Єдиноріг на рукаві: українські воїни з ЛГБТ-спільноти розповіли про гомофобію, оргії Скабеєвой та про те, що буде після війни

Спеціальний кореспондент «Думський» Дмитро Жогов познайомився з українськими воїнами, які відносять себе до ЛГБТ-спільноти і на знак цього мають особливу нашивку з єдинорогом.

Єдиноріг — істота рідкісна, казкова. Живе на веселці. У геральдичних книгах його уподібнено до відважного солдата, «який швидше готовий загинути, ніж живим потрапити до рук ворога».

Я пам’ятаю, що в дитинстві у мене була знайома, назвемо її Олена, яка, сидячи в тролейбусі, побачила вперше в житті темношкірого. То був, мабуть, студент. Він уткнувся в якийсь підручник і взявся за поручень за кілька сантиметрів від неї. Вона розширеними очима глянула на його долоню, де темна шкіра переходила у світлу, і це її так вразило, що вона заверещала на весь тролейбус: «Приберіть його від мене! Заберіть!» Переляканий хлопець вискочив на наступній зупинці. А Олену потім довго заспокоювали.

– Це огидно! У нього рука двокольорова! Він мало не доторкнувся до мене, — плакала вона.

Ненормальна? Та ніби ні. Виросла розбитна така діваха. Заміж вийшла. Діти є. Ксенофобка? Так. Чоловік, щоправда, б’є її. Коли п’яний. Вона терпить. А ось «неросійських» вона до тремтіння ненавидить. Звідки це у ній? У дитинстві не дивилася «Максимку» чи «Цирк»? Чи «Рабиню Ізауру»? Батьки щось говорили образливо-жартівливе про «негрів», дивлячись виступи темношкірих спортсменів на Олімпіаді?

Я не знаю. Але такі Олени були і є, це факт. Деякі мої знайомі та й колеги-журналісти часто так само ставляться до ЛГБТ спільноти. І коли я пишу чергову статтю про геїв, то вони бурмотять: «Знову завів волинку». Не хочуть про цих чути. Пам’ятаю, як у одного журналіста округлилися очі, коли він побачив райдужну стрічку у мене на руці під час чергового Прайда. І огида на його обличчі була такою ж, як у моєї знайомої Олени.

Звідки у них ця ірраціональна фобія?

Цього разу я вирішив написати про людей із ЛГБТ-спільноти на фронті та з’ясувати, звідки у нас у суспільстві гомофобія. Може, після війни все зміниться?

ЗВ’ЯЗОК ПРЕРВАНО

Віктор Пилипенко – голова групи «Військові ЛГБТ та наші союзники» (Ukrainian LGBT Soldiers and our Allies). Декілька тижнів намагаюся вийти з ним на зв’язок. Пишу до фейсбуку. Розпускаю павлиний хвіст: мовляв, «Думська» — найпопулярніший ресурс на півдні України:

– Я знаю ви відкритий гей, чи є нерозуміння серед товаришів по службі?

А він на фронті. Коли зв’язуюсь із ним, картинка скаче. То берці, то обличчя. Дуло автомата. І він на бігу каже, що ввечері зможе поспілкуватися. Якщо все буде гаразд. Увечері зв’язку немає. І наступного дня немає. За тиждень пише у фейсбук, обіцяє рано з ранку зв’язатися, але знову не виходить. Я злюся. А потім інший військовослужбовець, Борис, мені каже:

– Він зараз на Донбасі. Вони мають багато загиблих. Йому просто неможливо вийти зв’язок.

Мені стає соромно. Незручно. Він захищає мене з побратимами, ризикує життям. А я зі своїми розпитуваннями. Треба визнати, що в мене замшелі уявлення про ЛГБТ-людей. Дворічної давнини. З одеського Прайду. Тоді вони рухалися маршем, бліді, серйозні, оточені рядами поліції, а на них репетували, кидалися. Біснувалися гомофоби. Були там і «Традиції та порядок», і відомі всій Одесі сепаратисти.

А вони скандували: «Україна — країна вільних! Бог є любов!”

Зараз багато хто з тих хлопців на фронті. І вони стали іншими. Сподіваюся, і ми також. Вони вже не ті люди з прайду, яскраві, барвисті. Не хлопчики та дівчатка із зеленими зачісками. Вони бійці. І багато з них у пеклі, на передовій.

