Двадцятип’ятирічний білоруський політемігрант Дмитро поїхав добровольцем воювати на боці України. Через це його маму у Білорусі викликали до Слідчого комітету на допит, вона втратила роботу. MOST поговорив із Дмитром про рішення поїхати на війну, тиск на родичів, різницю щодо ЛГБТ-спільноти у Польщі та Білорусі.
“Через маму намагалися вплинути на мене”
— Як давно ти на війні і як сталося, що твою маму через це звільнили?
— Я приїхав до України наприкінці березня. Спершу не говорив про це матері. Вона, звичайно, розуміла, що мене туди тягне з початку війни, бо знала мою позицію щодо того, що відбувається. Намагалася відговорити, плакала, просила не їхати. Але я прийняв рішення, від якого не відступив.
До тих пір, поки не перетнув кордон, мені доводилося брехати їй, що я збираюся на Кіпр (там знаходиться офіс компанії, в якій я працюю). У ніч, коли перетинав кордон, вона запитала: Ти точно полетів на Кіпр? У мене дуже дивне відчуття тривоги». Після цього я їй сказав правду.
На роботі мама проговорилася колезі, що я на війні. Та донесла до начальника. У середині квітня маму викликали на розмову, потім відвезли до СК на допит, який тривав дві години. Згодом їй повідомили, що звільняють. Думаю, що через неї намагалися вплинути на мене — я виїхав із Білорусі через переслідування владою у 2020 році: за мітинги, протести, брав участь у блокуванні метро, доріг. Я не приховую, що я живу в Польщі. Тиск на родичів був і раніше, але зараз він посилився.
— Твоя мати залишиться в Білорусі?
— Виїжджати з країни вона на цьому етапі відмовляється, незважаючи на тиск з боку державних органів. Вважає, що посадити її не мають права, оскільки вона не причетна до того, що я перебуваю в Україні. І це справді так. Рішення я приймав самостійно. Нині вона у пошуках нової роботи.
«Один будинок – Білорусь – я вже втратив. Другий втратити не хочу»
— Чому ти вирішив їхати добровольцем до України?
— Тому що Україна — мій другий дім. Я народився в Білорусі, але коріння у мене українське. Більшість моїх родичів — в Україні. Один будинок – Білорусь – я вже втратив. Другий втратити не хочу.
— То було складне рішення?
— Прийняв його досить швидко. Щоправда, була велика тяганина у Польщі, щоб скасувати процес розгляду моєї справи з міжнародного захисту: мені потрібен був паспорт (документ забирають на депозит у момент подачі на міжнародний захист та повертають після ухвалення рішення — MOST). Зрештою його повернули за кілька днів до від’їзду.
Мій партнер сказав, що якщо я поїду на війну, то ми розлучимося. Думаю, він чудово розумів, що від своєго задума я не відмовлюся. Так і сталося. Цікаво, що й раніше, коли я жив у Білорусі з іншим хлопцем і мені довелося їхати з країни, він теж сказав мені: «Хто ти такий, щоб заради тебе я їхав за тобою?». Ті відносини закінчилися через політичну еміграцію, ці — через війну.
«Страху смерті, як і раніше, немає»
– Як ти готувався до війни?
— Частину екіпіровки я купував за свої гроші: плитоноску, форму, каремат, спальний мішок, рюкзак, засоби гігієни, взуття, рукавички, головні убори. Після приїзду в Україну я отримав форму Збройних сил України, бронежилет, каску та зброю.
У березні я пройшов індивідуальну підготовку, яку склав собі сам. Наприклад, бігав у бронежилеті вранці своїм районом у Варшаві та в залі на біговій доріжці. Не дуже просто було звикнути до додаткової ваги в п’ятнадцять кілограмів, які постійно висять на тобі. Ще їздив на стрільбища, де стріляють із автоматів та пістолетів.
– Як ти собі уявляв війну? І якою вона опинилася насправді?
— Важко було щось уявляти, адже я ніколи на ній не був. Але якогось страху в мене не було. Я заздалегідь підготував себе до будь-якого результату подій. У перші дні було багато емоцій та адреналіну. Зараз я повністю адаптувався: стрілянина та вибухи не лякають. Страху смерті, як і раніше, немає.
“На фронті сексуальна орієнтація не має значення”
— Чи були у тебе додаткові складнощі на війні через твою сексуальну орієнтацію?
— Ні, на фронті це не має значення. Ми всі боремося лише за одне – за свободу, за перемогу.
— Як давно ти відверто говориш про свою гомосексуальність?
— Про свою орієнтацію я сам не говорю, але якщо про це запитують, я не приховую. У соціальних мережах я писав про це, це не такий і секрет. Якщо люди захочуть дізнатися, вони дізнаються.
— У чому різниця щодо суспільства до ЛГБТ у Білорусі та Польщі?
— Ставлення до ЛГБТ-спільноти в Польщі загалом нічим не відрізняється від Білорусі. У Білорусі можуть косо подивитися, але в Польщі та сама історія. Польща відрізняється лише тим, що тут легалізовані ЛГБТ-паради, прапори та всякі такі штуки. Тут лояльніше ставляться, нічого не посміють сказати, якщо побачать, що ти за руку тримаєшся зі своїм партнером.
— Як вважаєш, чи достатньо лідерів білоруських демократичних сил говорять про права ЛГБТ та квір-людей?
— Будьмо відвертими, жодні теми ЛГБТ нашими лідерами опозиції не торкалися. Я не пам’ятаю, щоби обговорювалися якісь конкретні проблеми. Більше того, я навіть не знаю, якої позиції вони притримуються..
— Деякі представники демсил вважають, що спочатку треба досягти головної мети — прибрати режим Лукашенка, а потім відстоювати права окремих груп. Як ти ставишся до такої точки зору?
— Я думаю, що ці процеси мають бути паралельними.
«Хочу залишитися в Україні та жити тут»
— Як вважаєш, чи є вина білорусів у тому, що зараз відбувається в Україні?
— Вини білорусів у тому, що в Україні триває війна, звичайно ж, немає. Вина цілком лежить на Росії. Можливо, я надто різкий у своїх висловлюваннях, але кров, яка зараз проливається, буде на руках не лише Путіна, а й на громадянах Російської Федерації. Люди нічого не роблять для того, щоб щось змінити або висловити свою позицію. Подивіться на Україну. Люди виходять із голими руками проти танків та озброєних військових Росії. Вони захищають свій будинок будь-якими способами. А що роблять росіяни? Нічого.
З кожним днем моя ненависть до Росії та населення цієї країни зростає.
Хоча можу сказати, що я маю неприязнь і до білорусів, які сидять і нічого не роблять. Таких людей я узагальнено називаю «ватниками». Їх не влаштовує ситуація, але при цьому вони нічого не роблять, щоби її якось змінити: не їдуть, не виходять на мітинги, ніяк не протестують. Українці виходять проти озброєних росіян та не бояться. А білоруси бояться вийти проти якихось омоновців, які озброєні лише кийками.
– Що плануєш робити після закінчення війни?
— Повертатися до Польщі не планую. Хочу залишитись в Україні та жити тут.
