Бойовий медик Віктор Пилипенко: «Усі знають, що я гей. І нікого це не ї*е»
Позивний Француз Віктор Пилипенко отримав ще під час АТО. Віктор добровольцем воював у батальйоні «Донбас», де був гранатометником і стрільцем-санітаром. Після демобілізації займався правозахистом, працював проєктним менеджером і перекладачем. Звідси й позивний — він знає французьку.
Вранці 24 лютого 2022 року Віктор попрощався з батьками і пішов до Бородянського військкомату. Його мобілізували як піхотинця до 72 окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців.
Коли в підрозділі з’явилися поранені й загиблі, Віктор надавав першу медичну допомогу і проводив евакуацію, бо медика у відділенні не було. Командир призначив Француза стрільцем-санітаром. Відтоді він пройшов із «чорними запорожцями» бої на Київщині, під Бахмутом і Вугледаром.
Громадське зустрілися з Віктором у Кураховому, де він перепочивав після виконання завдань у Вугледарі, та поговорили про роботу бойового медика і як це — бути геєм на війні.
«Кожен мій рух рукою — і обстріл відновлювався»
72 окрема механізована бригада імені Чорних Запорожців відіграла ключову роль в обороні Києва. На початку вторгнення підрозділ Віктора Пилипенка привезли на позиції між селами Плоске і Гоголів Київської області. Плоске зайняли росіяни, а Гоголів контролювали ЗСУ.
«Наші позиції були взагалі не облаштовані. Рубіж був проведений, очевидно, на карті, і нам випало мати позиції прямо на стихійному смітнику. У такій влоговині ми їх швидко почали облаштовувати, швидко почали вкопуватися. Місцеві дуже допомагали», — пригадує Віктор.
Потім почалися обстріли, але, як уже пам’ятає історія, росіян вдалося зупинити й «чорні запорожці» погнали їх на Чернігівщину та Сумщину. Переслідуючи ворога, військові вийшли на Харківщину, де у бригади були перші штурмові дії в Козачій Лопані.
«Це така операція, де ми мали великі втрати, дуже було багато полеглих і поранених. У мене було дуже багато роботи як у стрільця-санітара, я ішов безпосередньо за бехою в колоні на операцію і надавав невідкладну допомогу, коли треба було, евакуацію також проводив. Там, у тому бою, загинула наша одна парамедикиня, друга парамедикиня отримала серйозне поранення — їй відірвало частину ноги», — розповідає Віктор.
Далі була Луганщина — бої під Лисичанськом, які Француз згадує як одні з найскладніших. Підрозділ Француза відбивав село Миколаївка. росіяни працювали і авіацією, і танками, а засоби РЕБ саджали й так малочисельні дрони.
«Я пам’ятаю, під час зачистки Миколаївки, коли ми дійшли до рубежа, наді мною завис ворожий дрон. Добре, я встиг з’ї*ати в таку невеличку логовинку. І там наді мною цей дрон зависає і починає по мені працювати арта. Це, очевидно, що навіть не арта, а танчики із цих закритих позицій. І прилітало переді мною, за мною. Мене чисто врятував рельєф. Кожен мій рух рукою — і обстріл відновлювався. Поки я не здогадався прикинутися повністю мертвим. Тоді вже цей дрон з’ї*ався, і я перечекав цей обстріл. Потім обстріл відновився, із гаубиці 150-го калібра почало прилітати і просто наш рубіж розносити вщент», — пригадує Француз.
Дивом, на той момент було лише двоє контужених. Француз евакуював їх до місця дислокації медичної роти і повернувся назад. Це його врятувало — дві ракети знищили всю медроту. Вижив лише один військовий, якого Француз якраз евакуював.
Миколаївка для Пилипенка була одним із найскладніших напрямків. росіяни наступали. Француз із командиром був у підвалі, коли той передавав позиції іншому підрозділу. Раптом він почув крики та стрілянину ззовні. Спочатку подумав, що це побратими щось не поділили, «тому що там було кілька алкоголіків непевних». Він вийшов — і за 15 метрів побачив росіянина. За ним — ще цілу групу. Окупанти кричали іншим українським військовим, які встигли сховатись у підвал: «Виходи по одному, сука». Не відводячи погляду, Француз пірнув назад і сказав щось на кшталт: «Хлопці, до бою, росіяни, кацапи…» Усі взялися за зброю. П’ятеро проти десятка.