Мені вдалося зв’язатись ще з Олександром, який на фронті. Він коротко відповідав.

– Чи змінилося ставлення до ЛГБТ людей під час війни? Чи стали українці толерантнішими?

– Так, авжеж, зараз народ розуміє, що ЛГБТ+-люди – це такі самі люди, як і звичайні гетеросексуальні пари. І вони боронять нашу країну.

– Ви, наскільки я знаю, зробили камінг-аут, це не заважає службі? Чи все на рівні невинних приколів?

– Ні, ніхто не жартує на цю тему, солдати і далі мене сприймають як свого.

– Що треба робити, на вашу думку, щоб перемогти гомофобію в українському суспільстві?

– Потрібна не пропаганда, а звичайна захист прав людей. Коли наші права будуть захищені, то гомофобія зникне. А не коли поліція закриває очі на ситуації побиття ЛГБТ…

Знову намагаюся зв’язатися із Віктором Пилипенком. Зв’язок перервано. Я сиджу і думаю, а нічого, що я їх смикаю під час бою? Чи під час короткого відпочинку? Коли мрієш витягнутись і заснути хоч на пару годин. А тебе весь час тормошать із приводу вашої орієнтації.

Я б нахер послав, якщо чесно.

ХЛОПЕЦЬ-ЛАНЦЕТ

Борис Хмелевський з початку повномасштабного вторгнення росії вступив до Збройних сил України. Зараз він старший бойовий медик роти, знаходиться в Києві. Акуратний. Підтягнутий. Він весь як хірургічний інструмент, який вийнято із автоклаву. Будь-якої миті готовий до відправки на «передок». З ним можна поговорити досхочу.

– Якщо я перебуваю в Києві, то переважно займаюся навчанням, проведенням тренінгів з тактичної медицини на рівні батальйону, – розповідає Борис. — Або ще якоюсь армійською рутиною. Ну і звичайно, періодично їжджу на фронт. Бойові завдання, надання медичної допомоги або проведення занять з медицини для людей, що воюють на позиціях.

Він відповідає на запитання, ніби рапортує.

– Чи бувають складні дні?

– Я не міг би виділити якісь дні. Складні вони тривалості того, що відбувається. Але я собі намагаюся не ставити таких питань. Я чудово розумію, що ми не маємо вибору. Кожен робить те, що має робити. Альтернативного шляху ми не маємо. Тому сенсу думати про те, що важко чи не важко немає.

– У вас закрита група ЛГБТ-військових. Чому закрита, зрозуміло. Охочих влізти туди валом. Від ольгінських тролів до ідіотів із «Традиції та порядок». Ну і звичайно, йде нескінченний потік журналістів. За одним військовим із ЛГБТ тягнеться цілий пул журналістів, благаючи розповісти його про одностатеве кохання в окопах. Чесно кажучи, трошки смішно.

– Це правда. Мої контакти закинули до якогось чату з міжнародними журналістами, і я зрозумів раптово, що стільки вже роздав інтерв’ю, що це вже якось дивно.

– Гомофобія та нетерпимість, вони присутні у Збройних силах?

– Я думаю, все суспільство зараз консолідувалося, щоб боротися з російською агресією. Тобто зараз будь-яка людина, чи то «френдлі», чи учасник ЛГБТ-спільноти чи гомофоб, кожен розуміє, що зараз момент Х. У нас немає права на помилку. Ми не маємо шансів на життя поза Україною. Ми всі розуміємо, що зараз завдання №1 відбити атаки рашистів, а потім уже вирішувати інші питання.

Ситуація зараз, звичайно ж, краща. Ми бачимо позицію президента, уряду – це френди. У нас і раніше було дуже мало публічних гомофобних лідерів. Були окремі кадри в парламенті, але це було швидше на рівні якихось фриків. Тобто ніхто не сприймав це всерйоз. У нас в Україні проблема була не на рівні держави. Проблема це радикальні організації, які фінансувалися росією. Їх поменшало. Вплив умовного Медведчука, ОПЗЖ, Московського патріархату, медведчуківських каналів зник. А вони й були головним рупором анти-ЛГБТ-пропаганди. Це – перший аспект. А другий — це така велика репрезентація ЛГБТ на полі бою, що такого не було ніколи. Не один, не двоє відкритих геїв. А сотні! Це буде дуже важливий адвокаційний інструмент усередині України. Бо є загиблі і поранені і люди, нагороджені медалями. І це важливе для всього світу. Це руйнує стереотипи про ЛГБТ-спільноту.

Борис – відкритий гей, за його словами, він жодного разу не стикався з випадками гомофобії під час війни.

– Мої побратими абсолютно нормально на це реагують, і це ніяк не позначилося на їхньому відношенні до мене. Це армія, і тут мало кого цікавить твоє особисте життя. Моя думка, що неважливо, якої ти орієнтації чи гендерністі – головне твоя національна ідентичність. В українській армії дуже рідко проявлялась і проявляється дискримінація квір-людей, такі випадки звичайно є. Наша організація ЛГБТ-військових, там ми створили спільний чат, щоб ми мали можливість фіксувати всі неприємні випадки.

– росія кілька разів змінювала цілі війни. Але одна з версій, що озвучуються: боротися з «клятою Гейропою».

– Гомофобія – це один із стовпів російської пропаганди. Уся російська культура побудована на тюремній ментальності. І тюремні поняття повністю інкорпоровані у російське суспільство через найвище політичне керівництво. У тюремній культурі бути геєм, «опущеним», найгірше, що може статися з тобою. І тому це можна використовувати як інструмент. Ось ти показуєш фотографію пари темношкірих трансгендерів і пару білявих росіян і запитуєш: А як ти хочеш? Темношкірий мужик у спідниці чи біла, православна «арійська» родина? Вони почали використовувати цей інструмент ще до Революції Гідності, а тепер це дійшло до апогею. І вони діють і в інших країнах. Головне, інкорпоруватися у громадську думку та керувати ним.

– Чи змінилося ставлення до ЛГБТ за ці роки?

– Якщо ми подивимося ретроспективно, то Україна зразка 2013 року, до Революції Гідності, то ситуація з правами ЛГБТ і загалом із правами людини була найгіршою в Європі. Однак за вісім років багато чого змінилося. Ситуація рік у рік ставала кращою. Якщо 2013 року проведення великого Прайду у Києві звучало як глузування, то 2021-го марш, у якому беруть участь десять тисяч, пройшов без жодних проблем. Зараз багато чого змінюється у суспільній свідомості. І завдяки військовим ЛГБТ, які демонструють, що приналежність до якоїсь спільноти людей тебе ніяк не характеризує…

«МИ ПЕРЕМОЖЕМО, АЛЕ ВІЛЬНІ МИ БУДЕМ, ЛИШЕ ТОДІ, КОЛИ ВИЗНАЄМ ПРАВО ОДИН ОДНОГО БУТИ ВІЛЬНИМИ»

Я читаю в чаті ЛГБТ-військових обурений пост, теж військової, медика Аліни:

«Сьогодні день камінауту. Камінаут — це не пости «настав час зізнатись, що я люблю мітболи». Це важка історія про ризик.

Про те, що мого друга військового не пускають до його хлопця в реанімацію, адже вони не родичі. Він прилетів терміново прямо з фронту і не зміг обійняти рідну людину. Про те, що загинула військова медичка, і в її жінки можуть забрати семирічну дочку. Адже за документами це чужа дитина. Про те, що виплату після смерті хлопця-гея отримав не його чоловік, з яким вони прожили 10 років, а батько. З батьком він не бачився з моменту, коли батько побив його підлітком і вигнав з дому. Батьку було плювати на нього всі ці роки.

Я чекаю на закон про одностатеві шлюби. Тому що це важливо прямо зараз!»

Інший пост. Боєць ЗСУ пише про свого хлопця:

«Потім виявилось, що він служить в спецназі і вивів з міста вісім людей, коли воно було вже окуповане, решта тих, хто лишився в тому районі міста, загинули.

Приїхав в район моєї служби, чз друга, таємно витяг мене на зустріч, і коли я того не очікував — вийшов, обняв мене і запропонував обмінятись обручками.я погодився. Пізніше він пішов в рейд на південному фронті і разом зі своєю групою звільнив ще кілька наших полонених, в тому числі азовців, яких тримали в Херсонській області.

Те ЩО ти переживаєш, дуже складно передати – ЯК боїшся за нього, знаючи, що один з нас іде в тил окупованих територій. КОЛИ живеш думкою про нього.. де би не був, що б не робив, фоново перед очима завжди він.Чищу зброю, йду в рейді, добу чи більше без сну, дико зайобаний — вдихаю його слова з останніх смс. Після того, як нерви на межі й чую його – п’янію як дурний від його голосу. Дякую йому за наше разом… Це зрозуміють хіба ті, хто таке пережив. Про це можна писати багато і в кожного з нас буде якась своя безумна історія тої їбучої війни, але не буду.

І тепер нехай якась істота мені спробує сказати, чи маю я ПРАВО з ним бути, юридично, чи не маю. Всередині накопичується злість за кожну безсонну ніч кожного з нас всіх, за його жертву, в яку сміє плювати своїм гопницьким «мнЄнієм» якийсь гомофоб.

Ми переможемо, але вільні ми будем лише тоді, коли визнаєм право ОДИН ОДНОГО бути вільними.

Слава нації!»

Я читаю це і відчуваю біль цих людей через рядки. Уявімо, що ви гетеросексуал, воюєте за країну, де заборонені шлюби між чоловіком та жінкою? Де ваших дітей можуть віддати, якщо один із партнерів помре. Де вас можуть побити через те, що ви цілуєтеся на вулиці чи просто тримаєтеся за руки на вулиці?

Вони воюють за цю країну, люблять її та сподіваються на краще.

Нагадаємо, президент України Володимир Зеленський відповів на петицію про легалізацію одностатевих шлюбів: «Згідно з Конституцією України, шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка» — і додав, що в умовах військового чи надзвичайного стану Конституція не може бути змінена. Водночас Зеленський зазначив, що уряд напрацьовував рішення для легалізації в Україні зареєстрованого громадянського партнерства, і «відповідно до статті 116 Конституції України Кабмін вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина».

НЕВДАЛА ОРГІЯ СКАБЄЄВОЇ

Гей-альянс Україна вирішив не залишати міста. Його волонтери діють у Києві, Вінниці, Кривому Розі, Одесі. Вони підтримують тих, хто опинився у тяжкому фінансовому становищі. Розвозять продуктові набори насамперед ЛГБТ парам із дітьми. І людям старше 60 років.

Виконавчий директор організації Ганна Леонова каже:

– Патріарх Кирило у своєму зверненні до пастви сказав, що це не війна! Мовляв, це «захист наших братів, насамперед із Донбасу, які відстоювали свої цінності, духовні цінності». Тема гей-провокацій дуже популярна в Росії. Ти хочеш когось звинуватити, звинувач його в тому, що він гей. І все.

Але якщо говорити відверто, то це боротьба цінностей. Те, що зараз відбувається, це не тому, що Росія переймається російськомовними. Ми чудово бачимо по всьому півдні та сходу України, що удар завдається саме по російськомовній групі, яка проживає в Україні. Ні, це боротьба з такою незрозумілою штукою у Росії, як права людини. Повагою до особи. Свободою думки. Свободою мирних зборів. Це те, про що вони забули. Як вони обрали Путіна, так і забули, що таке. Розстріляли Політковську, Нємцова, останніх титанів демократії.

Скабеєва почала знімати репортаж про наших ЛГБТ-військових, намагаючись їх дискредитувати. І не могли довго нічого на них накопати. То вони ось що придумали! Зрозуміло, що геї мають свої фішки. Одна з них – вечірки. Так от, росіяни, дебіли, запровадили одного свого підставного на гей-вечірку. Щоб він зняв гей-оргію! Наші геї кажуть: ну так, він прийшов на приватну гей-вечірку. Там люди трахались. Не без цього. Наші потім дивувалися: “Якщо йому щось не сподобалося, то він міг хоча б щось сказати!”

Але, мабуть, сподобалося!

Ми відсміялися, і Ганна сказала вже серйозно:

– Ми можемо вижити тільки в одному випадку: якщо ми вчепимось зубами і все це будемо тягнути. Скільки є сили. Варіантів інших немає. Це не той варіант, при якому можна відсидітися і вдати, що все пройде повз. Або ми відстоїмо своє право на самовизначення як українців та українок, своє право на незалежність, чи ми здохнемо!

Автор – Дмитро Жогов

СМЕРТЬ РОСІЙСЬКИМ ОКУПАНТАМ!

Джерело

Сподобалось? Знайди хвилинку, щоб підтримати нас на Patreon!
Become a patron at Patreon!
Поділись публікацією