«Я б хотіла, щоб всі мали рівні права»: історії чотирьох дівчат з франківської ЛГБТ-спільноти
У різному віці, з різних міст, але з подібним шляхом прийняття себе — чотири жінки з Івано-Франківська поділилися власними історіями про любов, свободу та прагнення рівності. На відкритті ком’юніті-центру ГО «Інсайт» журналісти «Галки» поспілкувалися з Оленою, Катериною та подружжям Анастасії та Олени, які відверто розповіли про свої камінг-аути, сумніви та маленькі перемоги у щоденному житті. Їхні голоси — це нагадування, що право бути собою не повинно залежати від чиїхось упереджень.
«Моя орієнтація – це моя ідентичність» — Олена
35-річна Олена Григоряк, координаторка регіонального розвитку ГО «Інсайт», усвідомила свою орієнтацію ще в дитинстві.
«Я дізналася, що я лесбійка, коли почала досліджувати себе, свою сексуальність, ідентичність, починаючи з раннього дитячого віку, тобто це перші класи школи», — пригадує вона.
У 16 років Олена вперше закохалася в однокласницю — почуття було взаємним, але не публічним.
«Мій камінг-аут не був дуже негативним. Мене не виганяли з дому. Але він і не був дуже веселковим. Це був момент, коли мої батьки протягом якогось часу приймали мене», — ділиться вона.
Сьогодні Олена відкрита настільки, що може «говорити про це при камерах, при президентах, при прем’єр-міністрах». Та визнає: рівність у законодавстві ще не досягнута.
«Зараз немає ні цивільних партнерств, ні шлюбної рівності для гомосексуальних пар, але ми на шляху до цього».
«Тебе можуть побити за те, хто ти є» — Катерина
25-річна Катерина родом з Одеської області, нині працює у франківській ІТ-компанії. У 13 років вона вперше відчула потяг до дівчини, але довго намагалася вписатися в гетеронормативні рамки.
«Я з дитинства помічала, що я не зовсім реагую на хлопців так, як реагують інші дівчата…»
Перелом настав у 23 роки після сильного кохання до дівчини. Тоді Катерина остаточно зрозуміла свою орієнтацію.
«Для мене стосунки з дівчиною — те ж саме, що для інших дівчат стосунки з хлопцем — норма. Але чомусь у них є право вийти заміж за хлопця, а у мене нема права одружитися з дівчиною».
Катерина не приховує, що інколи відчуває небезпеку:
«Тебе можуть побити за те, хто ти є. І це так дивно відчувати. Мене це бісить».
Вона мріє про суспільство з меншею кількістю упереджень і більше освіти про різноманіття:
«Я б хотіла, щоб було менше гомофобії. Щоб дітям пояснювали елементарні речі».
«Є хороші люди, є не дуже хороші… сексуальна орієнтація тут ні до чого» — Анастасія та Олена
Подружжя Анастасії та Олени разом уже понад вісім років. Познайомилися вони на фестивалі в Одесі, а одружилися в Данії — бо в Україні це досі неможливо.
«Я б хотіла, щоб всі мали рівні права, тому що ми, як і всі інші громадяни України, так само платимо податки, працюємо, беремо участь в соціальному та в суспільному житті», — наголошує Анастасія.
Жінки згадують буденні прояви нерівності: обмеження на іпотеку, проблеми з переказами коштів, неможливість користуватися сімейними знижками у спортклубах.
«Це дуже прозаїчні, щоденні речі, про які ті, хто не стикається з цим, мало задумуються», — пояснює Настя.
Попри переїзди й складні періоди — пандемію, евакуацію до Німеччини у 2022-му — їхні стосунки лише міцнішають.
«24 на 7 ми весь час були тільки вдвох. Нам це не набридало. І ми досі любимо одна одну, але ще сильніше», — каже Олена.
Для них головне — щоб суспільство сприймало людей за їхніми якостями, а не за орієнтацією:
«Є хороші люди, є не дуже хороші. І для мене це набагато важливіше розділення. А уже сексуальна орієнтація — це більш приватне життя, воно не має хвилювати інших».
Прагнення рівності
Історії цих чотирьох жінок — це не лише про особистий шлях до самоприйняття, а й про боротьбу за право жити відкрито. Їхні слова звучать як спільне побажання: щоб в Україні кожна людина могла любити без страху і мати рівні права, незалежно від того, кого вона обирає.
