17 травня — Міжнародний день проти гомофобії і трансфобії. У цей день womo.ua опубліковали інтерв’ю з Оленою Шевченко — головою громадської організації «Інсайт» та засновницею організації «Марш жінок». Це організації, які допомагають та захищають права ЛГБТКІ-спільноти.
У проєкті «Незламні» за підтримки Швеції в Україні Олена розповіла WoMo, як вони від початку війни переформатували роботу і як організації зараз підтримують ЛГБТКІ-спільноту, надають гуманітарну допомогу та допомагають виїжджати та облаштуватися багатодітним жінкам за кордоном.
Перші дні війни, переїзд на Західну та запити про допомогу
Деякі партнери нас попереджали, що може бути війна, але до такого не готувалися. На 24-те лютого у нас взагалі була запланована дискусія у Києві, а вранці почала війна, тому до останнього дня ми не думали, що це буде. До того ж ми готувалися до Маршу жінок, який мав пройти 8-го березня. Мені здається, що ми цей марш навіть скасували лише через тиждень після того, як почалися бойові дії.
24-го лютого прокинулася від вибухів — я жила біля Житомирської траси, тому була однією з тих, хто почув вибухи о 4-тій ранку. Від початку не планувала нікуди їхати і 16 днів була у Києві, але потім ми прийняли рішення виїжджати. На це було декілька причин. Перша — було неможливо працювати, бо неможливо було добратися до офісу. Я два рази ходила пішки, але це понад 6 кілометрів через ці блокпости, а треба було налагодити ефективну роботу. До того ж ми з перших днів війни облаштовували шелтери у Чернівцях та Львові. Треба було там же створити центр гуманітарної допомоги і у Києві це зробити було нереально.
Друга причина — треба було вивезти батьків на Західну Україну, тому саме з ними і поїхала.
Це була реактивна позиція, часу на планування і думати, що буде через кілька тижнів — не було. Навіть не можу сказати, що зараз є цей час — запланувати, якими ми себе бачимо через місяць. Ми досі реактивно працюємо — просто почали відповідати на запити та потреби від спільноти.
У нас немає чіткого напрямку роботи — пріорітет нашої організації “Інсайт” це допомога ЛГБТКІ людям, але у нас ще й Марш жінок. Нам почали писати жінки, зокрема багатодітні, які просили конкретну допомогу — їм треба було переміщуватися на Західну Україну, виїжджати за кордон. Вони просили їжу, кошти. Так ми і почали допомагати.
Створення шелтерів, гарячої лінії підтримки, гуманітарного центру та співпраця з Airbnb
У перший день ми започаткували гарячу лінію психологічної допомоги. Зараз у нас працює два напрямки — для ЛГБТКІ людей та для жінок. Лінії суто наші, зроблені з нуля. Було декілька психотерапевток, які з нами раніше працювали, ми їх і залучили. Також з нами працювали понад 30 волонтерок, які і надалі чергують по декілька годин 24/7, надаючи психологічну допомогу. Спочатку це були одноразові консультації, але побільшало запитів на довгострокову допомогу — тепер у нас є інший список, де людям надають до 10 консультацій після розмови.
Було декілька сплесків звернень — перший на другому тижні війни, і зараз. Але зараз тематика звернень змінюється. Якщо спочатку це було про тривогу, то тепер це про сварки у сім’ї, домашнє насильство. Як було під час пандемії, коли люди опиняються сам на сам із партнером чи партнеркою. Це лінія для жінок, але зверталися і чоловіки кілька разів.
Співпраця з сервісом Airbnb відбулася десь через днів 10 від початку війни. Вони самі сконтактувалися зі мною і спитали, яку ми допомогу надаємо та як працюємо. Уся робота лягла на нас — ми зробили форму, почали приймати заявки, перевіряти людей та переносити дані у форму Airbnb. Це дуже багато запитів, ми навіть не уявляли, яка важка це буде робота. Наразі понад 5 тисяч людей отримали ваучери на безкоштовне проживання і заявок не стає менше. Спочатку ми займалися цим удвох — я та моя колежанка, яка також зараз у Львові. Але був такий потік заявок та інші напрямки роботи, що ми передали цю справу іншій нашій колежанці, яка зараз конкретно займається Airbnb.
