«Моя місія — допомагати тим, хто потребує підтримки». Громадська активістка Анна Медко стала «телефоном довіри» для всіх, кому страшно під час війни
ГО TERGO — українська спільнота батьків, родичів та друзів ЛГБТ-людей. У цей складний час її програмна асистентка Анна Медко взяла на себе непросту, але важливу функцію — говорити та заспокоювати всіх, хто до неї звертається. Як проходять її теперішні будні та через що зараз найбільше турбуються батьки ЛГБТ-дітей, Анна поділилась з QUA.
Завжди на зв’язку
Я не планувала їхати з Києва, але я у західній його частині, де я живу, стало небезпечно. Останнім часом тут було чимало обстрілів, а в таких умовах неможливо проводити кризисні консультації. Тож я переїхала до Львова. Моя основна місія зараз — допомагати тим, хто потребує підтримки. На сторінці TERGO в Facebook є мій номер, і зараз мені телефонують люди, яким потрібно заспокоїтись, поговорити з кимось, відчути, що вони не одні. Дзвонять не тільки батьки і родичі ЛГБТ-людей — наша основна аудиторія, але й звичайні люди, які страждають від війни. Це ті, хто знаходиться у зоні бойових дій, хто втратив дім, хоче евакуюватись чи кому просто страшно. Я не відмовляю нікому. Ми можемо разом поплакати, подихати, я заспокоюю як можу.
Зараз збільшились випадки панічних атак: людина телефонує і просто задихається. Тут головне правильно вивести її з такого стану і підставити плече, хай і віртуально. Я не кажу «тримайтеся», бо це неправильно. Варто говорити «я з вами, я поруч, давайте поговоримо, розкажіть про свої труднощі». Чимало людей відчувають провину за те, що вибрались у безпечне місце, і цю тривогу теж треба проговорити.
Я не маю навичок психолога, за фахом я сертифікований тренер, але для TERGO розробляла психологічні тренінги «Рівний — рівному». Людям не завжди потрібен саме спеціаліст. До війни до нас часто звертались батьки ЛГБТ-людей, які щойно зробили камінг-аут, з проханням з кимось поговорити. Ми завжди пропонували дві опції — розмову з професійним психологом чи з іншими батьками, які вже пройшли всі етапи прийняття. Обирали переважно останніх, бо власний досвід іноді має набагато більше значення, ніж допомога психолога, який не може відчути твій біль і ніколи не був на твоєму місці.
Перед початком вторгнення ми запланували тренінг з парамедиком, який мав відбутись 24 лютого. Для цього ми створили окрему сторінку в Facebook і чат. Так склалось, що я досі продовжую використовувати їх для зв’язку з нашими батьками, кидаю туди корисну інформацію, підтримую всіх, хто підписаний. Це вже як «Отче наш» — зранку зазирнути в чат, поділитись останніми новинами, даними щодо евакуації тощо. Я знаю, хто з наших батьків де знаходиться, хто поїхав, хто залишився. Всі ми, а особливо активісти, намагаємось один одного підбадьорювати, цікавимось, чи не потрібна комусь допомога, ділимось корисними контактами. Виживаємо як можемо. До речі, це дуже нагадує ситуацію з пандемією — тоді ми теж підтримували одне одного і завдяки цьому непогано пережили ізоляцію.
Що турбує батьків найбільше?
До мене звертаються занепокоєні батьки ЛГБТ-людей, чиї діти прямують до Європи разом зі своїми партнерами. Вони переживають, як їх там приймуть, адже вони не такі, як інші. Здебільшого це стосується дівчат-лесбійок або трансгендерних людей з відповідним маркером статі в документах, адже під час війни чоловіки від 18 до 60 років не можуть виїхати з України. Я пояснюю, що для Європи це елемент норми. Наших дівчат прекрасно приймають як пари у Польщі, Чехії та інших країнах. Одного разу мені телефонували батьки дівчини, які важко приймали її орієнтацію, але вимушені були евакуюватися разом з її партнеркою і ще забирати її маму (як вони жартували, «сваху»). Багатьом зараз непросто, але під час війни батьків хвилює не стільки ідентичність їхніх дітей, скільки безпека і прийняття соціумом. Війна не має сексуальної орієнтації
Я пишаюсь не тільки українським народом, а і нашою ЛГБТ-спільнотою, яка зараз робить все можливе, щоб допомагати іншим. Навіть ті з них, хто виїжджали зі своїх міст, миттєво починали займатися волонтерством, продовжували бути корисними. Хлопці з «Точки опори», громадської організації, що підтримує ЛГБТ+ людей, відкрили у Львові кілька шелтерів. Вони, до речі, мене і прихистили. У цих шелтерах живуть абсолютно різні люди, не тільки зі спільноти, бо ніхто зараз нікого не ділить на групи. На одній кухні готує і гетеро-родина, і наші дівчата-лесбійки, і я не бачу жодних конфліктів чи упереджень. Під час повітряної тривоги хлопці відкривають двері шелтеру для всіх, бо він знаходиться у підвальному приміщенні і може використовуватись як укриття. Ми спілкуємось з тими, хто до нас забігає з вулиці перечекати тривогу, розповідаємо, що це укриття організували ЛГБТ-люди. Питаємо, чи відчуваєте ви якусь різницю? Люди відповідають, що ні, вони дуже вдячні за можливість бути в безпеці. Думаю, що до кінця війни багато хто зрозуміє, що ЛГБТ-спільнота нічим не відрізняється від більшості українців.
У ЗСУ та теробороні радо приймають речі, які передають для них ЛГБТ-волонтери. Це дарує надію, що після війни не буде такого упередження щодо них. Відкриті геї свого часу воювали в АТО, і зараз знову повернулись до своїх підрозділів. Побратими знають про їхню орієнтацію і нормально це сприймають. Так, буває, що жартують, але ці жарти уже не такі токсичні, як були раніше. В нашому чаті я постійно пишу про те, що ЛГБТ-люди воюють, інші учасники це коментують і діляться зі своїми друзями. Таким чином ми проводимо роз’яснювальну роботу і міняємо імідж спільноти.
Я вісім років в TERGO і десять років в активізмі, і можу сказати, що ми впевнено крокуємо у бік більшої толерантності суспільства. Те, з чого все починалось, і те, що є зараз — два різні світи. Я бачу роботу, яку провели і наші активісти, і батьки, тому світ почав по-іншому ставитись до ЛГБТ-людей. Проте ще багато чого треба зробити. Зараз піднімають голови проросійські пролайферські організації, які намагаються заборонити аборти під час війни, тому що це, мовляв, неприпустимо. Мене це страшенно обурює. Яке ви право маєте вирішувати? Хіба це вам народжувати під бомбами? Такі віяння йдуть від Росії, але ми будемо потроху їх викорінювати, адже українці не настільки зазомбовані, як наші горе-сусіди. Україна перестала бути Радянським Союзом тридцять років тому, а Росія ніколи не переставала ним бути.
