Ми теж частина суспільства: це пари, які хочуть укласти цивільні партнерства
«Чому я помилка для своєї країни?»
У березні 2023 року Верховна Рада зареєструвала законопроєкт №9103 про інститут реєстрованих партнерств, що дозволить укладати добровільні сімейні союзи двом повнолітнім людям будь-якої статі. Це дозволить партнерам і партнеркам вважатися близькими родичами, спільно володіти майном й успадковувати його, а також мати соціальний захист від держави. Ухвалити цей законопроєкт особливо важливо для одностатевих пар, які поки що не мають можливості оформити стосунки юридично.
Разом із благодійним фондом «Гендер Зед», wonderzine поспілкувалися з трьома жінками, які хочуть узаконити стосунки зі своїми партнерками, і дізналися, чому для них це важливо.
![]()
Олена
34 роки
З Іриною ми познайомилися за кілька місяців до повномасштабного вторгнення. Разом волонтерили, допомагали з ЛГБТ-прихистком у Чернівцях
Я почала усвідомлювати свою орієнтацію з раннього підліткового віку. Розуміла, що в мені відбувається щось інакше, ніж у більшості інших дівчат, з якими я була разом у садочку чи школі. Як у дитини, що зростала в 90-х, у мене не було ніякої секс-освіти, ніхто мені не пояснював нічого про орієнтацію, і спитати здебільшого не було в кого. Дізнавалася про існування ЛГБТ-людей уже з появою інтернету. У мене був період, коли я вважала прояви своєї орієнтації чимось тимчасовим і вірила, що це пройде. Кілька років мала внутрішню гомофобію, допоки не почала зустрічати інших людей з ЛГБТ-спільноти, переважно жінок, з якими можна було принаймні більш-менш відверто поговорити. Так дізналася, що я не єдина гомосексуальна жінка на всі Чернівці. Прийняла свою орієнтацію вже у 20–21 рік, а до 25 років зробила камінгаути перед усіма. З того часу почала активно волонтерити як активістка, лесбійка й квір-феміністка.
З не надто освіченими й толерантними людьми я просто перестала спілкуватися. Тож тепер навіть не зустрічаюся з тими, хто може негативно ставитися до мене з партнеркою. Підозрюю, що такі люди існують, можливо, вони навіть живуть десь поруч, але активної нетерпимості й агресії не відчуваю. Стереотипів, звісно, досі багато, також я багато кому можу не подобатися через свою сексуальність. Раніше, років 15 тому, гомофобія була більш виразною. За останні років 10 українське суспільство стало більш толерантним, гадаю, завдяки дедалі більшій публічності ЛГБТ-людей. Але повної гармонії ще немає, адже кожен крок до більш толерантного суспільства нам дається з боротьбою.
З Іриною ми познайомилися за кілька місяців до повномасштабного вторгнення. Після 24 лютого почали разом волонтерити, зокрема допомагати з нашим ЛГБТ-прихистком у Чернівцях. Разом шукали приміщення, приймали людей, готували їжу. З того часу почали жити вдвох, разом ми вже понад 2 роки.
В Україні має бути можливість укласти гомосексуальний шлюб, це для мене найважливіша мета. Цивільні партнерства мають бути альтернативним адекватним рішенням, поки триває воєнний стан і не можна вносити зміни в Конституцію. Адже в усіх має бути право юридично затвердити те, що людина, з якою ти живеш разом 3, 5 чи 30 років, – не просто співмешканець чи сусідка по кімнаті, а партнер чи партнерка. Для мене це про видимість ЛГБТ-людей загалом й одностатевих пар зокрема, а також про гарантії безпеки від держави: право відвідувати кохану людину в реанімації, розпоряджатися її тілом у разі смерті, отримувати спадок чи розподіляти спільне майно.
У шлюбі особливо важливим є те, що дитина, яку виховує пара, називатиме своїх батьків не «тьотя Олена і тьотя Ірина», а «мама Олена й мама Ірина». Я за називання речей своїми іменами. Якщо партнерки виховують дитину, то це не має прикриватися словами на кшталт «подруги завели дитину» чи «жінка має дитину, а її подруга просто поруч тусується». Обидві партнерки мають вважатися рівними й нести однакові материнські обов’язки.
Я вірю, що легалізація партнерств, а далі й шлюбів зможе в перспективі зробити суспільство більш толерантним й екологічним. Водночас думка найбільш вороже налаштованих й агресивних людей навряд чи зміниться, як і залишаться приводи побити людей на вулиці чи зірвати їм якусь подію. Але в нас уже буде законодавство, на яке зможемо послатися й проти якого такі люди не зможуть піти.
Гадаю, що законопроєкт про цивільні партнерства рухається надто повільно, бо наші законотворці хочуть дотягнути цю справу до останнього, щоб не провокувати суспільний резонанс. З одного боку, вони побоюються реакції певної частини суспільства, з іншого, до рівноправ’я підштовхують європейські партнери, від яких ми залежимо. Уже маємо схожу ситуацію зі Стамбульською конвенцією: за неї вже й підписи під петиціями збирали, і відомі люди кампанії проводили, але ратифікували її лише згодом, та й то досі не імплементували повною мірою.
