Коли любов — тиша: як один із найпомітніших ЛГБТ-романів “Кімната Джованні” говорить про сором, що не має імені
“Кімната Джованні” — роман Джеймса Болдвіна, що незабаром вийде у видавництві “#Книголав”, — один із найпомітніших художніх творів, який відверто говорить про гомосексуальність у середині ХХ століття. Болдвін — серед небагатьох авторів, які наважилися писати про кохання між чоловіками в епоху, коли це була не лише табуйована тема, а й злочин.
Суспільне Культура разом із видавництвом розповідає про роман на тему одностатевих стосунків у 1950-ті й пояснює, чому він досі відгукується стільком читачам.
Девід — американець, який приїхав до Парижа й намагається відповідати стереотипним уявленням про маскулінність, адже його досі переслідує спогад про підліткове захоплення хлопцем. Герой залишається наодинці: його дівчина Гелла вирушає до Іспанії, щоб обдумати свої почуття й пропозицію заміжжя.
Якось знайомий заводить Девіда до гей-бару, де той зустрічає Джованні — офіціанта і місцеву зірку. Чоловіки майже одразу закохуються, і Девід переїжджає в маленьку кімнату Джованні, де вони проводять кілька щасливих місяців удвох. Але з перших сторінок автор дає зрозуміти: Джованні засуджений до смертної кари, і Девід звинувачує у цьому себе.
Роман частково автобіографічний. Болдвін переосмислює свої стосунки зі швейцарським художником Люсьєном Гапперсберґером, проводячи паралелі між кабінетом у його будинку й кімнатою Джованні. Але якщо для самого письменника ці спогади — одні з найщасливіших, для Девіда кімната стає простором, який веде до краху. Головний герой опиняється в глухому куті: з одного боку, він відчуває щастя й свободу, з іншого — змушений зіткнутися з правдою про себе, яку не готовий прийняти. Але ж від себе не втечеш.
Спочатку видавець, який випустив перший роман Болдвіна, відмовився публікувати текст, заявивши, що той “зіпсує репутацію всім наступним книжкам” автора. Менше видавництво — Dial Press — погодилося видати роман, і він побачив світ у 1956 році. Тоді гомосексуальність могла каратися законом і суворо засуджувалась суспільством. Після виходу книжку неодноразово забороняли та вилучали з бібліотек, але вона все одно знаходила своїх читачів, бо автор відверто говорив про табуйовані теми: одностатеву любов та самоідентифікацію, внутрішню гомофобію, самотність, потребу свободи, вразливість, страх близькості та недовіру до себе. Теми, що залишаються актуальними й у сучасній літературі.
Помешкання Джованні на околиці Парижа стало для героїв тимчасовим раєм, “едемським садом”, де вони могли сховатися від чужих очей і бути собою. Але водночас — це була й камера тортур. Бо їхнє кохання було справжнім, глибоким і водночас неможливим.
Страждання Девіда зумовлені не лише зовнішнім осудом, а й тим, що він сам не може прийняти власні почуття. Він застряг у собі, став в’язнем і власним катом. Його любов до кімнати поступово переростає в ненависть, бо вона не дає порятунку. Він знав це від самого початку. Ця кімната не змогла врятувати ні його, ні Джованні. У ній вони були вільні, могли кохати — але ця свобода лише посилювала провину. Бо за межами їхнього притулку все ще був світ, у якому треба було ховатися.
Роман Болдвіна розширює читацький досвід не тільки тому, що говорить на “заборонені” теми, але й тому, що наводить на думки, про які ви ніколи не задумувались. Випускова редакторка Анна Логвинюк розповідає про досвід читання твору:
“«Кімната Джованні» — текст, що затягує з першої сторінки. Втім, у ньому не почуваєшся затишно чи комфортно, адже разом з головним героєм ти змушений замислитися і про найтемнішу, найпотаємнішу частину себе. Хоча основним мотивом «Кімнати Джованні» є досі табуйовані для багатьох одностатеві стосунки, ця історія підштовхне до роздумів не лише над такою вузькою темою. Цей роман про дослідження власної ідентичності і страх перед нею, про те, на що людина здатна для захисту від суспільного осуду, про те, як ми ранимо тих, кого любимо найбільше, про хронічний сором, про найстрашніші таємниці, які отруюють людину зсередини, і про те, що стається, коли їх не проговорити”.
У романі не лише тло для особистісної трагедії, а й простір, що відображає розвиток персонажів. Наприкінці українського видання розміщений QR-код із мапою Парижа, де позначені основні згадані в “Кімнаті Джованні” локації, щоби читачі могли самостійно прослідкувати за шляхом героїв.
Прагнення відповідати нормам і доводити власну маскулінність виявилося сильнішим за бажання бути собою.
“Не так вже й багато людей померли від кохання. Проте безліч людей загинули (і гинуть щогодини і в найнеочікуваніших місцях!) через його відсутність“.
Девід сам зруйнував своє кохання. Його знищили суспільні стандарти й гомофобна культура, але саме він натиснув на важіль, бо заперечував, ким є. Джованні прагнув не лише фізичної близькості, а й емоційної. Він чекав, що Девід стане його порятунком. Але той не зміг урятувати навіть себе.
“Ти нікого не любиш! Ти ніколи нікого не любив і, я певен, ніколи не любитимеш! Ти любиш свою чистоту й своє відображення в дзеркалі: поводишся, як маленький незайманець, тиняючись довкола, виставивши руки вперед, наче в тебе там якийсь коштовний метал — золото, срібло, рубіни чи, може, діаманти — поміж ніг! Ти ніколи нікому його не віддаси, ніколи нікому не дозволиш торкнутися його — ні чоловікові, ні жінці. Ти хочеш лишитися чистеньким. Ти думаєш, що прийшов сюди вимитий з милом і підеш звідси так само вимитий з милом, — а тим часом і п’яти хвилин не хочеш смердіти“.
Девід тікає з кімнати, вважаючи, що від цього стане легше. Що минуле залишиться позаду. Але кімната — лише простір, обмежений чотирма стінами. То від чого ж він насправді тікає? Від любові? Від себе? Чи від правди, яку не може витримати?
Цей роман болить і зараз. Бо ми всі шукаємо себе — але не завжди готові прийняти те, що знаходимо. Ненавидіти себе й тих, хто змушує відчувати сором, здається простішим і безпечнішим. Але така втеча нікуди не веде. Джеймс Болдвін написав один із найвідоміших текстів про одностатеве кохання. Та його роман — не тільки про це. Він про любов як таку, яка не має бути замкненою в кімнаті за зачиненими дверима.
