Кіра, лесбійка з Херсону: «На початку окупації ми виходили на мітинги»
Цикл історій жінок ЛГБТК+ про їх досвід війни, створений “Гей-альянс Україна” у рамках проєкту «Гартовані вдосвіта»
Повна назва проєкту – «Гартовані вдосвіта: війна очима ЛГБТК+ Півдня України». Всеукраїнська громадська організація «Гей-альянс Україна» обрав цю назву, аби привернути увагу до події, що поділила життя мільйонів українців та українок по всьому світу на “до” та “після” – світанку 24 лютого 2022 року. Світанку, після якого змінились ми, ставши гартованими. Світанку, після якого ми так багато втратили назавжди.
Напад росії спричинив війну, якої не було в Європі з часів Другої світової. Українці та українки об’єднались, щоб боронити Батьківщину, і серед боїв, втрат, смертей усе інше відійшло на другий план. Будь-який народ, який змушений захищати своє існування, відчує наслідки війни. Вона принесе не лише покалічені долі людей та зруйновані міста. З нею приходить і радикалізація суспільства, посилений тиск на вразливі групи людей. В Україні, на жаль, усе ще є соціальна ізоляція за ознакою сексуальної орієнтації чи гендерної ідентичності.
Проєкт «Гартовані вдосвіта: війна очима ЛГБТК+ Півдня України» – відповідь “Гей-альянс Україна” на виклики війни. Він дає можливість для представників спільноти поділитися, з одного боку, унікальним, а з іншого, спільним для багатьох українок та українців півдня України, досвідом.
Проєкт включає адвокаційну кампанію, частиною якої був збір історій, виставку, яка вже відбулася в Одеському національному художньому музеї та планується у Києві й інших містах, видання книги, запис аудіокниги та цикл історій. Наразі на зібрано вже 30 розповідей – про переживання, страхи та надії, про ідентичність як приналежність до групи, навіть в ситуаціях, коли перед обличчям катастрофи деякі з них залишалися наодинці. Серед героїнь та героїв — військові, волонтерки, люди, що знаходилися в окупації, в прифронтових регіонах, а також ті, що були вимушені евакуюватися за кордон.
Онлайн-медіа «Українки» підтримує ідею проєкту, толерантне й цивілізоване суспільство та рівні права людини незалежно від сексуальної орієнтації, віку, соціального статусу чи національності. Ми підтримуємо кожну жінку, яка відчула на собі всі жахіття війни, окупації, принижень, евакуації.
Розповідаємо про представниць ЛГБТ+ спільноти, які не скорилися ні окупанту, ні суспільним стереотипам, мають сміливість боротися, жити, діяти
КІРА. ЛЕСБІЙКА
…21 рік. З міста Херсон…
«Мене звати Кіра, я лесбійка. Сама я родом з Херсона, зараз живу у Києві. В Херсоні я залишила майже все: друзів, родичів, майно, роботу. Напередодні повномасштабного вторгнення ми відкрили додатковий автосалон на підприємстві, де я працювала. Тобто планів була купа! Я була переповнена натхненням, бажанням працювати, ідеями. Але сказати, що я зовсім не очікувала війни, не можу.
Приблизно за місяць до початку я регулярно дивилась новини. Тож я чудово розуміла, що ситуація максимально напружена та гостра. Дуже добре пам’ятаю, що 23 лютого я скасувала свій візит до спортзалу.
Перший день повномасштабного вторгнення я зустріла вдома. З самого ранку мені зателефонувала подруга, з якою ми дуже давно не спілкувалися. Тоді я все зрозуміла. Ми з моєю дівчиною швидко зібрали найнеобхідніші речі та побігли на роботу. У такий спосіб ми намагалися хоч якось «заякоритися», не відірватися від звичного життя. Потім, коли трохи прийшли до тями, зрозуміли, що потрібно їхати до батьків. Поряд з ними було хоч якесь відчуття безпеки.
Під загрозою перебували всі, хто жив у Херсоні — не має значення, є ти частиною ЛГБТ-спільноти чи ні. Звісно, щоразу, як виходила в місто, я видаляла будь-яку інформацію, яка б могла ідентифікувати мене як лесбійку. І якщо до початку вторгнення я могла іноді ходити за руку зі своєю дівчиною, то після 24 лютого від цього довелось відмовитись. Та порівняно з іншими страхами це видається такою дрібницею…
Під час окупації я взагалі звела до мінімуму спілкування з малознайомими людьми, бо це могло мати наслідки. Російських солдатів я обходила десятою дорогою, хоча це було нелегко — місто просто кишіло ними. Маю сказати, що на початку окупації ми виходили на мітинги. Тоді просто все було не так жорстоко. Їжі нам вистачало, були запаси круп, макаронів та навіть м’яса. Звісно, крамниці майже одразу спорожніли.
Та з часом російські війська ставали дедалі жорстокішими. Коли обстріли трохи затихали, ми виходили на ринок шукати хоч щось. Могли простояти в черзі годину-півтори, а в результаті нічого не купити. Люди продавали все, що могли. Тоді здавалось, що це вже край.
Після того, як я евакуювалась, батьки розповідали мені, що все стало набагато гірше. Загроза померти від обстрілів. Загроза померти через проукраїнську позицію. Загроза померти від того, що ти просто не сподобався російському солдатові. Загроза померти через донос…
У такому хаосі ми прожили десь до середини весни 2022. Я довго не могла наважитись на евакуацію, бо зелених коридорів не було, про можливість виїхати знали лише на словах. Так, сестра моєї дівчини намагалась поїхати з Херсона, але потрапила під обстріл. На щастя, все добре, вона залишилась живою. Але після цієї ситуації я дуже злякалась — і це теж відтермінувало нашу евакуацію.
А потім наші знайомі запропонували нам поїхати разом з ними, бо ми не мали своєї автівки. Я розуміла, що це ледь не останній шанс, тому зібрала волю в кулак. Ми поїхали. На щастя, дорога була більш-менш спокійною. Спочатку ми взяли курс на Одесу, потім — на Болгарію. Там ми пробули з початку літа до кінця осені 2022 року. Ми з дівчиною навіть на роботу влаштувались. Працювали в клінінговій фірмі, потім в готелі. Але в більшості своїй це малі гроші, за які не можна спокійно жити в країні. Тож обирали між тим, щоб переїжджати в іншу країну ЄС або повертатись до України і будувати життя тут. Обрали останнє — і я не шкодую про це. З 2023 року ми живемо в Києві. Зараз я працюю в автосалоні, знімаємо з коханою квартиру. Мої батьки, на жаль, залишились в Херсоні. Добре, хоч батьки моєї дівчини змогли виїхати звідти. Перший час ми жили увісьмох в двокімнатній квартирі: ми з дівчиною, її батьки, сестра з дитиною та куми. Зараз ми вже вдвох, якось воно легше.
Ми часто обговорюємо з дівчиною плани на «після перемоги». На жаль, я не можу сказати, що Україна — толерантна країна. Нам постійно доводиться щось вигадувати, приховувати правду про себе, аби це не впливало на якість життя. Не знаю, чи прийде колись суспільство до прийняття і чи відбудеться це лише через впровадження законів. Мені здається, що для цього має вирости нове покоління, з новим баченням світу та менталітетом. Можливо, у мене просто песимістична думка про це. Можливо, після перемоги все дійсно зміниться на краще. А поки маємо, що маємо».
