Бояться ЛГБТ, бо їм страшно, що вони можуть бути піддані насиллю, – військовий
Зараз проходить місяць прайду, і в мережі з’являється багато тематичних публікацій. Це дослідження, інтерв’ю з представниками ЛГБТ, а також статті від фахівців, які пояснюють, що орієнтація – це відчуття людини, а не вибір.
Паралельно з цим є й низка негативних публікацій, у яких розповідають про напади на представників ЛГБТ під час прайдів, спроби їх зірвати та загалом негативні й дискримінаційні прояви. У соціальних мережах також можна прочитати безліч образливих коментарів та висловлювань, що тема ЛГБТ не повинна бути зараз на слуху. Попри те, що це перший в Україні Марш рівності з моменту повномасштабної війни, певна частина суспільства все ще не готова до “видимості” ЛГБТ-спільноти. Це продовжує впливати на її загальну репутацію, поглиблюючи розбіжності серед населення.
Звісно, що вищезгадані аспекти не стосуються усіх громадян України. Йдеться лише про певні категорії людей, які не лише не приймають ЛГБТ-спільноту, але й застосовують відверту мову ворожнечі. Ці ж гетеросексуальні люди можуть висловлювати думку, що представники спільноти є небезпечними та можуть чинити відверту пропаганду. Букви поспілкувались з відкритим бісексуальним військовим Петром Жерухою. Він об’єднав 25 тисяч людей навколо ідеї прийняття законопроєкту про Інститут реєстрованих партнерств.
Власне, свій публічний камінгаут Петро зробив з появою відповідної петиції, вже перебуваючи у війську. Першочергово, він, звісно, переживав і за реакцію побратимів, адже стереотипи в суспільстві про маскулінність в армії – все ще побутують. Урешті, реакція хоч і виявилась дещо неоднозначною, але минулось без відвертого негативу. Уже перебуваючи в армійському середовищі, Петро зміг для себе спробувати зрозуміти, якими можуть бути причини, чому люди бояться й, відповідно, ображають представників ЛГБТ.
Більше про ці причини, а також про те, чи реагують військові, які перебувають на фронті, на проведення прайдів, те, як страх дискредитації війська може відображатися на представниках ЛГБТ-спільноти, думки щодо важливості того, аби до прайду долучалися гетеросексуальні люди, про насилля, що можуть зазнавати обидві категорії та його толерування – Петро ділиться в першій частині інтерв’ю для Букв.
– Цивільні, які виступають проти ЛГБТ, можуть дуже відверто та негативно це показувати. Однак про подібні прояви в армії зазвичай мовчать. Це через те, що військові більш нейтральні, або ж це не розголошують, щоб не дискредитувати військо?
– Тут насправді є декілька факторів. По-перше, військові мають зовсім інше відчуття того, що є критичним у житті. Вони на власному досвіді знають, що значить, коли дуже сильно погіршується спосіб життя, коли люди переживають безліч травматичних подій. Тож для них питання ЛГБТ-спільноти не відіграє якогось особливого значення. Військові перебувають ніби в іншому просторі почуттів. Для них передусім є побратими на полі бою, а ось їхнє особисте життя вже зовсім другорядне питання. Всіх значно більше цікавлять особисті якості людини, те, чи готовий він допомогти, підставити плече, чи не зрадить тебе ця людина й інше. І ось ці риси не залежать від орієнтації.
У війську всі перебувають у рівних умовах. Ось в жінок є свої труднощі. Це так. Бо ЛГБТ-люди й жінки, є частиною війська, яких Міністерство оборони може не бачити, бо дуже повільно включає у свою номенклатуру нові групи людей. Тобто, якщо ви не гетеро чоловік, то у вас можуть бути певні проблеми у війську. Загалом, я думаю, що середньостатистичні військові є нейтральними до ЛГБТК+. Для них це радше є тим, що вони ще не розуміють. Але є ось ця проблема з начальниками, які бояться репутаційних втрат і, як мені казали, саме ось цієї дискредитації.
– Наступним процитую Ваше твердження: “Якщо ви не гетеро чоловік, то у вас можуть бути певні проблеми у війську”. Що це за проблеми і чи пов’язані вони безпосередньо зі страхом керівництва “дискредитації” війська?
