Вони працюють лікарями, юристами, викладачами, є письменниками, акторами, IT-фахівцями, маркетологами та займають багато інших професій в різних сферах громадської діяльності. Ці люди можуть мати кілька вищих освіт та обіймати високі посади.
У Полтаві проживають геї, лесбійки, бісексуали і трансгендери. Вони будують стосунки, але часто змушені приховувати це від рідних, друзів, знайомих. Іноді їхнє справжнє життя залишається невідомим навіть близьким. Хоча деякі намагаються заперечувати їхнє існування, але представники спільноти ЛГБТІК+ все-таки частина нашого суспільства.
Журналіст 0532.ua Михайло Михайлюк відвідав полтавський осередок громадської організації “Альянс Глобал“, який надає різнопланову допомогу і підтримку людям ЛГБТІК+ спільноти, та зібрав їхні історії, а також інформацію про діяльність ком’юніті центру.
Від переселенців до головних учасників ЛГБТІК+ спільноти міста
Регіональний координатор ГО “Альянс Глобал” Віталій Кот і його партнер після повномасштабного вторгнення вимушено переїхали з Харкова до Полтави. Місце проживання вони змінили з метою безпеки, бо їхня домівка постраждала від російської ракети. У Полтаві пара, яка разом вже вісімнадцятий рік, встигла кардинально змінити власне життя — від переселенців до головних учасників ЛГБТІК+ спільноти міста.
Тут переселенці з Харкова знайшли прийняття та можливості для самореалізації. Ось, наприклад, Віталій розпочинав свою діяльність як волонтер, допомагаючи ЛГБТІК+ спільноті Полтавщини, які є ВПО, отримувати гуманітарну допомогу, а тепер уже займає посаду регіонального координатора громадської організації “Альянс Глобал“.
У Віталія є дві вищі фахові освіти. Чоловік мав професійний досвід працюючи лікарем в пологовому будинку, інженером-біотехнологом на харчовому виробництві, судовим експертом молекулярно-генетичної експертизи у поліції.
Він акцентував, що наше місто стало для нього не лише прихистком, але й платформою для активної соціальної діяльності: “Ми співпрацюємо з багатьма українськими та міжнародними організаціями. Налагоджена тісна співпраця з Національною поліцією Полтавської області, Представництвом Уповноваженого ВРУ з прав людини в Полтавській області, КП “Полтавський обласний центр громадського здоров’я Полтавської облради, КП “Полтавський обласний центр профілактики ВІЛ-інфекції та боротьби зі СНІДом”. Ми увійшли до складу ради з координації дій у відповідь на поширення туберкульозу, ВІЛ та наркозалежності при міськраді. Я гадаю, що ховатися тут немає сенсу. Люди сприйняли нас”, – додає Віталій.
На запитання журналіста, де більш терпимі до представників ЛГБТІК+ спільноти – у Харкові чи Полтаві, чоловік відповів, що все залежить від конкретної атмосфери та людей: “Мені здалося, що в Полтаві інші люди – більш толерантні. В Харкові ми не були відкриті… А в Полтаві усе змінилося так, що ми стали відкритими, ми стали медійні”.
На самому початку української незалежності ставлення до лесбійок, геїв, бісексуалів і трансгендерів було так само нейтральним або негативним, як і в радянські часи, але, за словами Віталія, з кожним роком люди сприймають ЛГБТІК+ спільноту краще: “Засоби масової інформації пишуть і говорять про нашу спільноту. Тобто це постійно на слуху. І люди, які зіштовхуються з нами, розуміють: ми не загроза “традиційному” шлюбові. Ми звичайні люди, але, на жаль, не маємо певних прав в суспільстві. У нас є свої цілі та бажання”.
