не ходив до психіатра. Від знайомих трансгендерних хлопців дізнався, що в лікаря потрібно дати великий хабар, аби все пройшло добре. На той момент моя зарплатня була вдвічі меншою, ніж розцінки у психіатра, водночас гендерна дисфорія тільки додавала стресу. Я вирішив почати приймати гормони самостійно: проконсультувався з другом-трансгендерним хлопцем і подав запит в «Інсайт» на безкоштовні препарати. Проте так робити не варто, не повторюйте мій досвід. Перехід все-таки варто починати з консультацій з лікарями.
Спочатку використовував гель з тестостероном, бо боявся і не вмів робити собі уколів. Проте гель закінчувався дуже швидко, в «Інсайті» його теж вже було недостатньо, а купувати його кожні два тижні було надто дорого. Водночас для початку він був ідеальним: зміни в тілі вже починали проявлятися, але не різко. Я почав вивчати тему ін’єкцій: питав у друзів і знайомих, шукав досвід трансгендерних людей за кордоном, намагався добути інформацію з перших вуст, а не лише зі статей в інтернеті. Потім придбав новий препарат і попрохав подругу, яка вчилася в медичному виші, робити мені уколи. Згодом вже навчився робити їх самостійно.
Спочатку були сильні емоційні гойдалки. Мав враження, ніби мені знову 15: відчував агресію, збудження, хотілося всього й відразу. Мені ці стани не подобалися, і згодом я перейшов на інший препарат, з яким вже простіше: перепади емоцій не турбують, та й шкіра стала здоровішою. Майже одразу почав змінюватися голос. Коли ще мешкав з мамою, вона спочатку подумала, що я захворів, бо мій тембр став нижчим. За кілька місяців у мене стабілізувався емоційний стан, я вже не почувався підлітком, а за приблизно півроку почали зменшуватися груди. У мене й початково був маленький розмір, а тепер, гадаю, коли я прийду до хірурга на мастектомію, він подивиться й запитає: «А що мені там прибирати?» Згодом я помітив, що мені стало легше піднімати важкі речі. У мене не бездоганне здоров’я, і раніше підняти навіть 5 кг було важко, а зараз я легко ношу 6-літрові пляшки з водою в обох руках.
Під час переходу я знайшов дружню до ЛГБТ+ сімейну лікарку, з якою мені максимально комфортно. Вона приймає ще кількох трансгендерних людей, допомагає з переходом і ставиться до нас абсолютно спокійно і по-людськи. Я почав її рекомендувати й приводити до неї своїх знайомих. Окрім толерантності, вона ще й дуже хороша фахівчиня, що ставиться з увагою і не призначає зайвого.
Це може звучати дивно, але я почуваюся краще зі «своїми» гормонами. Тепер я дивлюся в дзеркало й розумію, що відображення відповідає моєму уявленню про себе. Вже немає того дисонансу, коли бачиш себе, але здається, що це не зовсім ти. До переходу я відчував, що живу не своє життя, а спостерігаю за собою ніби збоку. Зараз цього відчуття немає, а також маю менше стресу. Дисфорія була монстром, більшим за мене, який постійно давив і нагадував про себе. Зараз я почуваюся набагато більш впевненим у собі. Я хотів би у майбутньому зробити ще й юридичний перехід. Вже змінив прізвище, ім’я і по-батькові, лишилося змінити стать у паспорті, але, судячи з досвіду знайомих, це непросто.
Я не люблю робити камінгаути незнайомим людям, це не дуже комфортні відчуття. Мені доводилося стикатися з трансфобією, особливо під час прийому на роботу. Тобі можуть прямо в очі не казати, що не наймають через ідентичність, але бувають моменти, коли ти чудово розумієш, що саме вона є причиною. Зараз з цим простіше, зокрема через те, що я почав шукати роботу в закладах, де не звертають уваги на твою ідентичність. Нормальні роботодавці в першу чергу оцінюють твої навички, а не що у тебе в штанях.