Також ми створили два шелтери — у Чернівцях та Львові. Аби туди потрапити люди також заповнюють заявки. Ще у нас є форми для надання гуманітарної допомоги і гормональної терапії для трансгендерних людей. Усі ці заявки ми збираємо, людям передзвонюють і ми надсилаємо все, що можемо.
Запити ми отримуємо через ці гугл-форми, через соцмережі. Наприклад, в Інстаграм це до 500 запитів щодня, у Фейсбуці — 50-100. Ми робимо по 100-150 дзвінків на день, по 70-120 відправок на день. Наразі вже 8000 заявок опрацьовано, при чому з них 60-70% заявок від багатодітних жінок, жінок з дітьми з інвалідністю та жінок, що доглядають літніх родичів.
Зараз у нас працює 7людей і 12 волонтерів у регіонах координують нашу роботу, плюс створили волонтерську групу у Чернівцях.
Гуманітарна допомога за власні кошти та зниклі товари на кордоні
Ми від початку думали, що нам вдасться налагодити отримання гуманітарної допомоги через великі організації. Проте нам досі не вдалося зв’язатися із ЮНІСЕФ чи Червоним Хрестом. Перший підхід — ми закуповуємо та возимо через наших знайомих, партнерських організаціях. Вони привозять необхідне до кордону з Польщею, а звідти ми забираємо цей вантаж у Львів, де його розподіляємо. Другий — самі це закуповуємо з-за кордону чи в Україні, а зі Львова пакуємо коробки і розсилаємо.
Поки за такими підходами нічого не пропало майже, але одна знайома перевозила гумдопомогу з США у великих сумках. Потім, коли ми надіслали фотозвіт, вона сказала, що зникло багато взуття, кілька медичних засобів для військових тощо.
Потреби трохи змінилися, але зараз навіть стає ще гірше, бо люди заповнюють заявки по другому-третьому колу. У багатодітних мам є потреби на памперси, їжу для дітей, гігієнічні засоби, медикаменти. Також багато дітей з інвалідністю, то ми надсилаємо милиці, коляски для інвалідів. Це все дуже дорого. Також завозили L-тироксин та інсулін з голками, бо є нестача.
Ми допомагали і військовим, і парамедикам, бо багато людей з ЛГБТ-спільноти служать і ми адресно надсилали допомогу. Також у пріорітеті допомога військовослужбовицям, бо їхні потреби не враховують — немає жіночих бронежилетів, не вистачає білизни, гігієнічних засобів, тож ми це надсилали. Крім того, була змога отримати тактичні аптечки з-за кордону — їх ми розіслали по усіх знайомих.
Ми майже все купуємо за свої кошти — на день витрачаємо близько 2 тисяч євро і це лише на надання гуманітарної допомоги. Це мінімум. У нас наразі мало ресурсів — це загальний тренд. Увага до України зменшується і менше людей перераховують пожертви. Найбільший наш потік коштів це були звичайні люди, які донатили по 20-30 доларів і десь місяць тому цього майже вистачало.
Також ми переорієнтували усю нашу фондову допомогу, яка була раніше на іншу роботу, на допомогу людям. Вирішили, що потім вже будемо з донорами розбиратися, це не настільки важливо.