Говорячи про Україну, знаємо, що вона, можливо, ще не прийняла представників ЛГБТІК+ спільноти на належному рівні, оскільки в нашій державі не існує закону про цивільні партнерства: “Ми всі очікуємо зараз прийняття закону про цивільні партнерства, який дуже, як я вважаю, полегшить наше життя. Реєстрація шлюбу найперше потрібна, щоб оформити спільне майно, мати можливість узяти “сімейний” кредит, відвідати партнера в реанімації, піклуватися про неї/нього та про спільних дітей” – додає Віталій.
«Для мене всі чоловіки сприймаються як мішень, у яку хочеться вистрелити».
Наша наступна героїня – Олександра (ред.: ім’я жінки змінено за бажанням героїні). Вона має фах маркетолога та певний проміжок часу працювала за професією в деяких полтавських фірмах.
Жінка чемно вихована, має любов до домашнього затишку, а також вміє смачно готувати і, як говорить, здатна виростити здорову й порядну дитину. Проте ці якості часто залишалися непоміченими, і багато чоловіків сприймали Олександру лише як сексуальний об’єкт, а не як особистість.
Їй 53 роки, і вона вже другий рік відвідує центр ЛГБТІК+ спільноту. Там Олександра не лише знайшла підтримку, а й нових друзів, з якими відчуває себе комфортно: “Усі хлопці тут класні, і ми всі дружимо. Тут панує дружня атмосфера, і я навчаюся чогось нового. Я старша серед жінок, але це ніяк не заважає”, – ділиться Олександра.
Вона також розповідає, що вже 11 років проживає зі своєю партнеркою. Протягом 21 року Олександра була у шлюбі з чоловіком, від якого народила доньку: “Зараз я живу з жінкою. Моя донька вже має свою родину. Нещодавно я стала бабусею. У моєї партнерки також є донька, якій 14 років. Вона проживає з нами, ми виховуємо її разом”, – пояснює Олександра.
Наша героїня розлучилася зі своїм чоловіком, коли їхній спільній дочці виповнилося 18 років: “Я закохалася в жінку і відразу пішла до неї. Ніколи не думала, що колись житиму з жінкою, але так склалося: відчула, що це набагато комфортніше і краще для мене психологічно, морально та фізично. І якось по життю так сталося, що мені більше приділяли уваги жінки, ніж чоловіки”, – ділиться вона.
З дитинства Олександра усвідомлювала, що більший потяг має не до хлопців, а до жінок: “У дитинстві, коли мої подруги починали мріяти про хлопців, я про них не мріяла. У мене не було думок про хлопців загалом. Мабуть, я більше захоплювалася жінками. Мені подобалися фотографії гарних жінок, я більше звертала увагу на них, ніж на зображення чоловіків”, – згадує Олександра.
Усе життя жінка лише розчаровувалася в чоловіках, а все почалося з дитинства, коли її тато застосовував силу щодо матері. Та й всі інші чоловіки, які траплялися на її шляху, не були надійним тилом чи опорою. Людського щастя поруч з чоловіками Олександра не отримувала. Навпаки вони з дитинства приносили їй нестерпний біль й “руйнували” її як фізично, так і морально: “Коли мені було п’ять років, я бачила як мій тато кидав у матір ножі… Вітчим також фізично знущався з матері, а ще періодично страждала і я, бо в ході однієї зі сварок зламав мені носа. Я пролежала у лікарні тиждень. Це було давно, але забути все, на жаль, неможливо”.
Олександра також поділилася, що в юному віці її тричі зґвалтували. Це стало наслідком великої психологічної травми.
“Окрім того, в 16 років я тричі була зґвалтована, а за відмову вступати з чоловіками в інтимний зв’язок – піддавалася жорсткому фізичному насильству. До того ж ще було декілька випадків, коли вітчим дивився на мене як на сексуальний об’єкт і пропонував статевий контакт. Ми в 4-х жили в однокімнатній квартирі: мама, вітчим, їхня спільна донька і я. Коли вона народилася, я відчувала себе зайвою в цій сім’ї, де постійно мала душевний біль”.
Жінка також зауважила: ще одну психологічну травму отримала, коли її доньку в 10 років мало не зґвалтували.
