Інтерв’ю Олени та Насті, сімʼї українок, які одружилися закордоном
ГО “Інсайт” публікує інтерв’ю Олени та Насті, сімʼї українок, які одружилися закордоном. Дружини поділилися своєю історію та дали дозвіл на публікацію їх архівних фотографій.
Цей пост присвячується всім тим, хто можливо зараз знаходяться в схожих ситуаціях та чекають на визнання своєї родини рідною державою. Публікуємо на підтримку прайд-місяцю, а також ініціативи #віртуальний_прайд , яку запустили Гендер в деталях !
Про знайомство..
Настя:
Вперше ми зустрілися, коли Олена приїхала в Одесу (в неї була робоча поїздка), десь півроку ми зустрічалися, а потім стали жити разом. Рік ми жили в Одесі, а потім переїхали в Київ, бо Олені запропонували там роботу.
Олена:
Нашу річницю ми святкуємо 24 серпня і вже цього року буде 6 років як ми разом. Коли Настя вперше до мене приїхала, я приготувала найнесмачніший борщ у світі, це було жахливо) Ще дуже довго Настя думала, що я не вмію взагалі готувати:)
Про переїзд та одруження..
Настя:
На початку повномасштабного вторгнення стало зрозумілим, що ми мусимо виїхати з квартири, яку ми на той момент знімали, оскільки саме біля нашого будинку була розташована військова частина. Мені написав знайомий з Німеччини й запропонував деякий час пожити в нього, ми погодилися, а згодом знайшли окрему квартиру.
Олена:
Ми досить давно хотіли одружитися, але не було можливості спланувати поїздку закордон, аби це зробити. А опинившись в Німеччині, нам вдалося все організувати, тим більше Данія спростила процедуру узаконення шлюбу для українок та українців. І ми просто на вихідні поїхали в Данію і одружилися. І це був найщасливіший день. Не знаю, як в житті Насті (сміється), але в моєму так точно!
Про статус в Україні..
Олена:
Ми були в Україні відносно відкриті, майже все оточення знало, за винятком людей, в яких ми були не впевнені що вони сприймуть позитивно.
Настя:
Друзі всі знали, батьки також. Але на роботі я не могла бути відкритою. Ще складно бути відкритими, коли шукаєш квартиру в аренду. Власники квартир, зазвичай, хочуть, аби заселилася сімейна пара, але ми ж і є сімейна пара!
Але ми не можемо цього сказати, тож нам її не здають.
Сум в тому, що якщо ми скажемо, що ми сімейна пара, то нам також її не здадуть (сміється)
А казати, що ми родички… неприємно.
Про офіційне визнання та повернення в Україну..
Олена:
Ми дуже чекаємо на прийняття закону хоча б про партнерства, тому що ми хочемо бути визнаними нашою країною як сім’я, тому що ми і є сім’я!
Ми в будь-якому випадку плануємо повертатися в Україну, але хочеться, авжеж, аби нас держава визнавала як пару. І це не тільки ми, ми знаємо багато пар, сімей, які чекають на прийняття закону. Це в першу чергу про юридичні незручності, про купу паперів,які доводиться додатково оформлювати.
Настя:
Перед повномасштабним вторгненням ми інвестували в квартиру, вклали спільно зароблені гроші. І я не розумію, чому ми не можемо її оформити як сім’я, чому треба підписувати якісь документи, додатково щось робити, чому це не може бути автоматично, як зазвичай у шлюбі.
Олена:
Ми в Німеччині познайомилися з родиною, це дві жінки, вони трохи старші за нас, в них троє дітей. І вони не планують повертатися саме через те, що в Україні немає визнання лгбт-сімей, а маючи трьох дітей для них це дійсно колосальна різниця з Німеччиною. Але я сподіваюся, що коли в Україні буде встановлена шлюбна рівність для всіх людей, вони зможуть переглянути своє рішення.
Для України, на мою думку, визнання одностатевих пар – це давно на часі. По-перше, чим далі ми від росії, тим краще для України. І за всіма опитуваннями, люди у нас підтримуючі, розуміючі. Це стосується не тільки відношення до ЛГБТ людей, але й до всіх меншин, у всіх мають бути рівні права.
__
Підтримуємо прийняття законопроєкту про цивільні партнерства і разом з тим чекаємо, віримо та робимо все можливе, аби Україна врешті зробила крок до справжньої шлюбної рівності для всіх людей!