– Можу навести звичайну ситуацію. Якщо ти гетеросексуальний цисгендерний чоловік, ні у кого не виникає питань, якщо ти їдеш додому до дружини або дітей, наприклад. Але, якщо ти представник ЛГБТ, то для посадових осіб твоя причина для цієї відпустки не є переконливою, бо для держави ти хочеш відвідати чужу людину. З таким успіхом можна просити відпустку, щоб відвідати будь-кого в Україні. Це виглядає так, ніби те, що ти є військовою одиницею, важливіше за те, що ти є людиною. Тобто, твої цінності, потреби, орієнтація – є другорядними. Людина повинна обирати між виконання військового обов’язку і забезпеченням якихось своїх важливих потреб. І ось ці стереотипи важко побороти саме начальникам. Їм простіше не виділятися, ніж, наприклад, висловити підтримку або просто не говорити гомофобні речі. Вони бояться, що до них може бути увага, тому краще уникнути проблем, нехтуючи потребами іншої групи людей.
Ще для них це ніби відхилення від стереотипного образу військового. Або ж стереотип про ЛГБТ-людей, що якщо вони є представниками спільноти, то обов’язково мають виділятися зовнішньо. Але вигляд людини не репрезентує її сексуальну орієнтацію. Фарбувати нігті взагалі може будь-хто. Як і обирати свій стиль. І насправді люди дуже повільно виходять за межі саме цих стереотипів. Буває, що я говорю з новою людиною і відчуваю, що починаю зароджувати у неї сумніви щодо певного стереотипу, що десь вкорінений в її розумінні. Але вона бачить мене, і в неї вже ніби рефлекторно спрацьовує думка, що я паплюжу честь військових. Вони переживають, що їх мужність може бути під сумнівом через наявність у війську ЛГБТ-людей.
– Ось зараз триває місяць гордості, тому є багато публікацій на цю тему. І кількість коментарів про те, що це пропаганда, аби відвести увагу від серйозних проблем, вражає. Обговорімо, які важливі соціальні теми також можуть бути порушені на прайдах.
– Тут насправді є дві сторони. Дехто, з представників спільноти, дотримується думки, що Марш рівності – це суто ЛГБТ-формат і не варто залучати сюди інші теми. Ніби тоді початкова мета прайду – затьмарюється. Але зустрічав і протилежну думку, що кожного разу потрібно адаптувати Марш рівності до актуальних соціальних потреб, додаючи теми, що торкаються не лише ЛГБТ-спільноти. Цьогоріч ця ідея була більш реалізованою, адже підтримували і надання зброї, і зміну вектора комунікації між суспільством й інше.
Мені подобається ось цей процес, коли ми говоримо про ухвалення законопроєктів. Тоді це не звучить так, що ми вимагаємо особливих прав лише до себе. Ні, це законопроєкти, за які можна голосувати. Ми чітко акцентуємо на проблемі чи порушеннях людей, наголошуючи, що це треба припиняти. Круто, що на прайдах зараз немає аморфних, незрілих та провокаційних речей. Власне, нам хочеться показати, що ЛГБТ-люди – це не відірвані від реальності єдинороги. Як знаєте, часто, наприклад, порівнюють нас з міфічними істотами. Ми ж наголошуємо на тому, що також є громадянами України, тож можемо бути частиною громадянського суспільства і хочемо відчувати себе вільними.
– Особисто для Вас, що може стати важливим кроком у формуванні взаєморозуміння між ЛГБТ-спільнотою і гетеросексуальними людьми? Щоб ми дійсно могли говорити про неподільне громадянське суспільство.
– Особисто мені важливо доносити, що у нас набагато більше спільного з іншими людьми, ніж всі ті відмінності, які люди ніби по крупинках збирають проти ЛГБТ. Ми, фактично, відрізняємось тільки тим, що любимо трішки інших людей. Хоча, з погляду релігії, біології, виховання, психології, в кожній сфері науки чи культури – знаходяться особистості, які постійно говорять, що будувати стосунки, в яких не буде продовження роду – це шкодить суспільству. І таке мислення мене завжди дуже дивує… Мені здається, що потрібно робити карту гомофобії і окремо це вивчати. Такий собі лабіринт гомофобії, до якого буде спеціальна карта, щоб шукати спосіб вийти з цього стану.
Узагалі, я хотів би, щоб на ЛГБТ-прайдах були присутні всі, тому що гетеросексуальність – це теж орієнтація і тут ідея саме в тому, що ти можеш бути тим, ким хочеш. У тебе є право бути вільним і пишатися тим, ким ти є. І це не про гординю, як у нас звикли сприймати поняття “гордості”. Це про те, що ти приймаєш себе, і тому пишаєшся собою. Це може робити будь-хто. Бо я часто чую, коли ЛГБТ-представники говорять: “на прайді чекаємо всіх, окрім гетеросексуальних”. Тут я відчуваю просто біль і образу. Мені дуже хочеться вірити, що ми вийдемо на той рівень, коли місяць гордості не буде асоціюватися лише з ЛГБТ-людьми, а стосуватиметься усіх, хто може вільно про себе заявляти.