“Через це для мене всі чоловіки сприймаються як мішень, у яку хочеться просто вистрелити”.
Олександра також говорить, що в її житті не трапився чоловік, який був би для неї прикладом: “Я знаю, що є хороші чоловіки, де жінка може почувати себе, мов за кам’яною стіною, але на моєму шляху вони не траплялися”.
Наша героїня згадує реакцію своєї матері, коли вона вперше дізналася про її стосунки з дівчиною: « Моя мама дізналася тільки тоді, коли я почала жити зі своєю партнеркою. Її реакція була болісною: три дні плакала, потім подзвонила мені і сказала: “Я, мабуть, тебе недолюбила, певно, мало уваги тобі приділяла, що тобі жіночої ласки не вистачало” ».
Олександра додала, коли її матір стала учасницею релігійної організації “Сві́дки Єго́ви”, як такої неньки у неї більше не було, оскільки релігійні погляди матері засуджували вибір доньки щодо партнерки.
Проте, не зважаючи на ініційовані труднощі, жінка завжди відчувала підтримку своїх друзів та родичів, які все “знають і не судять”: “Усі друзі та родичі знають. Я ні від кого не ховаюся. Я більш відкрита, ніж моя жінка”, – підкреслює вона.
Говорячи про приниження через орієнтацію, Олександра висловлюється таким чином: “Я завжди могла за себе постояти. От, якщо ти не дозволиш, щоб тебе морально принижували, то цього не буде. Тому що люди знають: ти просто на це відповісиш жорстко”.
Життя студента: камінг-аут, страхи і приховування орієнтації
Наступного нашого героя звати Дмитро. Він вчиться на філолога в одному з полтавських університетів. У вільний від навчання час волонтерить у громадській організації “Альянс Глобал” та є її постійним відвідувачем. Нещодавно він втілив свою давню мрію — поїхав на кілька днів у Київ на Atlas Weekend. Це був благодійний музичний фестиваль, під час якого збирали 100 млн гривень на ЗСУ.
Про полтавський ЛГБТІК-простір Діма почув у 2023 році від своїх знайомих. Зізнається, що під час перших відвідин центру дуже хвилювався, оскільки не був достатньо впевнений у собі.
Спочатку свої візити в ком’юніті-центр Діма від рідних приховував: “Я казав, що ходжу в центр гуманітарної допомоги. Те, що тут збираються представники ЛГБТІК-спільноти, я ретельно приховував”.
З часом він розповів близьким про свою орієнтацію та сказав, куди й навіщо ходить: “Раніше я замовчував. Ще до війни для перевірки реакції розповів матері про свою орієнтацію, аби подивитися що буде. Скептичною була реакція. Вона думала, що це я приколююся”.
Протягом шкільних років Діма вже задумувався над собою і починав розуміти, що він не такий, як інші: “До цього я думав, що такий, як усі. Не задумався про свою справжність. Навіть довгий час, коли був у середній школі, думав, що я зможу дівчат полюбити. Наполегливо думав, але зараз усвідомлюю, що тоді сам себе обманював”.
У соціумі про його гомосексуальність знають лише ті, з ким добре спілкується і кому довіряє: “Від одних стараюсь приховувати, а від інших не приховую. Таке специфічне коло, але з ним дуже обережно треба бути. Навіть деяким викладачам камінг-аут зробив. Тих, яких обожнюю. В принципі, нічого страшного не було. Люди з сучасним мисленням”.
Говорячи про дитинство Діми, то воно, як висловлюється хлопець, було важким… Він зізнається, що зростав у сім’ї, де повага і любов були незнайомими для нього поняттями: “Я усе життя зростав серед сімейного оточення, де не було поваги і любові один до одного, а лише “панували” матюки, крики, образи й насильство на моїх очах. Особливо зараз ситуація наближається до критичної: навколо мене шантаж, тиск, тотальні сварки в сімействі й контроль кожного мого кроку з боку матері”, – зізнається він.
