Дитину можуть цькувати як гея чи лесбійку незалежно від її сексуальної орієнтації. Достатньо не відповідати чужим уявленням про те, якими мають бути «правильні» хлопці та дівчата. Про те, як працює такий тиск у школі, пише Аліна Іванісова для «Гендер в деталях».
Хлопець має високий голос, цікавиться бальними танцями або відкрито виявляє емоції – і його маскулінність починають ставити під сумнів. Дівчинка коротко стрижеться, не фарбується, носить мішкуватий одяг чи близько дружить з іншою дівчинкою – і це стає приводом для насмішок або чуток. Риси, які оточення вважає «жіночними» чи «маскулінними», використовують для приниження.
Ніхто зі згаданих підлітків не обов’язково є геєм чи лесбійкою. Хтось із них може бути ЛГБТКІ+, але для тих, хто цькує, це часто не має значення. Їхня мішень – відхилення від очікуваної гендерної ролі.
Такий тиск називають гендерним наглядом – від англійського gender policing. Це спроби змусити людину виглядати й поводитися відповідно до стереотипів про її гендер. «Контролерами» можуть ставати однолітки й дорослі. Іванісова порівнює цей механізм із «соціальним Волдемортом» для дітей і підлітків: правила відчутні для всіх, але ставити їх під сумнів складно.
Поділ на «дівчаче» та «хлопчаче» помітний не лише в образах. Він впливає на шкільні заняття, ігри та розподіл простору. Авторка наводить приклади уроків праці, де шиття вважають «жіночою» справою, а столярство – «чоловічою», та майданчиків, де хлопці займають місце для спортивних ігор, тоді як дівчатам залишається простір біля гойдалок.
У такому середовищі слово «гей» може перетворюватися на образу для хлопця, який плаче, боїться чи захоплюється тим, що вважають «дівчачим». Дівчину можуть висміювати за те, що вона «виглядає як хлопець» або «надто незалежна». Близьку дружбу між дівчатами можуть сексуалізувати. Так слова «гей» і «лесбійка» використовують не для опису ідентичності людини, а для її приниження.
Це впливає і на квірних дітей, і на гетеросексуальних цисгендерних дітей. Страх стати мішенню змушує підлаштовувати зовнішність, поведінку та захоплення під очікування групи. Діти, які цькують інших, теж зростають у цих гендерних рамках – і через булінг нав’язують їх одноліткам.
Тому йдеться не просто про «жарти». Образи, насмішки, чутки та ізоляція вчать дітей боятися власного способу самовираження. Протидіяти цьому, наголошує авторка, мають насамперед дорослі: зупиняти цькування, а не підкріплювати його власними зауваженнями. Дітям потрібно пояснювати, що зовнішність, інтереси й поведінка можуть бути різними та не визначаються гендерними стереотипами.
Школа має бути місцем, де не потрібно доводити свою маскулінність чи фемінність, а дружба, одяг або манера говорити не стають підставою відмовити дитині в повазі. Як підсумовує Іванісова, не потрібно бути частиною квір-спільноти, щоб протидіяти гомофобії. Підтримка дітей починається ще до будь-якого камінг-ауту – з можливості не боятися бути собою.