– Деякі люди вважають, що проведення прайдів може мати негативний вплив на військових і демотивувати їх. Мені здається, що військовим на передовій, ймовірно, не до прайдів і вони навряд чи звертають на них увагу. Яка Ваша думка з цього приводу?
– Я теж чув думки, що якщо військовий дуже агресивно налаштований проти ЛГБТ, то він, перебуваючи на позиціях, може бути демотивований. Ніби людина втрачає розуміння, чому і за що він взагалі воює. Бо не хоче воювати за проведення прайдів, наприклад. Але ж ми не можемо контролювати те, від чого люди розчаровуються. У нас в країні є багато проблемних питань, через які ми можемо відчувати демотивацію тут, в зоні бойових дій. Вважати це аргументом, щоб щось не робити, також є помилковим. Це ж не про те, що в країні все добре, а лише прайди є нагальною проблемою… У кожного військового є більше, ніж якась хитка причина, чому він перебуває у війську. І те, що відбуваються прайди, не зможе її усунути.
Мені взагалі імпонує, що люди не ігнорують те, що їм не подобається. Це дуже часто показує, на якому рівні у людини є комунікаційні здібності. Тобто, якщо людина просто емоційно нападає на тебе, це показує, що в неї дуже низький рівень контролю своїх емоцій. Якщо ж, людина починає здійснювати психологічне або фізичне насилля, це означає, що в неї є свої травматичні асоціації чи тригери. Таким чином, вона вивільняється. Ми ж бачимо, що людина дійсно не може знайти місце ЛГБТ-людям у своєму житті. Попри те, що ми робимо безліч важливих справ, частина гетеросексуальних людей не вважають їх вагомими, аби дозволили ЛГБТ-представникам екологічно бути частиною їхньої реальності. Як я відчуваю, вони можуть думати, що у такий спосіб, приймаючи ЛГБТ, вони ніби зрадять собі та власним принципам.
Але, повертаючись до теми військових, я не вважаю, що проведення прайдів впливає на їх мотивацію або демотивацію. Думаю, що більше впливають речі, які стосуються їх особисто. Наприклад, питання забезпечення, мобілізаційних законів, постачання зброї тощо. За це люди дуже переживають. І коли якісь закони вже дуже сильно порушуються, це одразу демотивує усіх. Тоді ми бачимо, що система, яку ми формуємо, не працює. Відповідно, люди справді озлоблюються і виконують свої обов’язки вже машинально, без якогось ентузіазму. Військовий втрачає довіру і розуміння, для чого він тут.
– Знаю, що після цьогорічного прайду, зокрема військові, почали отримувати навіть погрози. Скажіть, чи зазнавали Ви подібної реакції громадськості й, враховуючи, що Ви є медійною людиною, чи відчуваєте власну незахищеність?
– У мене часто буває, що люди спершу грозяться мене вбити, проте спочатку переконують змінитися у спосіб, хороший для них, щоб уникнути смерті. Коли такі люди починають з розмови – це завжди шанс зрозуміти справжню причину їхньої агресії, почути її так, щоб вони зрозуміли, що їх потреби бачать, визнають і не знецінюють. Коли ми починаємо дискутувати, доходить до того, що вони пояснюють подібні бажання не з тим, що я є представником ЛГБТ, а тому, що їм страшно, що вони самі можуть бути піддані насиллю.
Навіть була думка про те, що хтось з чоловіків може до них підійти, почати приставати й, відповідно, вчинити насилля. Ця думка настільки сильно їх лякає, що вони самі вдаються до насилля. Так би мовити, роблять крок на випередження, аби вберегти себе. Якщо йдеться про зґвалтування, для них це взагалі величезна травма. Це найсильніше приниження для гетеро чоловіка, якщо його проти волі зґвалтує інший чоловік. Або ж поцілує в губи при інших, тим самим підірвавши його репутацію. Дуже часто для гетеро чоловіка взагалі не існує варіанту, що він може проводити час з чоловіками і при цьому бути в потенційній небезпеці… Тому, коли ця небезпека з’являється, гетеро чоловіки можуть будь-що намагатися її ліквідувати.