Мені доводиться зустрічатися й з тими, хто критикує трансгендерність і вважає, що ми тільки посилюємо гендерні стереотипи. Можу сказати, що претензії стосовно цих стереотипів варто висувати в першу чергу цисгендерним людям, які їх і створили. Я люблю самовиражатися по-різному, і якщо, наприклад, роблю макіяж, то не стаю від цього менш хлопцем. У повсякденному житті, особливо через небезпеку трансфобних нападів на вулицях, я вдягаюся більш конформно, але якщо маю бажання і йду в безпечне середовище, можу вдягнутися як завгодно, хоч і у спідницю. На початку переходу фемінність в образі мені відчувалася трохи дисфорично, адже не хотілося, аби мене зайвий раз місгендерили. Тепер не переймаюся цим взагалі. Мене більше не турбує думка сторонніх людей, які мене не знають. Також я не сприймаю фемінність чи маскулінність в стереотипних рамках, які нав’язує соціум. Мені просто цікаво і комфортно по-різному себе проявляти.
Келіла
27 РОКІВ
Дивлячись вглиб себе, я знаю, що я жінка, попри те, що в багатьох речах гендерно неконформна
Зазвичай розуміння світу й себе нам дають інші люди: близька й віддалена родина, діти у дворі, однокласники. В цьому плані я з раннього віку не могла зрозуміти себе взагалі. Причім це стосувалося не якоїсь однієї речі, яку я не могла пояснити — для мене саме життя відчувалося незрозумілим і неправильним. Я не розуміла, як мені рости й куди. Найкраще ці відчуття описує фільм «Матриця»: ти не можеш це відчути на дотик, не можеш точно вказати, що саме тебе турбує, але ти знаєш, що щось не так. Я відчувала це років з 3, і з кожним — все більше. Якщо озиратися назад, то, що кумедно, я переживала те, що ніяк, окрім як мізогінією, не назвати й не пояснити: від мене вимагали поводитися як стереотипна дівчина — бути поблажливою, емоційно всіх обслуговувати, поступатися іншим, жертвувати собою заради інших. І попри те, що вони не називали мене дівчиною, відводили мені таку роль й дратувалися, коли я її не виконувала. Гадаю, інші розуміли чи несвідомо відчували, що перед ними дівчина. Однак ця дівчина їм не подобалася: вона не була окрасою, була дивною, не догоджала, не виконувала інші «функції», які від дівчини очікує суспільство. Дівчата теж не приймали й дивилися на мене, як на якусь огидну жабу, яка чомусь із болота пристрибала в школу. На мене дивились ПОГЛЯДОМ. Якщо ви жінка й поділились тим, що не можете мати дітей, або раптом втратили свою вродливість й красу, або перестали усміхатися на «компліменти» (домагання) чоловіків, або перестали мило відповідати на дурне «з днем весни й краси», то на вас теж дивились ПОГЛЯДОМ. І я цей ПОГЛЯД знаю теж — ним на мене дивилися все життя.
У нашому суспільстві склалося так, що все розмаїття ознак, яке мають люди, розподілили по двох кошиках — чоловічому і жіночому, хоча якась частина цих ознак лежатиме десь збоку чи посередині й не вписуватиметься в усталені варіанти. І попри те, що ми бачимо все більше прикладів, коли навіть суто генетично люди не вписуються в такі бінарності (як-от інтерсекс люди, над якими досі при народженні проводять калічущі операції), суспільство продовжує триматися за ці два кошики навіть ціною безпеки й добробуту цих людей. Окрім цього, люди ще й надають певним ознакам більшої ваги. Якщо, приміром, спитати у пересічної людини: чи є жінкою людина з великими молочними залозами й широкими стегнами, з нульовою загрозою облисіння, з гормональним циклом, який викликає лютеїнізуючий гормон? Вам скажуть, що так. Якщо ви уточните, що в цієї жінки немає матки й вульви, людина може припустити, що це через нещасний випадок. Але якщо скажете, що замість вульви у неї член, то вам скажуть, що це однозначно чоловік.