Побратим Леон вистрибнув з укриття з кулеметом і випустив по росіянах першу чергу. Потім Француз працював з автомата. росіяни розсіялись і почали стріляти у відповідь. Після того Француз працював із гранатомета, а Леон його прикривав. Він вибігав і стріляв по укриттю, де ховалися росіяни. Воно загорілося.
Зі свого укриття побратими Француза побачили, як росіяни відступали. Біля доріжки, якою вони відходили, лежав ще один український військовий і «валив» їх по одному. Один росіянин не зміг підвестись і лежав поранений за кущем. До нього почав підкрадатися вогонь, і він загорівся. Боєкомплект на його плитоносці вибухав.
«Видовище, звичайно, страшнувате», — пригадує Француз.
Леон викликав підмогу на зачистку. Коли вони забирали тіла, то побачили обвуглені трупи п’ятьох росіян. Решті вдалося втекти.
Найстрашніше — евакуйовувати полеглих
Після Миколаївки були бої під Бахмутом, далі — Торецьк і Вугледар, який і досі тримає 72-га.
За цей час із медика відділення Віктор доріс до бойового медика роти, і його робота з окопу, де він був із піхотинцями, перемістилася в евакомобілі, які вивозять поранених із поля бою.
Найстрашніші завдання, каже Віктор, — евакуйовувати полеглих. Під Зайцевим на Донеччині екіпаж Француза евакуйовував двох загиблих із позиції «Африка». Туди ж приїхав і заступник командира з МПЗ Богдан.
«Це була золота людина, яка реально дбала про бійців, як батько. Він, молодий хлопчина, привозив і БК, і воду. І також він хотів подбати про виплати сім’ям покійних. Він дав вказівку, щоб до нього підійшли хлопці на допомогу. І ми почали витягувати, пробувати витягувати тих полеглих з окопів. Бодя керував цим усім процесом. Я був поруч із ним. Ми тягли з невеличкого окопа полеглого бійця. Я спустився донизу, подав йому ноги, потім виліз нагору. І ми почали тягнути за дві ноги. Я обернувся йому щось сказати, і побачив, як куля залетіла в голову фактично», — розповідає Француз.
То була куля снайпера. За нею вдарила кулеметна черга. Француз встиг залягти, але перед цим наказав хлопцям як старший по позиції теж залягти й стріляти у відповідь, щоб погасити вогонь і відійти через лівий фланг. Відійти вдалося, та загиблі там так і залишилися.
«Бути медиком — це не лише надавати невідкладну допомогу, це також брати участь у різних операціях», — говорить Француз.
«На квадрику залітаємо, а там усе просто вибухає, як у якомусь бісовому бойовику»
Далі були жорсткі бої за Павлівку — село поблизу Вугледара. Коли «чорні запорожці» зайшли в село, то воно «зубом» виступало на лінії фронту, розповідає Француз. Їхні рубежі обстрілювалися не лише з фронту — окупованої Єгорівки, — а й із боків.
«І щойно 72-га заїхала із цього всього пи*дорізу, даруйте на слові, ми знову попали в той самий пи*доріз. Тобто й доби не пройшло, як почали розносити вже наші позиції», — розповідає Француз.
Віктор, якому на той час уже присвоїли звання молодшого сержанта, займався евакуаціями.
«Кожна така операція була доволі ризиковою, тому що росіяни ефективно працювали з безпілотниками. Кожен такий виїзд супроводжувався тим, що нас намагалися в’є*ати постійно. І в нас було безліч випадків, коли ми дивом лишалися живими. Наприклад, водій із позивним Мазда вижив тільки тому, що уламок влетів у мотор, і мотор зупинив цей уламок, так він мав би його фактично вбити», — розповідає Француз.
Бувало, розносило позиції повністю і там було дуже багато поранених. Наприкінці дня пікап Віктора був ущент забитий бронежилетами і зброєю, які забирають у всіх поранених. Бувало, доводилося евакуйовувати до 30 людей.
«Один із наших машиністів — механік МТ-ЛБ — був відкомандирований на інший відрізок фронту, де контрнаступ; то у нього за ніч — по 50 поранених. Зараз вони там переживають щось жорсткіше, але щось подібне до того, що ми переживали десь рік тому», — каже Пилипенко.
Із Павлівки Французові довелося вивозити важкопораненого Леона. Тоді військові зайшли на нові позиції, де їх сильно обстрілювали. Віктор знайшов їх контуженими з посоловілими очима. Вони поспішали застрибнути в пікап, але одразу всіх вивезти було неможливо.