Мені не хочеться, щоб гетеро чоловіки переживали цей стрес. Я ненавиджу геїв, які справді можуть таке вчиняти. Я це бачу так, що вони не приймають себе, і задовольняють свої потреби таким чином. Знову бачимо, що все залежить не від орієнтації, а від конкретної людини. Потрібно дійсно матеріалізувати той факт, що не всі ЛГБТ-люди є хорошими особистостями. Хочеться, аби було розуміння, що є частина людей, які виступають проти насилля і це всіх нас об’єднує. Сюди належать і гетеросексуальні, і гомосексуальні люди. Звісно, є і частина людей, які просто чинять насилля над іншими. Сюди також належать обидві категорії. І коли відбуватиметься прайд місяць, на нього мають виходити ті люди, які не підтримують насилля ні проти дітей, ні літніх людей, ні жінок, ні чоловіків. Це для мене звучить як здорова боротьба за права людини в суспільстві.
– Враховуючи, що публічний камінгаут Ви зробили відносно нещодавно, чи є якісь висловлювання або дії, які Вас ображають і роблять вразливим? Це важливо обговорювати, щоб чітко розуміти, що може стати тригером.
– В мене може статися подібне, якщо я чую щось від людей, від яких не очікував. І тоді починаю ніби розбалансовуватися, не знаю, як мені реагувати. Наприклад, коли мені товариші по службі, яких я вже добре знаю, кажуть заховати речі, за якими мене можуть ідентифікувати як ЛГБТ-представника. В мене спочатку є певне нерозуміння, а потім починається ніби пасивна агресія. Бо чому люди не розуміють, що якщо я вже одягнув умовно свій шеврон з ЛГБТ-прапором, то я не буду його знімати?
Потім я відчуваю розчарування, тому що спершу ти відкриваєшся людям, ставиш себе в трішки слабку позицію, тим самим, даючи їм мати контроль над ситуацією у твоєму житті. Потім, коли вони говорять подібне, ніби ігнорують той факт, що це зробить мені боляче, що це певний крок назад для мене. Адже повісити шеврон для мене морально було дуже важко. Для цього знадобилось 27 років життя. А вони все це нівелюють просто тому, що їм самим страшно бути біля мене. Адже раптом на мене нападуть і тоді вони будуть зобов’язані втрутитися… Якби вони переживали за мене, були б готові мене захищати, якщо це потрібно. А так, люди не хочуть проблем, це як “моя хата з краю, нічого не знаю”.
– Тобто, фактично люди ніби приймають Вашу орієнтацію, але все ще їх світогляд не відійшов від стереотипів, які усталені в суспільстві… Вони сконцентровані на негативі, який зазнають ЛГБТ-люди.
– У нас в суспільстві ще є дуже усталена проблема, що якщо людей особисто щось не стосується, вони пройдуть повз. Якщо когось б’ють – то це ж не я. Або, якщо чую крики із сусідньої квартири – це ж не моя родина. Чи, наприклад, коли Верховна Рада хоче проголосувати за законопроєкт, який дискримінує певну групу людей, не обов’язково ЛГБТ, але людина не належить до цієї групи – відповідно, вона не виступить проти. Або ж поширена думка про те, що “я ні на що не впливаю, є інша група людей, які мають владу”.
Це я помічаю всюди, навіть у своїй родині. Мені близькі завжди говорили публічно “не висуватися”, нікуди не втручатися, не привертати увагу. Я ж колись казав їм, що хочу бути журналістом, а мені відповідали: “Петро, ніколи в житті, бо журналісти довго не живуть”. І ось ця річ, щоб не обирати професію, яка може комусь перечити – це все з Радянського союзу, з часів 90-х… Так, можливо, для людей це величезна травма, вони більше не хочуть бачити цього насилля, їм зручно все уникати. Але так не завжди працює. Ми також з отриманням Незалежності жили з відчуттям, що більше не хочемо насилля, всі ігнорували, що це лише питання часу. Але зараз на нас напали й все, вибору більше немає.
Мені часто кажуть, дещо іншими словами, але сенс такий: “Я не буду підтримувати тебе проактивно, бо не хочу, щоб рівень насилля у моєму особистому житті підвищувався”. Це робить мені дуже боляче. Вони допускають ймовірність того, що якщо буде достатньо сильна ситуація, де їм щось може загрожувати, вони оберуть себе і залишать мене наодинці. І це є причиною, чому багато людей не говорять про свою орієнтацію. Це виглядає так, ніби ви “тушите” жертву, щоб вона не провокувала насильника. Тобто, насилля вже як наслідок. І у цьому також толерування насильства. Якщо так продовжувати, будь-хто буде відчувати, що насилля – це є законний спосіб досягти своїх цілей: закрити свої потреби, змусити людину мовчати, заборонити їй робити вибір і тому подібне. Чи є це тим напрямом суспільства, за якими ми маємо рухатися?
