У мене є багато варіантів виїзду за кордон. Melovin – про виступи в депутатів, епатажну поведінку та хейт Полякової
Співак Melovin наробив галасу своїм виступом на цьогорічному музичному фестивалі Atlas United. Під час виконання нової пісні “Вбиваєш мене” на сцені відбувся несподіваний перфоманс: у спину співака поцілив бутафорний постріл. У цей момент на сценічному екрані загорівся напис: “Полон – не бутафорія. Полон вбиває. Free Azov”.
В інтерв’ю OBOZ.UA музикант пояснив, навіщо вдався до такого вчинку. А також згадав разом з нами свій найпам’ятніший Atlas, зі сцени якого здійснив камінг-аут, та розповів, від яких концертів не буде відмовлятися, навіть ризикуючи нарватися на хейт українців.
– Мел, які враження від виступу на Atlas United?
– Наш виступ був запланованим одним із перших, фактично ми відкривали черговий фестивальний день на Atlas United. Люди тільки сходилися, ми навіть думали, що глядачів буде небагато. А потім, коли вийшов на сцену і побачив, як з усіх боків збігаються величезні натовпи, мене це так зворушило. Нічим більше не хочу займатися в житті – тільки музикою. Я завжди закликаю людей займатися тією справою, від якої вони отримують зцілення. На Atlas United я відчув загоєння своїх ран. І це найкраще, що може бути, та сама психотерапія.
Цей фестиваль завжди був для мене можливістю сказати щось важливе. А перфоманс із пострілом був потрібен, аби нестандартно нагадати суспільству про полонених азовців. Погодьтеся, ніхто не напише, якщо співак Melovin зі сцени промовою приверне увагу до “Азову”, а через постріл – напишуть. Так сталося, що цей номер з’явився на наступний день після пострілу в Ірину Фаріон. Але, повірте, ми нічого не підлаштовували, цей задум почали розроблювати навіть раніше, ніж стався замах на Трампа.
У мене шалені враження від виступу, бо це особлива публіка. Я не знаю, може через те, що я зараз переживаю всередині багато емоцій і, на жаль, негативних, мене трохи накрило останнім часом. І публіка Atlas United реально стала для мене ліками – це було дуже щиро. Коли зійшов зі сцени, сказав своїй менеджерці: “Альоно, це неймовірно!”. От розповідаю вам про це – і на очі навертаються сльози. Я осягнув, наскільки наші люди можуть бути ліками одне для одного.
Так дивно: глядачі звикли, що це я їх мотивую, щось розповідаю, чогось можу навчити, щоб запобігти якимось проблемам. А тут вони це зробили, навіть не усвідомлюючи цього. Чесно зізнаюся, плакав на сцені. Так збіглося, що на виступ наклалися мої переживання, мені було важко навіть починати репетицію. Але сам концерт гіршим ніяк від цього не став, тільки кращим. Колись казала Ірина Білик: “Для того щоб я писала хіти, мені потрібні драми в житті”. Звичайно, ніхто не хоче, щоб ці драми ставалися, але вони справді народжують найвищі емоції.
– А ви можете про них розповісти? Чи це щось дуже особисте?
– Це спектр всього, що взагалі відбувається. Накопичувалось і вибухнуло всередині. А особисті драми стали спусковим гачком. Мені здавалося, що все навколо руйнується. Але нічого не руйнується, тому що залишається життя. А значить, є шанси на більш щасливу картинку в майбутньому.
Це не перший мій Atlas. Коли згадую про минулі виступи, одразу в пам’яті спливає найзнаковіший, де зробив камінг-аут на сцені (виконавець поцілував дівчину і хлопця, з якими виступав, а потім огорнув себе прапором ЛГБТ. – Ред.).
– Не жалкували про те, що дозволили собі таку відвертість?
– Ніколи в житті. Однак якщо запитати мене, чи мені стало легше з цим жити, то ні. Але стало жити зрозуміліше. І мені здається, що це набагато важливіше. Це як ставлення до життя. Я переріс драми, мені зараз більше хочеться прозорості і зрозумілості. Нетиповості, але простоти. Тому і мій образ на сцені нині дуже змінився. Шокуюча поведінка, щоб вразити публіку, – це було тому, що багато років приховував своє “я”. А зараз я повернувся до розуміння себе. Весь той епатаж, до якого раніше вдавався, – це була захисна оболонка.
– Як зараз у вас із роботою?
– Скажу так: ринок поступово відновлюється. З’являються запити на комерційні виступи. Останній корпоратив – весілля – був у Львові. Люди продовжують жити, і я не вважаю, що святкувати особисті свята зараз недоцільно. Все на часі – емоції, любов.
– Після того як Оля Полякова та кілька її колег втрапили в скандал з весіллям колишніх прокурора і співробітниці ДБР, ви ретельно перевіряєте замовників своїх виступів?
