День Мовчання, або Беззвучний крик: чому під час війни так важливо говорити про права і рівність
У гучній аудиторії викладач розповідає про те, як поезія Байрона вплинула на цілу плеяду поетів, стукає крейдою по дошці, аж раптом відчуває щось незвичайне.
Немає шепоту за спиною. Гарячого обговорення теми. Ніхто не розсміється. Гробова тиша.
Він обертається, кілька студентів заклеїли роти пластиром. Інші стиснули губи.
– А-а-а-а! Сьогодні ж День Мовчання! — шанобливо вимовляє викладач. — Сьогодні про Байрона нікого запитати не вдасться.
День Мовчання не має конкретної дати проведення. Він раптовий. Як злочин. Як злий насміх. Як лайливе слово. Він нагадує, що зло є. І нікуди не зникає. Відомо, що більша частина коледжів у США та Європі День Мовчання проводять у квітні. Навіть у росії проводився. Зараз ні, звісно. Можна і до в’язниці потрапити.
Але в цивілізованих країнах сотні тисяч студентів замовкають у цей день. Не розмовляють навіть між собою. І тільки після пар, тисячі ротів нарешті розкриваються, крик із тисячі горлянок: «НА МІТИНГ!»
Дівчина палко викрикує з імпровізованої трибуни в студентському містечку: «Минулого року у світі було презентовано більше ніж 800 законопроєктів проти ЛГБТ, ми маємо піднятися і вжити заходів!»
День Мовчання задумали для поширення інформації про наслідки знущань і переслідувань щодо ЛГБТ спільноти.
– Знову про НИХ, — крикне хтось із постійних читачів «Думської», — нехай за зачиненими дверима роблять що хочуть! А я про них слухати не бажаю!
Відповідаю словами класика: «Ви, безумовно, маєте право на власну думку. Вона є у кожного, як і дірка в дупі. Але іноді показувати її не обов’язково».
У нас День Мовчання в новинку. А ось переконаних гомофобів, які вважають, що «всі педики мають сидіти тихо, щоб їх не чути й не видно було», таких повно.
22 грудня 2023 року відкрилася виставка «Війна в Україні очима ЛГБТК+» разом із «Гей-альянс Україна». До відкриття прийшли гомофоби. Протестували.
На виставці показували портрети й озвучували розповіді людей, які захищають Україну, тих, хто був «на підвалі» і дивом вибрався з окупації. Більшість із них виступили анонімами. Чого вони бояться?
Я допомагав у підготовці виставки. Шукав людей готових у ній брати участь. Брав у них інтерв’ю. І напередодні Дня Мовчання я зв’язався з ними знову.
ІСТОРІЯ ПЕРША. ЗОЯ
— І ось же, сука, лесбіянки дуже навіть їм подобаються, — обурюється Зоя. І облизується таке уебіще, жирне, спітніле: «Я б із ними покувиркався!» Ось чесно спустила на нього Папку.
Папка, великий кошлатий пес, похмуро ходить у дворі без усякого ланцюга.
– А як його на ланцюг посадити? Він же свій! Рідний!
Очі в Папки холодні й не обіцяють нічого доброго. У будь-яку секунду може затремтіти верхньою губою й оголити здорові ікла
Я коли постукав у хвіртку, він, здавалося, готовий був мене зжерти. Зараз ніби як заспокоївся, підійшов, поклав велику важку голову мені на коліна, а сам дивиться уважно за реакцією.
Я, намагаюся незворушно пити каву. Ми сидимо у квітучому садочку, в передмісті, день видався спекотний
– Тут головне, не боятися. Він відчуває, — каже Зоя. — Ось я на Прайді не боялася, і кричала на націоналістів і вату. Вони ж разом об’єднуються проти нас. І не забризкали з балона. Відчули, що я дурна. Можу в бійку кинутися. Вони ж люблять, коли людина зашугана. Слабка. Ось тоді й чіпляються. І чим ти поступливіший, тим вони більше розпалюються.
– З гомофобами не вийде «треба просто перестати стріляти», — з посмішкою відповідаю я. – Як і з Путіним?
– Ні. З ними тільки жорстко треба. Або розчинитися. Ти такий як вони.
Зоя зі своєю другою половиною Нікою живуть в Одеській області. Ніки зараз немає. Поїхала в Одесу.
«Думська». У вас тиша така. Ляпота. Ніби час зупинився і війни немає. Бахає у вас?
Зоя. Конкретно в нас прильотів не було. Тож ніч 24 лютого як звичайна ніч. Ніка тільки два дні як поїхала. Я двох собак завела. Великих. Тому що одна в будинку бути не люблю. Так собаки навіть не загавкали. Тиша була.