Ці обставини не пройшли безслідно для психологічного стану Діми. Він став закомплексованим, озлобленим, дратівливим і недовірливим, що ускладнює його стосунки з оточуючими. Проте хлопець знає, що для змін треба працювати над собою і важливим кроком на цьому шляху стало співробітництво з “Альянс Глобал“, де професійні психологи допомогли “не зламатися остаточно”.
«Лесбійкам легше, бо інша дівчина — це 50% тебе»
Далі ми познайомилися з 38-річною Катериною Тимофєєвою. Найбільше вона віддана письменницькій діяльності. Її творчий доробок складають численні есеї на різноманітні теми, які Катерина публікує на своїх соціальних сторінках, а відео виступів можна переглянути на її . Крім цього, жінка є активною громадсько-культурною діячкою, вона кандидат технічних наук. Наразі працює у секретаріаті політичної партії.
Її життєвий шлях був насичений різноманітними професійними досвідами. Жінка працювала секретарем на одній з фірм, з плином часу викладала в університеті, була адміністратором у комп’ютерному класі та навіть працювала інженером-сантехніком.
Катерина почала писати з 25 років. Вона зізнається, що спочатку прагнула вступити на факультет журналістики, проте обставини змусили стати інженером. На той час у місцевих університетах Полтави не було жодної журналістської кафедри, тому наша героїня вирішила піти іншим професійним шляхом.
Полтавський ЛГБТІК+ простір “Альянс Глобал” жінка відвідує з кінця березня цього року. Зізнається, що спочатку не наважувалася прийти в центр через свою антипатію до чоловіків. Життєвий досвід Катерини сформував негативний образ чоловіків в усіх аспектах: “… Але все одно я ризикнула прийти в центр і не пожалкувала, бо змогла знайти своїх і заспокоїтися”.
У центрі Катерина зрозуміла, що не всі чоловіки погані. Вона зізнається: тепер почувається комфортно як у чоловічому, так і в жіночому колі: “Я пам’ятаю майстер-клас у центрі, де ми готували вафлі. Я була єдиною жінкою серед дев’яти чоловіків. Мені було цілком комфортно в їхньому колі. Я почувалася в безпеці. Це стало можливим завдяки прийняттю того, що чоловіки можуть бути нормальними”, – розповідає Катерина.
Вона не приховує, що має почуття до жінок та розглядає їх як сексуальні об’єкти. Ці почуття формувалися ще з дитинства. Катерина зізнається, що хоче пов’язати своє життя тільки з жінкою, бо прийняла свою орієнтацію: “Я прийняла себе остаточно. Після цього я зробила публічний камінг-аут. Саме тоді знайшла душевний спокій, але й до цього мої знайомі та близьке оточення знало про мою орієнтацію і також її приймали”.
Катерина говорить, що довгий час не могла визначити свою сексуальну орієнтацію: чи є вона бісексуалкою, чи остаточно лесбійкою: « Були сумніви: чи я бісексуалка, чи лесбійка. Але коли прийшла в центр для людей ЛГБТІК+, нарешті розставила всі крапки над “і” », – розповідає вона.
Відкрита розмова про свою орієнтацію з близькими не була легкою. Катерина говорить, що тато сприйняв новину про її вподобання важко: “Спочатку він ставився до мене як до підлітка, який заплутався, а потім як до хворої. Казав, що я просто не знайшла нормального чоловіка, але справа не в цьому. Мені комфортніше бути з жінками”.
Незважаючи на труднощі в родині, Катерина не приховує свою орієнтацію від друзів і знайомих: “Після публічного камінг-ауту я тепер можу відкрито говорити про свою орієнтацію і розповідати про свої стосунки, якщо це доцільно”, – зазначає Катерина.
