Дорогоцінний прихисток під час війни. Українська правозахисна організація «Точка опори» створила у Львові шелтери для ЛГБТ-людей і не тільки

Співзасновник «Точки опори» Тимур Левчук, як і кожен українець, робить свій внесок у спільну перемогу над російськими загарбниками. Разом з колегами він відкрив у Львові два шелтери і подарував багатьом людям можливість бути в безпеці. Житло у Львові у воєнний час знайти складно, особливо чоловікам, а у гуртожитках «Точки опори» можна жити та харчуватись безкоштовно. Як робився цей проект, хто його фінансує та що чекає на українських ЛГБТ-людей після війни, Тимур розказав QUA.

Я прибув до Львова за тиждень до початку війни. Чоловік переїхав по роботі, а я за ним слідом. Проте в ніч на 24 лютого поїхав назад до Києва, де у нас з «Точкою опори» був запланований захід — нагородження бізнесу, який підтримує права людини. Він мав початись об одинадцятій ранку, а о п’ятій почались обстріли. Це було зовсім неочікувано, ніхто не вірив, що війна справді буде. Дві години я просто сидів і думав, що робити далі, намагався знайти підвал, щоб сховатися, але Київ не був готовий до обстрілів — підвали були закриті. Єдиним варіантом укриття залишалось метро, до якого ще треба було дійти. В результаті о сьомій ранку моя сестра забрала мене на авто, і ми поїхали назад до Львова. Через затори дорога зайняла майже добу.

Протягом першого тижня ми з моїм колегою Антоном не знали, чим зайнятися. Але потім наші місцеві друзі запропонували забрати їх офісне приміщення, в якому ми й перший організували шелтер. Офіс не був розрахований на те, щоб там жили люди, тож ми почали його облаштовувати — купили бойлер, знайшли душову кабіну, подбали про сантехніку, мікрохвильовку, мультиварку, фільтри для води. У шелтері з’явились запаси продуктів та питної води. Згодом ми відкрили другий прихисток, який знаходився у приміщенні колишнього бару. Ми вагались щодо нього, бо не хотіли, щоб люди жили у підвалі — там прохолодно і мало світла. Проте у Львові зросла інтенсивність повітряних тривог, і ми побачили всі переваги цього укриття: люди могли спати всю ніч і нікуди не бігти. Цей притулок ми особливо полюбили. Коли Байден приїжджав до Польщі, і Львів інтенсивно обстрілювали, проводили там багато годин, готували з мешканцями спільну вечерю, все було дуже атмосферно.

Хто живе у шелтерах «Точки опори»?

Наша організація все своє життя виступала за інклюзивну політику. Ми відкривали притулки з фокусом на ЛГБТ+ людей, але потім до нас почали звертатися й ті, хто підтримував нас як союзники, і їхні родичі. Я вважаю, що не зовсім чесно відмовляти таким людям. Зараз у наших шелтерах живуть як представники ЛГБТ-спільноти, так і ті, хто до неї не належить. Ми одразу попереджаємо нових мешканців, що тут можна зустріти трансгендерних людей, тому краще перепитувати, як до особи звертатися — вам може здаватися, що це дівчина, а насправді це хлопець. Це класно, бо навіть у такий дивний спосіб ми зберегли свою просвітницьку функцію. У звичайних українців є можливість ночувати з ЛГБТ-людьми в одному приміщенні, готувати з ними їжу і отримувати позитивний досвід від такого співіснування. Багато хто зупиняється у шелтері тимчасово, прямуючи через Львів за кордон. Їм треба випрати речі, виспатись, поїсти, зібратися з думками і поїхати далі. Таких людей близько двадцяти. Вісімнадцять наразі живуть у нас постійно. Це переважно чоловіки або трансгендерні люди з чоловічим маркером в паспорті, які не можуть покинути межі України. Якщо їм вдається знайти собі постійну квартиру, ми раді, тому що попри всі наші старання притулок не може надати приватного простору. І хоча переважна більшість людей, які живуть у шелтерах, тікали від війни, у нас є й один хлопець зі Львівської області. Він посварився з батьками, і ті вигнали його з дому. Не виключно, що таких мешканців в притулку стане більше, бо багато хто з ЛГБТ-спільноти повертається з великих міст до батьків, і між ними можливі конфлікти. Ми готові приймати і таких людей.

Окрім житла ми надаємо фінансову допомогу. Люди можуть заповнити форму і отримати близько п’ятдесяти доларів. При середній українській зарплаті в п’ятсот доларів це не така велика сума, але її можна використати на будь-що, ми це не контролюємо. Також є можливість надати й додаткові гроші, наприклад, на ліки людям з хронічними захворюваннями. Такі покупки ми просимо підтверджувати чеком.