Був у нас один приліт по покинутому аеродрому. Це по прямій близько 10 км від мене. У перші дні була паніка, люди масово скуповували продукти.
Потім десь півтора місяця в магазинах полиці більш ніж половина порожні. Згодом усе нормалізувалося. У місті в нас спішно створили ТрО, виставили блокпости на всіх в’їздах, я і Ніка ходили заготовляти «коктейлі». Ніка в місті ходила, сітки плела. Вона патріотка України.
«Д». Ви знали, що спільноті ЛГБТ загрожує велика небезпека в разі окупації?
З. А про нас ніхто не знає. Ми для всіх сестри. Це більше геїв стосується. Їх, так, щемити можуть.
«Д». Чому ви не поїхали в Європу?
З. Так це в місті просто. Зачинив квартиру на ключ і пішов на вокзал. А в мене город. Собаки. Це ж не болонки й пекінеси! Це така помісь бульдога з носорогом!
«Д». Ви стикалися з проявами гомофобії в Україні?
З. На рівному місці. Та ось хоча б у вас, на «Думській». Там же у вас просто розсадник «справжніх мужиків». Чого не в окопах, хочеться запитати! Пишуть вони, бляді, в коментарях, живіть, мовляв, хто вас чіпає! От вони б зі своїми дружинами хоч один день пожили, як ми? От уяви.
Ідеш зі своєю Клавою в парк гуляти, за ручки взятися не можна. На лавку присісти, поцілуватися чи просто надто близько сісти не можна, одразу намалюється якесь тіло.
– Ви що, гетерасти?
Якщо будете фільм дивитися і там герой який-небудь героїню поцілує, то всі глядачі заволають: «Фууу! Нудить!» А ще вам не можна одружуватися. А якщо хтось із вас помре, то примчать родичі й половину майна заберуть. Ось пів будинку, половину собачої будки й одного собаку. А? Як добре бути гомосексуалістом? Кричать: «Пропаганда гомосексуалізму». Яка пропаганда! Як можна таке життя пропагувати? Стань лесбійкою і всі в тебе пальцем тикатимуть? Стань геєм і тебе приб’ють?
Гаразд, у місті. А в селі? Тут же дізнаються, і все, капець.
«Д». Ви ж були активісткою ЛГБТ-руху, і не боялися…
З. Юнацький максималізм. Ми ж хотіли прав, як у решти людей. Зрозуміли, що їх не дадуть. Майже всі поїхали. Кілька хлопців знайомих і дівчат воюють. Вони сподіваються на майбутнє.
Ніка погрожує в ЗСУ піти. Я відмовляю як можу… Я не вірю в зміни. Дехто вірить.
ІСТОРІЯ ДРУГА. ПАДРЕ.
З Падре я зв’язався скайпом, коли допомагав «Гей-альянсу Україна» збирати історії людей для виставки «Війна в Україні очима ЛГБТК+». Історій було багато. Люди охоче говорили про те, як воюють або переживають війну.
Але деякі розповіді не взяли. Потрібні були історії геїв і лесбійок тільки з Півдня України. А мені писали всі. І не вистачало мені сміливості сказати людям: «Ви не підходите».
Обіцяв надрукувати їхні історії. І виконую обіцянку.
Падре. Я військовий, гей. Служу в зенітних ракетних військах Повітряних Сил ЗСУ. Наша бригада стоїть на сторожі неба столиці. Мій позивний «Падре». Я родом із Запоріжжя.
«Д». Ходять чутки, що в ЗСУ немає воїнів ЛГБТ. Тільки кілька людей, які роздають інтерв’ю для ЗМІ. Навіть опитування робили, запитували воїнів: «Ви бачили геїв і лесбіянок в армії?» І всі казали: «Ні! Не бачили!»
П. Так, я чув про це, хоча самого ролика не бачив. Я думаю, що до повномасштабного вторгнення багато хто так вважав. За статистикою, ЛГБТІК+ спільнота займає приблизно 2-5% населення держави, тому що Збройні сили та інші силові структури є складовою держави, то, відповідно, 2-5% всього особового складу ЗСУ, НГУ, ДПСУ та інших структур є представниками ЛГБТІК+-спільноти. Хочу сказати, що насправді в армії є багато геїв, лесбійок, бісексуалів, трансгендерних і небінарних людей, ті що відкрито заявили про свою сексуальність чи гендерну ідентичність, це лише невелика частина всієї спільноти. Багато хто з тих чи інших причин не може бути відкритим. Зараз ЛГБТІК+ військові нарівні з усіма захищають нашу державу, як у тилу, так і на передовій, і серед нас також є загиблі. Тож не варто знецінювати подвиг цих людей лише через те, що вони мають інші сексуальні чи романтичні вподобання.