Француз став лаятися, щоб частина злізла з машини і зачекала своєї черги. Коли він повернувся по них, то зрозумів, що несправедливо кинув слово «дезертир». Усю дорогу від цієї думки йому було дуже ніяково. Віктор почав перепрошувати, казати, що вони не дезертири, а герої, що пережили дуже важкий артобстріл і навдивовижу вижили. Військовий почав плакати.
«І він такий: “Французе, бл*дь, ну ти ж знаєш. Я ж тримався, бл*дь, завжди до останнього. Завжди так було, що я, бл*дь, ледь не останній…” Він справді ледь не останній лишався і тримав рубіж. Але тут рознесли їх на*уй. І після цих вибачень у нього просто ця емоція пробила, це кортизол, певне, потребував вивільнення через сльози. І я давай швидко дуже їх евакуйовувати», — пригадує Віктор.
Зараз ситуація у Вугледарі стабільніша. Але роботи не бракує. Нещодавно росіяни влучили у склад із боєприпасами. Двох дронщиків, які стояли поруч, поранило. Француз із головним сержантом Веспером залетіли туди на квадроциклі, бо МТ-ЛБ могли б дорогою підбити.
«На квадрику залітаємо, а там усе просто вибухає, як у якомусь бісовому бойовику. І тоді, коли ми підбігли до хлопців, я кажу: “Де ваші поранені?” Вони виводять поранених, благо, вони ще ходять. Вони мені повідомляють: “Ой, а там іще ТМок до*уя було!” Я розумію, що це все може зараз є*анути і просто поховати нас на*уй під оцим і так розйо*аним будинком. Я тоді даю вказівку: “Уйо*уєм, бл*дь, звідси на*уй!”» — емоційно пригадує Француз.
Щойно вони з пораненими й уцілілими аеророзвідниками добігли до сховку, то почули позаду сильні вибухи. Один із військових загинув. Його тіло евакуювали пізніше.
«Коли показувати, що гей також може бути захисником, також може бути доволі маскулінним, це руйнує багато міфів»
Про те, що він гей, Віктор не став афішувати, прийшовши в бригаду. Побратими й посестри дізналися про це випадково, коли він дістав телефон із веселковою наліпкою. Сержант запитав Віктора прямо, чи він гей. Віктор відповів ствердно.
«Перша реакція: “Фу-фу, ну, як можна? Це ж так ти в ж*пу, як можна?” Я кажу: “Ти що, з дівчиною ніколи не пробував анального сексу?” І він такий, тіпа: “Ні, ну я пробував, я, канєшно, я пробував”. Кажу: “Ну так, так х*лі ти пи*диш? І шо, ти став від того інакшим?” Я давай йому пояснювати, що бути геєм — це насамперед романтичне почуття. Можна закохатись і в людину своєї статі, а вже те, як займатися сексом — інша справа. Все, і так мене і сприйняли», — пригадує Віктор свій камінг-аут у підрозділі.
Відтоді конфліктів у бригаді не виникало. Час від часу побратими навіть перепрошували, що називають росіян «пі**расами».
«Усі знають, що я гей. І нікого це не ї*е. Хіба тих, хто десь далеко, які люблять ненавидіти. Не знаючи людину, вони пишуть мені гидоту в соцмережах», — розповідає Пилипенко.
Француз відзначає позитивну динаміку в українському суспільстві щодо ставлення до ЛГБТ-спільноти протягом останніх років. Це демонструють і соцопитування. Цьогорічне показало, що тих, хто ставиться до ЛГБТ-людей позитивно або байдуже, — 61% (у 2022 році таких було 58%). При цьому 68% респондентів позитивно ставляться до того, що ЛГБТ-люди воюють.
Не останню роль, на думку Віктора, зіграли й камінг-аути. Сам він оголосив про свою гомосексуальність 2018 року.
«Коли ми робимо камінг-аут, ми показуємо, що ми можемо бути військовими, простими людьми, як і ви: ось наші обличчя, такі самі руки, такі самі очі, голови і все інше. Українці просто у своїх головах цей міф руйнують і сприймають нас такими як є. Коли показувати, що гей також може бути захисником, також може бути доволі маскулінним, це руйнує багато міфів, і на тебе вже дивляться насамперед як на людину», — вважає Віктор.
