Андрій Халпахчі, засновник ЛГБТІК-кінофестивалю Sunny Bunny: «Найбільше гомофобної агресії було під час правління Януковича»
Sunny Bunny («Сонячний зайчик») унікальний тим, що є першим фестивалем ЛГБТплюс-фільмів на території України. Він виріс з однойменної конкурсної програми, яку багато років проводили організатори КМКФ «Молодість». Власне, після Берлінале саме «Молодість» є другим у світі міжнародним фестивалем, який виділив кінематограф ЛГБТплюс-тематики в окрему програму.
Основними локаціями першого Sunny Bunny стали київські кінотеатри «Жовтень» і Кino42. Обидва заклади зазнали численних погроз від гомофобів, однак далі словесної агресії, на щастя, справа не пішла. Загалом глядачі побачили понад 60 фільмів. Міжнародні конкурси відбулися у двох категоріях — повно- та короткометражний. Позаконкурсні програми — New Colors, «Панорама», «Квірчик», X Borders, «Квір-борці». Була також і «Українська квір-ретроспектива».
Детектор медіа поговорили з керівником «Молодості» та Sunny Bunny Андрієм Халпахчі про народження й підсумки першого «Сонячного зайчика».
— Пане Андрію, ми з вами знайомі не перший рік, і я нарешті спитаю у вас те, що хотів спитати вже давно: як узагалі з’явилася програма Sunny Bunny? Пам’ятаю, це тоді стало певною сенсацією.
— Тут треба зрозуміти, що хоча «Молодості» вже понад 50 років, як офіційно міжнародний фестиваль вона народилася на початку 1990-х. У ті ж роки я потрапив у Берлін на кінофестиваль, побачив там ЛГБТ-програму Teddy Bear («Плюшевий ведмідь»), відчув її атмосферу: туди приходять родинами з дітьми. Тож уже в 1994 році ми започаткували свою програму. Спочатку вона називалася «Кохаючи інакше» й була поза конкурсом. Потім ми вирішили, маючи організаційну підтримку від Teddy Bear, зробити її конкурсною. У 2000 році вона вже мала своє журі, а у 2003-му здобула теперішню назву Sunny Bunny. Її хрещеним батьком став Анатолій Єрема, який тоді працював на «1+1». Вона розвивалася, завойовувала популярність серед глядачів. Хоча й були протести, різні церковні й навіть військові організації виступали проти. Але, попри все, ми робили Sunny Bunny, розуміючи, що це справді важливий етап становлення України як європейської держави.
— Тож які ідеї ви поклали в її основу?
— Толерантності та порозуміння між людьми. А також ідею показати мистецьку частину, пов’язану з ЛГБТ-спільнотою. Адже існує багатюща квір-культура, у багатьох жанрах і напрямках, зокрема й у кінематографі. Тобто, з одного боку, це наш маніфест, а з другого — саме культурна програма, яка демонструвала фільми цієї теми у світовому кіно.
— Чи існували на ту мить аналогічні програми на фестивалях у країнах колишнього СРСР?
— Ми були першими, безумовно. А що стосується великих кінофорумів, то така секція спочатку існувала тільки на Берлінале. Ми є другими, в кого вона з’явилася, у світі. А вже потім це підхопили й Венеція, і Канни.
— Чи швидко ви здобули визнання?
— Ось хороший приклад: якщо на початку дистриб’ютори просили нас заплатити за права на показ, то тепер фільми нам у конкурс надають безплатно. А на останньому Берлінському фестивалі, як ви, мабуть, знаєте, ми отримали почесного Teddy Bear за внесок у розвиток ЛГБТ-кінопрограм. Цю нагороду отримував Елтон Джон та інші зірки.
— Чому ви вирішили перетворити Sunny Bunny на фестиваль?
— Торік, попри війну, ми все ж провели «Молодість», хай і дуже скорочено, показавши тільки основну конкурсну програму, український короткометражний конкурс і кілька позаконкурсних картин. Відмовилися від Sunny Bunny, секції документалістики та від «Молодості — дітям». Але при цьому отримали багато фільмів на відбір саме для «Сонячного зайчика», які варто було показати. Крім того, в мене давно назріла думка про те, що «Молодість» останніми роками перенасичена. Забагато програм, глядачі не можуть усе подивитися. Це нормально, на будь-якому великому фестивалі все подивитися неможливо, але ми розуміли, що кінофанатів із багатьох причин в Україні поменшало; фігурально, фільмів більше, ніж глядачів, і треба щось змінювати. Логічно, народилася думка, яку поділяв куратор програми Sunny Bunny Богдан Жук, зробити окремий фестиваль.
— За вашими спостереженнями, як змінювалося ставлення суспільства до програми за всі роки її існування? Бо я пам’ятаю, що навіть кінотеатр «Жовтень» спалили.
— Безумовно, це все торкається змін у нашому суспільстві й у державній політиці. Хочу нагадати, що Україна першою з колишніх республік Радянського Союзу декриміналізувала гомосексуальність. І зараз ми бачимо, що наша країна обрала шлях до Європейського Союзу і провадяться зміни в законодавстві, які надають певні права ЛГБТ-спільноті.
До речі, на мою думку, кінотеатр спалили тому, що хотіли там побудувати щось. Але протести були, вони проходили й під кінотеатрами, однак, зауважте, найбільше гомофобної агресії було під час правління Януковича. І до, і після все проходило значно спокійніше.
— А цього року?
— Були певні погрози у фейсбуку. Але ж ви знаєте, що соціальні мережі функціонують за принципом Верки Сердючки: в кого рот — той і співає. Хто хоче, той пише. Сьогодні можна писати що завгодно. Ми вжили всіх заходів безпеки. Винайняли охорону та звернулися до національної поліції. І дуже вдячні їм. Міністерство культури нас у цьому підтримало, безпосередньо міністр дзвонив у поліцію, яка відпрацювала дуже якісно. Але, крім погроз у фейсбуку, нічого страшного не трапилося. Так, хтось приходив із прокламаціями, церковними памфлетами, але на тому все.
Звісно, наше суспільство не є абсолютно західним. В Україні є певний прогрес, але нам є куди розвиватися. Наприклад, моя 15-річна онука живе в Німеччині, в них на уроках вивчають тему толерантності: ваші друзі можуть бути ЛГБТплюс і це нормально. Тож вони це сприймають уже зовсім інакше, ніж наші покоління. Ми з нашим фестивалем робитимемо свій внесок.
— То які підсумки першого «Сонячного зайчика»?
— Ми його провели в умовах майже повної відсутності державного фінансування, здебільшого коштом іноземних фундацій і посольств. І зрозуміли, що два фестивалі на рік нам під силу. Правда, червень — не найкращий місяць щодо кількості глядачів, бо студенти і старшокласники зайняті, відвідуваність падає. Війна теж вплинула, безумовно. Проте, попри війну, до нас приїхало багато гостей, зокрема кореспонденти світових медіа. Як наслідок, вийшли матеріали про фестиваль у New York Times, Los Angeles Times, Spiegel, La Stampa. Широка і дуже хвалебна реакція саме в тому плані, що Україна стає справді європейською країною. Тож я поставив би нашій роботі четвірку з плюсом.
— Як розвиватиметься Sunny Bunny далі?
— Наступного року, дай Боже, проведемо його все ж десь у квітні, не обов’язково прив’язуючи до Прайду. Зрештою, Прайд у Берліні теж проходить, як скрізь у всіх країнах, у червні, а Teddy Bear — на фестивалі в лютому. Що стосується програми, то треба подумати про її якість і робити не тільки для певної спільноти, а для ширшої авдиторії, яка б мала зрозуміти, що ця культура існує, що є люди з інакшою сексуальністю, — і це можливо в будь-якому суспільстві. Мені б дуже хотілося, щоб на фестивалі була і світова класика ЛГБТ-кіно. Але багато чого залежить не тільки від нас. Як розвиватиметься наше суспільство? Які будуть прийняті закони? Чи закінчиться війна до наступного фестивалю?
— А що з цьогорічною «Молодістю»?
— Вона пройде з 21 по 29 жовтня на двох локаціях — як завжди, в
— Приємно чути, що «Молодість» відбудеться.
— Ну, побачимо, побачимо. Зараз важко планувати. Якщо раніше все планував за рік, то зараз це в кращому разі за місяць.
— Так чи так, всі плани залежать від однієї події — нашої перемоги.
— Безумовно. Завдяки ЗСУ ми взагалі можемо щось робити.
Фото: Artem Gvozdkov/Flickr