«Д». Чому ви віддаєте перевагу анонімності?
П. Я ще не зробив камінг-ауту ні перед батьками, ні перед колегами. Тим паче наше суспільство все ще залишається гомофобним, особливо в моїй військовій частині, і в мене можуть бути проблеми на службі у зв’язку з цим. На жаль, поки не ухвалено законопроєкт номер 5488, який має на законодавчому рівні захистити мої права та права багатьох дискримінованих груп населення, я не можу відчути себе в безпеці від насильства та дискримінації на ґрунті ненависті. Сподіваюся цей законопроєкт незабаром буде ухвалено.
«Д». Ви могли б поїхати в Європу і не піти воювати?
П. Не міг би, однозначно. Навіть якби виїхав ще до вторгнення, то повернувся б і все одно став на захист своєї Батьківщини. Тут я народився, тут пройшло моє дитинство, тут мої батьки та друзі. Та й взагалі, хіба можна не любити таку країну?!
«Д». Якою ви хочете бачити Україну в майбутньому?
П. Хочу бачити вільну, сильну, демократичну державу, яка дбає про свій народ, поважає права кожного громадянина незалежно від того, кого він любить, у що вірить чи не вірить, яку політичну позицію має. Усі повинні мати однакові права. Також хотілося б, щоб влада більше думала не про власні кишені, а про те, як зробити Україну ще кращою, ще красивішою, ще талановитішою і вільнішою, адже немає межі досконалості.
ІСТОРІЯ ТРЕТЯ. МАША
Сіроока, добродушна жінка під сорок. Бісексуалка.
«Д». Опишіть себе. Якщо ви не хочете, щоб про ваш статус дізналися, то опишіть, як ви себе почуваєте. Якою б ви хотіли бути. А художник для виставки намалює портрет.
М. Мене намалювати не вийде. Я невидима. Я недосяжна для ракет і злих людей. Я зайшла в тінь і немає мене. Такою я мрію стати.
«Д». Ви живете в Одесі, тут відносно тихо було порівняно з Херсоном і Миколаєвом, як часто ви стикалися з війною за цей час?
М. Постійно. Війна заповнила реальність. Проникла в сновидіння. Мені одного разу наснився сон такий у стилі нуар, що я, лежачи в ліжку, розплющую очі, і над постіллю повільно, у рапіді, пролітає ракета, причому я бачу її близько у всіх обрисах. Сирени вили жахливо голосно і дуже часто.
У мене був якийсь дикий страх перед бомбосховищами, де я страшно боялася опинитися під завалами з незнайомими людьми. У мене в голові билися думки: перша, що мене не пустять із котами, і друга, що якщо пустять і нас завалить не до смерті, то настане момент, коли моїх котів захочуть з’їсти. І я цілком серйозно думала про те, яку частину свого тіла запропонувати за них. Зупинилася на нозі і якось навіть заспокоїлася!
«Д». Як змінилося ваше життя з початком війни?
М. Перші три дні в мене була постійно сухість у роті, мені було важко жувати. На початку війни місто здавалося пустельним і сірим. Мішки з піском. Величезна кількість «їжаків». Майже все закрито. Порожні вітрини. У мене болів зуб, ледве знайшла відкриту стоматологію. Це було маленьке щастя. Я ще ніколи не була такою щасливою, потрапивши до стоматолога. Лікували зуб і було чути вибухи. У супермаркетах було складно знайти каші, м’ясні консерви. Зате було навалом шпрот і, як не дивно, рису. Посилки, які йшли поштою, підвисли. Я роздобула з їжі шпроти, кашу рисову, бісквіти, чипси та воду. Знову маленьке щастя.
Коли сталася перша серія вибухів близько до будинку, мені здалося, що на секунду час зупинився і моя душа немов відокремилася від тіла. Потім серце шалено заколотилося і почали трястися руки, а я замість того, щоб втекти в коридор, одразу помчала до підвіконня забирати котів, які не розуміли, що я примчала їх рятувати, і мертвою хваткою вчепилися в підвіконня. За вікном уже було чітко видно, як підіймалися чорні гриби диму після вибухів. Це прильоти ракет. На моїй пам’яті в новинах тоді повідомили, що це був чи то «Калібр», чи то «Онікс» не пригадаю точніше. Один із військових експертів розповідав, що при прямому влученні в багатоповерхівку летальність 100 %. І я подумала, що треба відволікати мозок, створювати настрій, щоб у момент чергового вибуху не отримати розрив серця, як якийсь хвилястий папужка. Ось так і живу, не знаючи, настане завтра новий ранок чи ні.