– Звичайно, після тих ситуацій не хочеться осоромитися перед українцями, бо я люблю це суспільство, я перебуваю тут. У мене є багато варіантів виїзду за кордон. Але нічим не користуюся. Я хочу залишатися тут, розумієте? Повертаючись до запитання про замовників приватних виступів, ми намагаємося все ретельно перевіряти. Але завжди є небезпека щось недогледіти. Було дуже дико спостерігати, як атакували Олю Полякову, яка опинилася в центрі гучного скандалу. Вона прийняла на себе весь удар, хоча на тому весіллі були також Пономарьов і Дзідзьо, принаймні про це писали в медіа.
Треба сказати відверто: інколи нам доводиться не перебирати, де виступати. Дай Бог, щоб було замовлення. Бо кожна команда – це сім’ї. Ніхто, окрім нас, про них не подумає. Тому я не відмовлюся виступити у депутатів чи в якихось дуже заможних українців з однієї причини: за мною стоять люди. І чхати я хотів на хейт. Аби не у росіян виступати – от така моя позиція. Нас запрошували – так, було таке. Наші, українці. Але ми дізнавалися, що там будуть росіяни, і відмовлялися від пропозицій. Не заслуговують росіяни чути українських співаків. Вони гідні лише отримати квитки на концерт Кобзона.
– Ваші заробітки сильно змінилися за останні роки?
– Я не маю якихось нечуваних гонорарів. І моє життя зовсім не таке, як було до повномасштабної війни. Не заробляю багато, але вистачає. Мене зараз не так часто можна побачити в соцмережах, бо там багато тиску і поганих новин. На якийсь період я навмисне йду звідти. Хтось переживає біль, виплескуючи гнів на сторінках соцмереж, а я переживаю зовсім інакше. Закриваюсь у собі й пишу музику. Слухаю ту музику, якщо мені погано. Танцюю, якщо мені погано. Це мій метод проживання емоцій. І коли його хтось засуджує, наприклад, пише, що зараз не час щось святкувати… Звичайно, ця людина має право на свою думку, але їй, мабуть, не відомий факт, що наш мозок не може постійно перебувати в негативі. Треба шукати позитивні моменти і проживати їх. Все на часі. І передусім – наше життя.
– Як давно ви були в Одесі, де народилися та виросли?
– У кінці червня – на дні народження мами. Чи можна назвати район, де мешкають мої батьки, спокійним? Зараз важко знайти таке місце не тільки в Одесі. Будь-який куточок України, “дякуючи” нашим сусідам, потенційно небезпечний. Є місця, де відбуваються постійні обстріли. А є такі, де один раз прилетить – і забере все. Так сталося з моєю сестрою в Одесі, коли дві ракети прилетіли в одну точку. Після першого вибуху її витягли з-під уламків живою. А потім прилетіла друга ракета, яка вбила її та всіх, хто там перебував. Я не розповідаю зараз про це, щоб мене пожаліли. Кожен другий українець має вже, на превеликий жаль, втрати у цій страшній війні. Але коли мені хтось буде надалі розповідати, як я маю жити, та дорікати, що щось зараз не на часі, залишаю за собою право відповісти: “Йдіть краще до психотерапевта!”
– Мел, наприкінці минулого року в інтерв’ю нашому виданню ви розповідали, що через непростий медичний діагноз мусили повністю змінити спосіб життя. Зараз ви живете за тим самим розпорядком?
– А я не можу собі дозволити інший, бо зразу ж матиму підвищення в крові цукру через MODY-діабет. Повна зміна раціону стала моїм способом життя. Так, це свого роду рутина. Проте вона ніяк не впливає на мене негативно. Я живу за новими правилами – от і все. Зізнаюся, можу трохи згрішити – з’їсти те, що мені не можна. Тоді доведеться пити дві таблетки замість однієї. Тому порушую режим досить рідко. От нещодавно з’їв шматочок кавуна, маленький трикутничок, а цукор піднявся до 18. Ви не знали, що ця прекрасна ягода має високий глікемічний індекс, що призводить до помітних коливань рівня цукру у крові? А я вже вивчив з цією темою, здається, чи не все на світі. Я завжди сильно поглиблююся в питання, яке турбує. Окрім того, в мене класні лікарі, з деким з них навіть стали друзями.
– Коли немає світла в київській квартирі, як себе розраджуєте?
– А я продовжую працювати – маю зарядну станцію, яку подарували прихильники. Провів собі потужний інтернет, бо не можна залишатися без зв’язку. Я не хочу знецінювати свої проблеми – так, без світла непросто. Але є ті, кому ще важче, – хтось живе з маленькими дітьми на 22 поверсі. А літні люди? “Тож усе нормально”, – кажу я собі.