Легалізація, реєстрація, мовний бар’єр: з якими проблемами українці та українки стикаються за кордоном
Наша організація консультує людей, які виїхали за кордон щодо реєстрації, проживання тощо. Попри те, що країни створили умови для виїзду, багато програм недосконалі. Наприклад програма «Житло для України» у Британії передбачає, що ти не можеш просто в’їхати у країну, тобі треба знайти спонсора — тобто сконтактуватися з людиною, яка тебе прийме. Але не всі говорять англійською і не всі знають, як знайти спонсора, плюс ти вже перебуватимеш у залежному становищі. Людина, яка тебе прийме, отримає винагороду від держави, а далі ніхто не контролюватиме у яких умовах українець перебуватиме та як влаштується, наприклад, на роботу.
Майже у всіх країнах ситуація різна, а проблеми ті самі. Плюс країни втомилися вже приймати евакуйованих, особливо у перенаселених регіонах як-от Польща чи Німеччина. Там не так все райдужно, як нам описують. Показовий приклад — якщо раніше на кордоні з Польщею було багато волонтерів, які фоткалися з українцями та пропонували чай, то тепер цих волонтерів там немає, ще й туалет на кордоні став платний. Можемо очікувати, що найближчим часом у цих країнах зростатиме невдоволення щодо ситуації, тому що у них також ліміти — і психологічні і ресурсні — вичерпалися. Зараз більш-менш прийнятна по умовах країна це Румунія, але ніхто не хоче туди їхати, бо для ЛГБТ-людей це не найкращий вибір.
Що ж до ЛГБТ-спільноти, то їм взагалі складно знайти приміщення, аби поселитися із сім’єю — виїжджають пари з дітьми, з батьками. Спочатку люди були готові прийняти 2-3 людей з дітьми, тваринами, але вже понад два місяці пройшло, ці люди не можуть це робити постійно.
Не все так класно й з легалізацією, бо, наприклад, пара дівчат, яка виїхала у Німеччину, не можуть знайти собі помешкання, аби жити разом, бо вони ніяким чином не можуть довести, що вони пара. Їх селять окремо. А для доказів треба зібрати купу нотаріально засвідчених довідок в Україні.
Світ не усвідомлює масштабів гуманітарної кризи та війни
Нещодавно їздила на світову конференцію ILGA World, адже є членкинею правління цієї міжнародної організації. Протягом 10 днів у мене були зустрічі з ООН, донорськими організаціями. У людей досить різна інформація щодо подій в Україні — і це ще питання до українських ЗМІ, які висвітлюють події. Цього не вистачає.
У деяких людей досі ставлення, що це спецоперація, вони не уявляють собі масштаби гуманітарної катастрофи. Це не всі люди, але багато хто. Але є й позитив — вони дуже раді почути наше бачення розвитку подій, допомоги, яка нам потрібна.
День бабака, комунікація з донорами та подальші плани
У мене немає відповіді на те, як це витримую. Думаю це суто залежить від людей — у мене багато знайомих, які не змогли продовжувати роботу через стрес, небезпеку тощо. Ми ж як організація пройшли через багато криз, тож були готові.
Два місяці це був день бабака — відповідаю за Марш жінок та “Інсайт” у Фейсбуку, за комунікацію з журналістами, міжнародними партнерами. На мені майже увесь грантовий менеджмент. Комунікація з донорами — з кількома ми припинили роботу.
Серед неприємних моментів — люди почали вимагати допомогу. Спочатку ми чули подяку, а за місяць багато людей почали писати і казати, що їм ніхто не передзвонив. І такого невдоволення багато, а у нас зараз понад 12 тисяч заявок, з яких ми обробили 8 тисяч. Я бачу цю зміну навіть на рівні держави — вони чомусь вирішили, що ми їм повинні. Ніби ми десь це все беремо безоплатно на складі і ми недопрацьовуємо. Думаю, цей дискурс посилюватиметься і що з цим робити — питання.
Ми не благодійний фонд, наші ресурси вичерпуються, тож ми вирішили виробити критерії за якими обиратимемо, кому надсилати допомогу. Бо вже зараз очевидно, що ми не зможемо у такому ж темпі продовжувати працювати, враховуючи ту кількість запитів, які ми отримуємо.