Ця ідея двох біологічних станів продовжує існувати й слугувати орієнтиром для того, аби створювати чоловічий й жіночий ґендери та вписувати в них великий спектр людського самовираження. Варто пам’ятати, що очікування й стандарти щодо того чи іншого гендеру змінюються з часом і залежно від культури. Наприклад, в одних країнах жінки мусять ходити в хіджабі, в інших мати маленький розмір ноги, в третіх постійно фарбуватися, в четвертих майже не мати волосся на тілі, в шостих бути не самостійною людиною, а опорою для чоловіка. Є чимало гендерних ознак, які нам нав’язує суспільство і в які жінки часто не вписуються. І я зокрема теж. Проте, дивлячись вглиб себе, я знаю, що я жінка, попри те, що в багатьох речах гендерно неконформна: від зовнішности (татуювань, неформальної зачіски, неголених пахв) до поведінки (не догоджаю іншим, кохаю жінок, захищаю себе та свою думку).
Було б смішно, якби не було так сумно, чути про те, що трансгендерні люди відтворюють та підтримують гендерні стереотипи. Бо ревниво захищають ці стереотипи насамперед саме цисгендерні люди. Якби вони не трималися так віддано за них і не примушували інших слідувати їм, мене б не принижували з 5, не били з 10, не зґвалтували в 15, не намагалися б вбити у 22. Людина, якій у свідоцтві про народження написали “хлопчик” і яка пішла проти заборони змінюватися, проти заборони бути фемінною («опускатися до жінки», «принижуватися тим, що стаєш жінкою», бо патріархат вивищує чоловіка над жінкою), кинула більший виклик гендерним стереотипам, ніж всі ті, хто трансгендерних людей критикує.
З 12 до 15 років я почала стабільно ходити до шкільної психологині. Вона, як і решта, не підтримувала мої спроби виражати себе як дівчину, проте її ставлення було принаймні трохи кращим, ніж в інших, та й вибору в мене практично не було. Весь світ казав мені ненавидіти себе й соромитися свого тіла. Щоразу, коли я була собою і подавала голос, з мене знущалися фізично й психологічно. Я навчилася усміхатися лише на 26 рік життя. Давно зрозуміла, що в мене немає нікого, крім себе.
Чотири з половиною роки тому я зробила юридичний перехід. Це був непростий шлях: хоча навіть після всіх принижень й знущань в мені й далі теплилася надія на краще (на зміну паспортної статі), вона згасла, коли я у 17 років дізналася, що зробити перехід де-юре можна, але де-факто майже неможливо. Тоді, перш ніж отримати гормони, треба було 2 роки «жити, як жінка» та постійно обстежуватися психіатром, а щоб змінити документи, ще й пройти крізь «нижню» операцію — не уявляю, як можна два роки жити, як жінка (влаштуватися та мати роботу, показувати паспорт при покупці алкоголю), коли у тебе через тестостерон борода — просто абсурд. Але у 2017 році законодавство змінили, хоч і дізналася я про це випадково через рік. Порівняно з тим, що я переживала раніше, після виснаження і щоденних думок про смерть, цей процес був відносно простим. Спочатку потрібно провести щонайменше два тижні у психоневрологічному диспансері (хоча у мене це розтягнулося на 2 з гаком місяці). Там вже як пощастить — буває все швидко, буває затягується, буває, таке собі місце, буває, майже як невеличкий готель. Якщо все гаразд, отримуєш діагноз. З ним йдеш до сімейної лікарки, від неї до ендокринологині, потім назад до сімейної лікарки (це ще пара місяців). Зрештою, йдеш до РАЦСу, отримуєш нове свідоцтво про народження, а потім і паспорт. Зараз я допомагаю проходити цей шлях іншим трансгендерним дівчатам, а іноді й хлопцям. Хоча й він трохи ускладнився через воєнний стан, бо хтось нагорі вважає, що є хлопці, які хочуть, змінивши паспортну стать, ухилитися від служби й інколи влаштовує облави на психлікарні. Спішу вас завірити: чоловіки бояться навіть гігієнічної помади — у сукню вони аж точно не полізуть.