«Д». Були хвилини відчаю і депресії?
М. Плакала двічі. Перший, коли свічка впала мені в тарілку з їжею. Сльози просто покотилися з очей струмком. Це був уже період, коли почалися блекаути осінь зима 2022-2023, я жила без води, світла і тепла, іноді без зв’язку. Було темно і страшно.
«Д». Ви допомагали армії?
М. Як з’явилася функція в банку, я перевела з Є-картки «ковідну тисячу» на ЗСУ і накопичені бонуси з картки «Бонус плюс», там триста з чимось гривень. І далі, звісно, допомагала, доступними способами.
«Д». Як ви думаєте, Україна гомофобна країна?
М. І так, і ні. Я думаю, ми робимо величезний крок до толерантного суспільства, але плодами насолодиться вже наступне покоління або навіть їхні онуки. Щойно суспільство залишить позаду примітивні, дрімучі, затхлі страхи, переосмислить прожите і прийде нарешті до того, що особисте життя громадянина недоторканне, захищене законом, тоді буде кайф!
У плані недоторканності особистого життя сумлінного громадянина ми ще стоїмо в задушливій комірчині й лише прочинили двері, звідки ледве-ледве надходить свіже повітря. Поки що ми кричимо: дайте нам жити й отримувати від життя задоволення. Якщо не допомагаєте, то хоч не заважайте жити своєю долею. Ми не порушуємо закон, не ліземо в особисте життя інших людей, то й у наше звольте не втручатися. Щойно уявні святі засунуть свої брудні неосвічені язики туди, де їм саме місце, тоді багатьом стане легше. Інший раз, коли туга накриває, я думаю, що якби Ісус подивився в душі деяких борців за чистоту, він би двічі подумав, перш ніж приносити себе в жертву заради нашого спасіння. Він би побачив, що любов до ближнього забута і залишилася лише тінь. Однак рятує те, що існують прекрасні, освічені люди, багатогранні особистості, з відритими поглядами, вони мають розумні очі, незамутнену свідомість, і тільки завдяки цим людям у нас є надія на класне майбутнє, до якого все ж таки дуже хотілося б дожити.
«Д». Чому ви не поїхали в Європу?
М. Не поїхала, тому що, обравши дорогу, щоб утекти від долі, ми саме там її і зустрічаємо.
ІСТОРІЯ ЧЕТВЕРТА. ДІМА
Діма худий нервовий. Коли я його перший раз бачив, він ходив із палицею. Війна його застала, коли він лежав із переломом ноги в будинку під Херсоном. Він працює перекладачем.
Діма. 13 березня увійшли до нас чеченці. Там і росіяни були, у літній формі чомусь. А тоді вітер був. І холодно дуже. Через три дні наші люди зібралися чоловік 150, на мітинг протесту. Я прискакав до хвіртки та бачив, як вони пішли. Їх розігнали, але без крові.
У мене закінчилися продукти. Спасибі, сусіди, виїжджаючи, залишили мені ключі від свого будинку і дозволили взяти, що залишилося із запасів.
А в селі повна дичина почалася. Просто люди приходили і питали: «Є що поїсти?». Посилок немає. Гуманітарки теж немає. Переправляли передачки, через річку. На човні. Міст був підірваний.
Я всі закрутки потихеньку від сусідів перетягнув до себе в будинок. Барикаду цілу з банок виставив. Вчасно встиг. Тягав по три банки в пакеті. З палицею і на одній нозі незручно. І треба було поспішати. Бо якщо порожня хата, то все. А ця орда (окупанти) тягла з будинків усю побутову техніку, генератори, унітази з санвузлів, зрізали роутери.
У сусідів усе розгромили, навіть розетки та вимикачі сперли.
А потім до мене прийшли з обшуком. Стукають у хвіртку. Я кричу: «Зараз відчиню». І поки доскакав на одній нозі, вони вже самі відчинили хвіртку і зайшли. Я тоді назад поскакав і в крісло сів. Вони перевернули все. Військову форму шукали, фотографії дивилися.
– Ти спеціально гіпс начепив? Ти, напевно, навідник, — каже мені один.
Я сидів у кріслі. А він як стукне мене по гіпсу. Я навіть задихнувся від болю і несподіванки.
Знайшли в мене книжки німецькою. І показують. А шрифт там на обкладинці готичний.
– Це що таке? — запитують. Ти фашист, чи що?
– Це Im Westen nichts Neues, «На Західному фронті без змін», — відповідаю я. – Великого німецького письменника Ремарка.