Я за оптимізм, тож вірю, що цивільні партнерства легалізують у найближчому майбутньому. Це має бути скоро, бо скільки ще можна відтягувати й робити вигляд, ніби ЛГБТ-людей в Україні немає? Нас не 2 людини, які живуть десь у лісі, – нас десятки тисяч, чимало військових і ще більше цивільних. Ми теж частина суспільства, яка сплачує податки. А якщо так, то чому держава досі не бачить мене як особистість і громадянку?
![]()
Станіслава
28 років
Для нас партнерства, а надалі й шлюби – це про юридичний захист нашої сім’ї й можливість бути видимими для держави
Коли я почала замислюватися про свою орієнтацію років 10 тому, то розуміла, що не гетеросексуальна, але ще не усвідомлювала, яка ж я тоді насправді. Проте для мене це було не так важливо, натомість я передусім думала про те, як мені бути далі. Прийняття себе було процесом, хоч і не довгим. Я майже одразу розуміла, що це я, мені потрібно із собою жити, а для цього треба краще себе пізнати. Цим я й займалася з того моменту, як усвідомила, що мені подобаються жінки.
Моя партнерка військова, служить з 2015 року. Наразі вона офіцерка штабу й капітан. На жаль, посади «капітанка» в нас поки немає. Разом ми з листопада 2022 року, хоча познайомилися раніше й були підписані одна на одну в соцмережах. Аліна зацікавилася моїм тіктоком, з цього й почалося наше спілкування. Може здаватися, що наші стосунки тривають ще не так довго, але ми обидві зрозуміли, що з початком повномасштабного вторгнення всі взаємини відбуваються ніби в іншому часовому вимірі, усе стається набагато швидше.
Після 24 лютого 2022 року я евакуювалася з Харкова до Львова. На той момент Аліна з побратимами й посестрами базувалася в Харківській області. Я розуміла, що вона не зможе часто приїжджати до мене, тож постав вибір: або я повертаюся, або ми зможемо лише переписуватися, й у нас будуть стосунки на відстані. Я не хотіла втрачати можливості бачитися з нею. Спочатку приїжджала до Харкова, щоб зустрітися, але коли поверталася до Львова, розуміла, що далі так продовжуватися не може. До того ж у Харкові на мене чекала робота в Харківському жіночому об’єднанні «Сфера», яке, до речі, також адвокатує права для ЛГБТ-спільноти. Так й ухвалила рішення повернутися додому остаточно. Зараз ми з партнеркою бачимося, як тільки з’являється можливість, і намагаємося робити так, щоб цих можливостей було побільше.
У квітні 2023 року я зробила Аліні пропозицію, вона погодилася, а за місяць зробила пропозицію мені. Так ми двічі заручилися. А вже в серпні 2023-го взяли участь у весільному перформансі в межах ХарківПрайду, щоб привернути увагу до проблеми неможливості зареєструвати одностатевий шлюб чи навіть цивільне партнерство в Україні.
Для нас партнерства, а надалі й шлюби – це про юридичний захист нашої сім’ї й можливість бути видимими для держави, бути в її очах одна для одної більше, ніж ніким. Ми свідомі громадянки, живемо й плануємо далі жити в Україні. Для нас важливо бути партнерками не лише на словах, а й на папері. Адже зараз, якщо з Аліною щось трапиться й вона потрапить в реанімацію, я не зможу відвідати її в лікарні, і навпаки. Юридично ми одна для одної ніхто, а ми хотіли б вважатися сім’єю, і це проблема. Ми вже даємо державі свої гарантії. Наприклад, я регулярно, щокварталу, сплачую податки, і це далеко не єдине, тому що відповідальна перед країною. У відповідь хочу, щоб держава теж піклувалася про мене. Аліна взагалі захищає країну в той час, коли наша країна не дає захисту для нашої сім’ї.
Раніше шлюб не був для мене чимось настільки цінним і важливим. Проте я змінила свою думку, коли почала будувати з Аліною стосунки на довгострокову перспективу. Поки що наша сім’я не вважається офіційною, і юридично ми нічим не відрізняємося від двох подружок, які вирішили пожити вдвох. Ми хотіли б, як і решта сімей, планувати майбутнє разом, наприклад, побудувати спільний дім чи завести дітей. Поки що це дуже ризиковано, адже ми й наші права досі не захищені. Саме тому нам потрібні партнерства, а в перспективі й повноцінні шлюби.