Не те, щоби мені зовсім не подобалося моє тіло, але в ньому я не почувалася собою. Я ненавиділа свій відбиток у дзеркалі, бо він був постійним нагадуванням про мою сумну дійсність. У мене були інші очікування щодо того, яким має бути моє тіло. Коли я почала вживати гормони 5 років тому, ці очікування почали виправдовуватися. Це така собі суміш відчуттів: вперше надягнути окуляри для зору, випити води після довгого маратону та нарешті піднятися на гору й видихнути. Спочатку почала впізнавати себе в дзеркалі, потім радіти, коли бачила себе, й хотіти бачити себе ще й ще.
Щоб почати гормональний перехід, треба теж спочатку сходити в психоневрологічний диспансер, отримати заключення і з ним йти до ендокринологині. Вона направляє на аналізи, а потім виписує препарати. Зараз вживаю препарат, який пригнічує вироблення тестостерону, а також естроген і прогестерон. Зокрема прогестерон допомагає врегульовувати гормональний цикл (досить навіть однієї Х-хромосоми, аби його мати). Морально я відчула себе краще вже в перший день, коли зрозуміла, що нарешті найгірше позаду. А фізично — через місяць, коли почали проявлятися перші зміни. Я почала відчувати власне тіло, як його хтось торкається й обіймає, бо відступила дисоціяція. Волосся стало приємнішим і красивішим, шкіра тендітнішою, менш жирною. По тілу почав перерозподілятися жир, рухатися більше в зону стегон. У мене змінилися вподобання в їжі, нарешті знов почала мати смак. Волосся на тілі стало тоншим, хоча все одно довелося прибирати його лазером. Також у мене збільшилися груди, проявилася талія. Я почала відчувати значно більше емоцій, і це не стільки через те, що жіночі гормони нібито роблять жінок більш емоційними, скільки через те, що я нарешті змогла розслабитися, перемкнутися з режиму виживання та відчуття постійної напруги. Пригадую, що раніше я була фізично сильнішою, але тоді я й більше займалася спортом. Зараз намагаюся тримати себе у формі — це корисно для здоров’я, радує око та допомагає бути самостійною у побуті.
Колись я хотіла зробити операцію на обличчі, аби зробити його більш фемінним, але натомість просто підкоригувала дієту і підняла дозу гормонів. Зараз мені дуже подобається моє обличчя, змінювати його не хочу. Також думала про операцію на голосових зв’язках, але мій голос мені теж все частіше подобається, мені цікаво його досліджувати без поспіху. Замислювалася й над вагінопластикою, але поки не впевнена, що дійсно цього хочу.
Деякі люди кажуть, що не можуть пригадати своє життя до повномасштабної війни, і це справді поширена реакція на травматичні події. Я ж не пам’ятаю все своє життя до 26 років. Моє життя й мої страждання — найкращий аргумент проти трансфобних закидів про те, що ми, трансгендерні жінки, проходимо через усе це, тільки щоби заходити у жіночу роздягальню і там чіплятися до жінок. Визирніть у вікно, почитайте новини: цисґендерні чоловіки заходять у жіночі роздягальні у чоловічих речах, домагаються в автобусах в чоловічих речах, переслідують вулицями в чоловічих речах, відвішують «компліменти» у чоловічих речах. Їм не треба перевдягатися в жінку. Та й вони не стали б — вони й зуби бояться рожевою щіткою почистити або потримати сумочку, поки ти зав’язуєш шнурки, а ви кажете сукні носити, гормони вживати, диспансер проходити, стать міняти. Для чоловіка немає більшої образи ніж «підор» та «баба».