Він книжку на підлогу впустив.
– А навіщо вам німецька?
– Так у Росії, наскільки я знаю, теж у школах німецьку вчать, — кажу. — І репетитори теж є.
Він і відстав від мене. Нотик лежав у ліжку під ковдрою. А комп на столі. Вони ні слова не сказавши, монітор від’єднали й забрали. І комп забрали. Наче мене й не було поруч.
А я нічого говорити не став. Знайшли вони моїх солінь барикаду. Але нічого не взяли. Серед них слух такий був, що в соліннях, вареннях отрута може бути. Комп’ютер забрали та пішли. Вони все поцуплене в школу тягли. А в її бік навіть дивитися не дозволяли. А я сиджу і холодним потом покриваюся. Думаю, знайдуть у комп’ютері фотографії з другом і знову прийдуть.
Справді зайшли. П’яні.
– Болить нога? — запитують.
У мене нога вже зажила, але я гіпс не знімав
– Так, перелом зі зміщенням. Відчуваю, що неправильно зрослася під гіпсом, а лікарів немає.
– Зараз ми тебе вилікуємо.
Один і дістає з сумки з намародеренним добром помаду і малює мені на нозі, ну на гіпсі, Z.
– Тепер пройде скоро! І іржуть усі. А мені вже розповіли, що вони розстріляли двох мужиків із села. І забирають дуже багато народу.
Але мене їм, напевно, нудно було тягнути. І пішли. У цей час і електрики вже не було. Там у двох будинках від мого прилетів снаряд. У мене скло на веранді винесло. Тоді сусіди по моїй вулиці теж вирішили їхати. Розраховували, що їх відпустять у Кривий Ріг.
У мужика вагітна дружина була, і він із росіянами став домовлятися. Треба було платити 200 доларів з людини. І ще перевізники вимагали по сім тисяч гривень за людину. Хтось виїжджав, але підривався на мінах. Але ми зважилися.
У мене 150 доларів було. Я в гіпсі ховав. І я ще нотик віддав. Ось я все сусідові віддав. А сам думаю, а що як не віднесе росіянам. Собі забере?
Ні. Вранці ми поїхали. Я букву Z на гіпсі зеленкою залив. У машині сиділи на підлозі. Але я виглядав і мені нудно було. Усе розбите. Скрізь згорілі машини. А ці кінчені все замінували. Навіть цвинтар. Спочатку трасою їхали, потім повернули в посадку. А там теж згорілі машини. І водій лається, що мало з нас узяв: «Ось, дивіться, як небезпечно тут їхати. На мінах машина підірвалася, бачите?»
Але я вижив.
«Д». Ви знали, що спільноті ЛГБТ загрожує велика небезпека в разі окупації?
Д. Небезпечно було всім. Розстрілювали ж не нацистів! І катували не сатаністів! А всіх кого завгодно. Але те, що ти гей, збільшувало твої шанси померти і перед смертю ще й пережити всі приниження. Тут перед своїми немає сенсу камінг аут робити, а перед відморозками з автоматами тим більше.
«Д». Чи вважаєте ви, що Україна толерантна країна?
Д. У народу сільський менталітет. Тобто городянину можна прожити в селі і десять років, і тридцять, і п’ятдесят, але тебе сприйматимуть як чужинця. Ти можеш бути добряком, усім допомагати, але довіряти тобі не будуть ніколи. А якщо дізнаються, що ти НЕ ТАКИЙ, то підпалять будинок. Собаку отруять. На розбірки п’яні мужики приходитимуть. У нас половина села зруйнована. Але мій будинок стоїть. Я повернуся і порядок там наведу. Там у мене сад запущений і густий. Там дуже добре викладати. По скайпу. Тому я й не кажу свого справжнього імені. Не хочу жодних проблем. Втомився я від них. Нахлебався.
«Д». Ви знаєте, про День Мовчання?
Д. Це коли студенти мовчать на знак підтримки? (Сміється, — Автор). Ну і як це нам допоможе?
«Д». Приходить нове покоління людей, які будуть набагато толерантніші, ніж попередні. І тим самим вони показують, наскільки вони згуртовані. І до речі, вони кажуть, що всі, хто відчуває, що небезпечно виступати на підтримку ЛГБТ, можуть у цей день просто мовчати.
Дмитро: Я буду мовчати. Ще довго буду мовчати.
Зоя: Я буду мовчати.
Падре: Я надаю перевагу анонімності
Маша: На жаль, поки що я буду мовчати
Автор — спеціальний кореспондент «Думської» Дмитро Жогов
СМЕРТЬ РОСІЙСЬКИМ ОКУПАНТАМ!