![]()
Анна
23 роки
Мені важливо мати рівні права, коли є рівні обовʼязки
Я усвідомила себе лесбійкою ще у 12–13 років. Виросла у звичайній сімʼї в Запоріжжі, моє дитинство не відрізнялося нічим від інших: гімназія, спортивні секції, друзі, мрії про собаку, літні поїздки на море. На усвідомлення орієнтації мене підштовхув паблік у «вконтакте» на ЛГБТ-тематику, який я безупину читала весь вечір. Я спокійно прийняла, що те, про що там написано, – це моє, це про мене. Згодом я пішла у правозахисну ЛГБТ-організацію «Гендер Зед» у Запоріжжі, де була волонтеркою й активісткою багато років, їздила волонтеркою на купу КиївПрайдів, ХарківПрайдів, Жіночих маршів на 8 березня. Зараз ЛГБТ- й фем-правозахисний активізм – це найбільша частина мого життя.
Ми з Дашею разом 5 років. Почалося все з того, що вона мені написала повідомлення в інстаграмі: побачила моє оголошення про пошук сусідки для спільного житла, але згодом перестала писати. За декілька тижнів нас, як у фільмах, познайомили на лесбійській вечірці в Харкові. Моєю першою фразою до неї було: «А ти мене ігноруєш в інстаграмі». Ми говорили до 8 ранку, так і почалися наші стосунки. Ми пережили разом ковід, хоч і довелося жити в різних містах декілька місяців. Мешкали разом у Харкові, змінили дві квартири, взяли собаку з вулиці. Разом виїжджали з Харкова на початку повномасштабного вторгнення зі зборами в декілька годин, їхали на евакпотязі, стояли декілька діб на кордонах, а зараз проживаємо вже 2,5 року в чеському селі, де немає роботи й незрозуміло, що буде далі, і чи чекати нам Третю світову зараз, чи пізніше.
Мені важливо мати рівні права, коли є рівні обовʼязки. З рештою людей, у яких просто інша орієнтація, я маю рівні обовʼязки щодо всього, але можливості в мене чомусь обмежені. Вони спокійно можуть клацнути собі заявку на шлюб у «Дії» й запостити про це в соцмережі, ніби це щось звичайне. А я не можу ввести в цій заявці разом своє й Дашине прізвища: система видасть помилку. Але чому я помилка для своєї країни? Окрім нас, в Україні ще є десятки тисяч таких пар, які так само ніби відімкнені для правової системи України.
Якщо закон про партнерства ухвалять, ми з Дашею зможемо зареєструвати спільне майно, яке вже маємо за 5 років стосунків. У майбутньому до нього зможемо додати, наприклад, спільне авто й квартиру. Також це про успадкування, пенсії й допуск у лікарню, якщо буде потрібно. Останній пункт прямо зараз дуже актуальний для ЛГБТ-військових.
Прийняття партнерств – це ще й дуже потужний крок як у проєвропейському шляху, так і в суто проукраїнському. Бо українці як нація завжди були демократичними, шанували рівні права для всіх. У нас багато відомих ЛГБТ-людей в історії, наприклад Параджанов, якого радянська влада за це кинула на 4 роки в ГУЛАГ, Михайль Семенко, Леонід Плющ, Василь Кричевський, Софія Яблонська, Леся Українка. Нашою традицією завжди була свобода. Коли суспільство знає, що для окремої великої групи людей влада прийняла рівні права, вони усвідомлюють, що ця група існує й має значення. Коли для законодавства ми не видимі, для всіх мільйонів українців ми теж наче не існуємо. А коли суспільство побачить, що ця група українців й українок тепер має законне право на партнерство, й ЛГБТ-люди почнуть укладати ці партнерства тисячами, то поваги й рівності стане більше.
Також партнерства – це про захист від держави, який мотивує нас й інші пари бути більш відкритими. Сказати на роботі, що я маю офіційну партнерку, буде набагато сильнішим сигналом, ніж просте «ми пара». Хочеться бути більш відкритими повсякчас, а не думати, як ненароком не взятися за руки. Адже якщо ти будеш відкрито поводитися поза межами квартири, ти ризикуєш отримати як мінімум постійне відчуття тривоги й потребу озиратися, чи не йде за вами хтось, а як максимум – п’яну компанію молодиків, яка не дасть вам зайти в метро й має потенціал зробити щось нехороше. Ось, наприклад, одного разу до нас із дівчиною в метро підійшов чоловік, почав знімати нас на відео і щось кричати. Нагадую, що з 2022 року в Україні сталося декілька десятків нападів на ЛГБТ-людей на ґрунті ненависті.
Найбільше дратує твердження, що ми повинні ховатися. З чого б це? Ми з Дашею якісь не такі українки? Ми так само вчилися в школі, отримали дипломи, працюємо. І коли ми відкриваємося, виходимо на марші й вимагаємо рівності, ми не «заслуговуємо на насилля», як стверджують деякі гомофоби. Також існує упередження, нібито ЛГБТ-люди зовсім не беруть участі в суспільному житті України. Але я знаю десятки геїв, лесбійок, бісексуалок, які стояли на Майдані за європейські цінності. Ті ж люди були на Запорізькому майдані, на мітингах проти Авакова, на проукраїнській ході в Харкові за тиждень перед вторгненням. Десятки ЛГБТ-людей були в АТО, а тепер вже тисячі їх у Силах оборони, а деякі йдуть парами в один підрозділ.
Костянтин Андріїв