Фінансування і підтримка

Першим нас почав фінансувати французький фонд Sidaction, який займається профілактикою ВІЛ. Вони з самого початку війни дозволили розподілити кошти так, щоб зробити у шелтерах ремонт і придбати необхідну побутову техніку. Ми отримали допомогу від QUA, Kyiv Munich Queer та шведської організації ЛГБТ-людей RFSL, також нас планують підтримати компанія Lush та американська організація OutRight. Зараз вже стало все структуровано, а на початку ніякої структури не було. Ми не планували, скільки коштів маємо витрачати на ті чи інші потреби, все купували спонтанно. Наприклад, за один тиждень закупили продуктів на тисячу доларів, бо не розуміли, чи будуть вони на полицях магазинів і далі: асортимент скорочується, і ніхто не знає, до якої межі це триватиме. До того ж все стає тільки дорожче, а грошей від цього у нас більше не стає — валюту ми міняємо по тому курсу, який зафіксував Нацбанк. Наразі ми маємо кошти мінімум на три місяці функціонування притулків. Вони покривають оренду, комунальні платежі, продукти і воду.

Те фінансування, що у нас є, ми також реалізовуємо у гуманітарних ініціативах, які фокусуються на військових. Ми допомагаємо з точки зору логістики, як вантажники та комунікаційщики. Є організації, які займаються суто допомогою військовим, а ми допомагаємо їм: можемо передавати продукти і аптечки, що ми їх знаходимо і купуємо в Європі. Також підтримуємо інших людей, які відкривають притулки для спільноти і союзників. ЛГБТ-група вразлива, але треба бути солідарними з усіма. Коли нам допомагають, не питають, до якої групи належимо, і ми виходимо з такої ж позиції.

«Всіх ЛГБТ-людей, які мають можливість виїхати за кордон, я закликаю це робити»

Ми фокусуємось на притулках в першу чергу тому, що чоловікам в західних областях дуже важко знайти житло. Навіть якщо це сім’я, дружині та дітям готові здати, а чоловіку ні. Не скажу, що львів’яни одностайно вважають, що всі мають йти на фронт, але такий настрій відчувається. Я не згоден з цим, оскільки людина може бути набагато більш корисною у тилу. Якщо вона здатна організувати логістику і возити кожен місяць сюди двісті бронежилетів, то користі з неї більше, ніж в армії. Але для цього вона повинна почувати себе захищеною.

Хоча чоловіки теж бувають різні. Є такі, як ми з колегою, хто волонтерить та возить гуманітарку. Але є й інші, зазвичай забезпечені люди, які живуть в найдорожчих готелях Львова і замість допомагати, сидять у кафешках і п’ють каву. Це викликає багато питань, бо в країні війна, і цей чоловік на своїй машині міг би принаймні возити продукти або людей з вокзалу. Багато водіїв зараз возять переселенців, що прибувають до Львова, безкоштовно. Якщо ти вже в цьому місті, роби щось, бо рук ніколи не буває багато.

Проте всіх ЛГБТ-людей, які мають можливість виїхати за кордон, я закликаю це робити. Для цього є раціональний аргумент: інфраструктура Західної України не розрахована на таку кількість людей. ЄС цілком готовий надати спільноті право жити там як мінімум рік, а це знімає величезну кількість інфраструктурних питань. До Львова, за офіційними даними, приїхало 200 тисяч людей. Я сам бачу, що сміття не встигають вчасно вивозити, бо його більше у кілька разів, ніж зазвичай, у центрі постійні затори. Всіх цих людей треба нагодувати, а це означає, що їде гуманітарна допомога (і теж стоїть в заторах). Якщо люди можуть виїхати до Європи і спокійно там жити, а в ідеалі — знайти роботу і підтримувати українську армію, хай вони це роблять.

ЛГБТ-людям краще їхати з України і з інших причин. Ми не знаємо, коли закінчиться війна, але знаємо, що буде економічна скрута, зросте безробіття. До того ж, поствоєнні суспільства завжди консервуються. Немає жодної країни, у якій би пройшла війна, і після цього розцвіли ліберальні цінності, бо вони так чи інакше поєднані з економічною успішністю. Я вважаю, що після війни ЛГБТ-люди не будуть пріоритетом для влади. Через скруту рівень агресії зросте, злочинів на ґрунті ненависті буде більше, ніж до війни. Чи буде у поліції достатньо сил, щоб з цим боротися?

Не забуваймо, що у нас роздали багато зброї, і хтозна, чи існує механізм, як цю зброю потім вилучати. Але я можу собі уявити, що якщо ми захочемо організувати прайд, то люди, які будуть проти, вийдуть з автоматами. Враховуючи ці аргументи, краще поїхати у країни Європи, де можна отримати освіту, вивчити мову, знайти роботу і підтримувати рідних, які залишились тут. А потім повернутися і зі здобутими навичками відбудовувати Україну.

Джерело

Поділись публікацією
Залишити коментарій