Однак жінка також стикається з неприємними ситуаціями через свою орієнтацію: “Було таке, що я сиділа та цілувалася в парку зі своєю дівчиною, і до нас в словесній формі почали сексуально домагатися двоє хлопців. Один із них підійшов та сказав, що допоможе нам отримати так звану справжню насолоду. Казав, що поруч живуть. Я була дуже роздратована. Кохана спробувала йому пояснити культурно, що він з другом будуть зайвими. Але він не хотів нічого чути. І в кінці, не витрачаючи час на даремні розмови, ми з коханою пішли геть з цього місця. Це було три роки тому, але досі мене бісить, що такі ситуації трапляються”, – згадує Катерина.
Вона також зазначає, що психологи, з якими працювала, попереджали про можливі агресивні реакції: “Мені цікаво, чи підійшов би той хлопець до гетеросексуальної пари. Сумніваюся, бо знав, що отримав би рішучу відповідь від чоловіка”, – зазначає Катерина.
Вона підтримує законопроєкт про покарання кривдників, уважаючи, що це може допомогти зменшити випадки дискримінації: “Дратує і бісить, коли знаєш, що люди, які вчиняють насильство, не отримують покарання. Така ж ситуація і з ґвалтівниками”, – додає жінка.
Уже ближче до кінця нашої розмови Катерина з радістю ділиться своїм досвідом перебування в центрі для людей ЛГБТІК+: “Чесно кажучи, я була здивована, як завдяки геям я змогла реалізувати деякі свої старі мрії та бажання. Одні з них – душевно відпочити, насолодитися спілкуванням і поїздками на пікніки”, – розповідає вона.
Центр пропонує різноманітні заходи, включаючи психологічні терапії та кінопокази: “Я проходила терапію у психолога, це було дуже корисно. Також мені подобається просто спілкуватися з людьми. Зрештою, я відчуваю себе в безпеці”, – додає Катерина.
Вона підкреслює, що допомога, яку отримала в центрі, стала для неї особливо важливою: “Тут я знайшла себе. І навіть матеріальна допомога, яку мені надали, була дуже цінною. Я не могла б отримати таку підтримку в іншому місці”, – розповідає вона.
Катерина радіє, що в просторі для людей ЛГБТІК+ змогла пізнати себе і віднайти душевний спокій.
Про громадську організацію «Альянс Глобал»
Регіональний координатор громадської організації «Альянс Глобал» Віталій Кот розповів, що до центру від початку року звернулося близько 300 людей. Поміж них — і переселенці, і місцеві мешканці. За підтримкою та допомогою також звертаються люди, які проживають у різних населених пунктах, а саме: в Кременчуці, Миргороді, Лубнах, Гадячі та інших.
Основна мета організації — покращити життя ЛГБТІК+ спільноти. Ком’юніті центр “Альянс Глобал” пропонує різноманітні послуги, спрямовані на правозахист, адвокацію, гуманітарну допомогу та психологічну підтримку. Серед основних напрямків діяльності є ВІЛ-сервіси, які включають безкоштовне тестування на ВІЛ, сифіліс, гепатити В та С, надання безкоштовних профілактичних засобів – презервативів та лубрикантів, можливість отримання PrEP — доконтактну профілактику для чоловіків, які мають секс з чоловіками.
У ком’юніті центрі на постійній основі відбуваються курси англійської мови, групові та індивідуальні психологічні консультації, кінопокази, різноманітні тренінги, майстер-класи, настільні ігри. Вік відвідувачів центру варіюється від 18 до 75 років. Крім того, у центрі працюють волонтери, котрі допомагають у проведенні заходів і тренінгів: “Наша основна мета — це ресоціалізація, підтримка ментального здоров’я, щоб більше людей могли знайти безпечний простір, де їх вислухають, підтримають і нададуть допомогу”, — зазначає координатор.
Зрештою, додає Віталій Кот, центр співпрацює з медичними та юридичними організаціями, щоб забезпечити повноцінну допомогу кожному, хто до них звертається.
Публікуємо соціальні мережі центру для отримання додаткової інформації та зворотного зв’язку:
- Фейсбук:
- Інстаграм:
