Про гомофобію, ЛГБТ-прайди в США та Україні, про артистів, які бояться говорити про свою орієнтацію, та стереотипи про геїв – в інтерв’ю РБК-Україна розповів співак ANDRUX.
Український співак і блогер, який зараз мешкає в Сан-Франциско – відкритий гей, який не боїться говорити про ідентичність та вибір. Артист публічно порівнює досвід ЛГБТ-прайдів в США та Україні, розмірковує про страх, відвертість і відповідальність публічних людей.
РБК-Україна розпитало Андруха, чому для нього прайд це завжди про боротьбу, яку головну думку хоче донести суспільству та які ризики нині існують для спільноти ЛГБТК+.
– Нещодавно в Києві відбувся Марш Рівності. Чим відрізняється атмосфера прайду в США від тієї, яку ти бачиш або відчуваєш в Україні?
– Суспільним настроєм. Як на мене, в США прайд це більше про свято та усвідомлення, що найтернистішу частину шляху пройдено, хоча при нинішньому президенті аспект боротьби таки повертається.
Та все ж, це святковий захід, на якому є не лише ЛГБТК+ спільнота, але й сім’ї з дітьми, представники влади, загалом усі жителі міста, які не лише підтримують рівні права, але й знають, що прайд – це завжди яскраво і радісно.
В Україні це виключно про боротьбу. Можливо, якби влада не будувала по три церкви на квадратний метр, а інвестувала ці кошти в освіту свого населення, у нас не було б проблеми, яку ми маємо сьогодні.
Зрештою, не дивно, що книга, яка закликає “не покладайся на свій розум” (Приповісті 3:5), призвела до того, що в людей відсутня повага до науки та фактів, які вже не перше десятиліття стверджують, що орієнтація це природне явище, яке неможливо ані обрати, ані змінити.
– Наскільки комфортно в США артисту бути відкритим щодо своєї орієнтації?
– У США артисту бути відкритим щодо своєї орієнтації не лише комфортно, а й гідно часу. Ми живемо у 2025 році, коли публіка втомилася від фальші: надмірного пафосу, лімузинів, штучних драм, навмисно створених заради хайпу. Сьогодні успіх не в масці, а в правді.
Найбільші артисти сучасності це ті, хто не боїться бути собою. Біллі Айліш не потребує ні феєрверків, ні літаючих танцівників. Вона виходить на сцену і її присутності достатньо, аби заворожити багатотисячний зал, бо між нею та глядачем є найцінніше: справжній зв’язок, фундаментом якого є її щирість.
Саме тому мені важко поважати українських артистів з середовища ЛГБТК+, які не лише замовчують свою сутність, а й іноді прилюдно засуджують тих, хто бореться за їхнє право бути собою. Я розумію, що за цим стоїть страх: за кар’єру, за безпеку, за імідж “мачо”, ретельно збудований для гетеронорми. Але коли погляд цих “мачо” зрадницьки падає не на фанатку, а на її хлопця – постає питання не про сексуальність, а про чесність.
Колись Гарві Мілк (перший відкритий гей, обраний до публічної посади у США, борець за права ЛГБТ – Ред.) казав своїм колегам, учасникам руху за рівні права: “Або ви робите камінгаут, або не приходьте сюди більше”. Це не ультиматум, це шлях до змін. Адже доведено: щойно людина дізнається, що хтось із її оточення ЛГБТК+, її ставлення м’якшає, люднішає.
Тому сьогодні як ніколи – час правди. Бути відкритим не лише безпечно. Це могутньо. Це відповідально. Це революційно.
– Що змінилося в Україні за останні роки у ставленні до ЛГБТК+ спільноти? Зокрема в музиці та культурі.
– Видимості стало більше, і це факт. Але з власного досвіду скажу: українські ЗМІ так само “морозили” мене раніше, як і зараз. То “надто відверто”, то “не на часі”, то “люди не готові”. Лише поодинокі, як-от ваше видання, готові говорити про реальні речі відкрито і чесно.
Іронія в тому, що всі прекрасно знають: без ЛГБТК+ спільноти не існує шоу-бізнесу. Адже саме ця спільнота часто є дуже творчою, яскравою, драйвовою. Це не порівняння гетеро і ЛГБТК+ артистів, а лише нагадування про інклюзивність. Проте говорити про це наважуються одиниці.
Я радий бачити камінгаут медійних людей. Це важливо. Бо без них не буде справжніх змін. Дуже прикро, що багато ЛГБТК+ артистів цього не усвідомлюють і намагаються “сидіти на двох стільцях”, часто боячись втратити свою аудиторію. Не дивно, що через це прогрес іде так повільно. Зміни вимагають дій, а не мовчання і бездіяльності.
– Які найбільші ризики сьогодні має публічна ЛГБТК+ особистість в Україні?
– Смерть. Це не метафора, а цілком реальна загроза. Поки багато “пасивних гомофобів” України ховаються за фразою “я не гомофоб, але…”, вони впевнені, що переслідувань немає.
Проте реальність інша: ми регулярно чуємо новини про побиття, про ЛГБТК+ людей у реанімації, про військових медиків, яких б’ють, і про таксистів, які відмовляються везти хлопця через намальовані нігті.
Особисто я щодня отримую безліч погроз, адже боротьба з дискримінацією і переслідуванням – це не абстрактна ідея, це частина мого життя. Я мрію про день, коли орієнтація перестане бути темою, якій потрібно приділяти стільки уваги. Але цей день настане лише тоді, коли припиниться безпідставна агресія і цькування. І поки люди кажуть “скільки можна?”, я відповідаю: стільки, скільки ви будете мене ненавидіти і поливати лайном за те, що я не обирав.
– Що для тебе означає прайд? Це більше про свято, боротьбу чи видимість?
– Для мене прайд був, є і завжди буде про боротьбу. Свято – це в Нью-Йорку і Сан-Франциско, де люди вже навчилися жити в мирі та злагоді, де людяність поширюється не лише на білих гетеро-християн, а на всіх без винятку.
Бо любов не може бути ексклюзивною, особливо в нації, яка іронічно бере за ідеал Ісуса, який більшість часу проводив з тими, кого суспільство відкинуло.
Не дарма кажуть, що немає більшої ненависті, аніж християнська любов. Цитата не моя, але як жертва цієї “любові” можу твердо сказати, що це чиста правда!
– Як, на твою думку, можна зробити український прайд більш безпечним і помітним?
– Перше і найважливіше – це дія закону. Конституція забороняє дискримінацію за ознаками орієнтації, але за 34 роки незалежності ми не бачимо випадків, коли когось притягували б до відповідальності за порушення цього закону. І це не дивно.
Друге – це підтримка гетеро-спільноти. Мій Instagram-акаунт – живе свідчення того, що в Україні щонайменше 65 тисяч людей ставляться до ЛГБТК+ позитивно. Проте на паради приходить, у кращому разі, лише кілька сотень. Дуже хотілося б бачити на прайдах більше здорово-мислездатних гетеросексуальних людей.
Натомість переважна більшість гетеро ходять туди не підтримати, найчастіше там присутні озлоблені невігласи, які не тільки ігнорують науку та природність орієнтацій, а й ладні зробити все, щоб ця правда не була почута. Бо тоді ж вони втратять можливість проєктувати свою агресію на інших і їм доведеться шукати новий сенс життя.
– Які емоції викликає в тебе контраст між свободою у США та обмеженнями в Україні?
– Депресивні. Я знаю і бачу, як може бути. Я живу в місті, де права людини це найвища цінність. Немає тут ні Содому, ні Гомори, є лише мир і усвідомлення того, що ми не створені бути ідентичними, і це не заважає людям піклуватися і дбати одне про одного. Але боротьба за ці права тут почалася раніше.
Доки я живий – робитиму все, аби наші діти чи бодай онуки не читали погрози смерті лише за те, що вони посміли народитися іншими. Це просто неправильно. Так не може бути.
– Яке головне повідомлення ти б хотів донести українській аудиторії у Місяць гордості?
– Звертаюся лише до населення, що думає. Бо люди з радянською ватою в голові навряд чи почують (як музикант запевняю вас – бавовна прекрасний звукоізолятор). Вдумливим хочу побажати: зробіть із крапок, які понаставляла церква і радянські догми, знаки питання. Знайти на них відповіді займе 7 хвилин.
У 2025 році не може бути відмовки “я не знав”. У кожного є доступ до штучного інтелекту, який за долі секунди дасть правдиву інформацію про ЛГБТК+ – інформацію, що базується на фактах, тобто правді.
У 2025-му людина має зробити вибір: або розвиватися, або й надалі бути у псевдовченнях і токсичних стереотипах, які сіють ненависть і розділяють суспільство на “вони і ми”.
– Нещодавно ти презентував новий трек “Він не підійшов”. Про що він? Як ти думаєш, наскільки в Україні готові сприймати музику про одностатеві стосунки?
– Я про це не думаю. Ви зварили смачний борщ. Вам цікава думка людей, які не люблять буряки? От і мені – ні.
Окрім як для мене, ця пісня написана для ЛГБТК+ підлітків, яким роками втирають радянські вчення і брешуть про те, що з ними щось не так. Я хочу, аби вони бачили, що бути собою це прекрасно, і ти завжди знайдеш тих, хто любитиме тебе таким, яким ти є.
Ну і якщо я міг свого часу страждати і сміятись під гетеро-пісні, то і з гетеро-людьми нічого не станеться від рядка “він не підійшов”, який співає чоловічий голос.
Можете видихати: якби з гетеро людини можна було б зробити гея (а ми знаємо, що орієнтацію змінити не можливо), то робив би я це не голосом. Я ж не дарма в зал ходжу (посміхається).
Ну а пісня про те, як твій краш, на якого ти полюєш поглядом весь вечір, так до тебе і не підійшов. Ця пісня сповнена сатири й трагікомедії, як зрештою і моє життя.
