Іван Терещук відкрито говорить про те, що він гей і живе з ВІЛ. У розмові для видання “Море людей” він розповів, як прийняв себе, дізнався про свій ВІЛ-статус і почав допомагати іншим людям. Говорили також про насильство, правове визнання одностатевих пар, марші рівності та його рішення залишатися в Україні.
«Так, я відкритий гей, який живе з ВІЛ-позитивним статусом вже майже 10 років», – представляється Іван.
Відкритість, за його словами, завжди була важливою частиною життя, хоча прийняття себе не відбулося одразу. Ще в дитинстві він відчував романтичний потяг до хлопців, але до 18 років заперечував власну орієнтацію. Був і період, коли вигадував собі дівчину, щоб відповідати очікуванням оточення.
Змінити ставлення до себе допомогли книжки та інтернет. «Я зрозумів, що я насправді не один такий і що бути гомосексуальним чи бісексуальним – це нормально», – згадує Іван. Спочатку він почав говорити про себе з друзями, а згодом – із мамою. Вона чула його розмови про перші стосунки й, за словами Івана, сприйняла їх як частину його життя: не засуджувала і не намагалася змінити.
Іван усвідомлює, що такий досвід є не в усіх. Під час роботи в громадській організації він зустрічав підлітків, яких після камінг-ауту виганяли з дому, били, позбавляли зв’язку або замикали вдома. Він згадав хлопця, якого батьки, за його розповіддю, утримували вдома, а потім відправили до психіатричної лікарні, нібито щоб «вилікувати» його гомосексуальність. Наскільки відомо Іванові, згодом той виїхав до Німеччини й живе там із партнером.
Діагноз, лікування і підтримка інших
У 2017 році Іван прийшов на тестування до громадської організації й отримав позитивний результат тесту на ВІЛ. Перед тим він помічав зміни у здоров’ї, але наголошує: ВІЛ не має однієї характерної ознаки, за якою людина могла б самостійно встановити діагноз.
Спершу Іван зателефонував друзям, а потім повідомив колишніх партнерів, що їм варто пройти тестування. Він згадує, що був схвильований, хоча й намагався сприймати ситуацію спокійно. Водночас Іван не хоче, щоб кожну історію про ВІЛ розповідали як трагедію: родина й друзі від нього не відвернулися.
Найпомітніші зміни, каже він, стосувалися його роботи. До отримання результату тесту Іван волонтерив у громадській організації, але працював у приватному секторі, зокрема в рекламній агенції. У 2018 році він перейшов працювати до організації, щоб допомагати людям, які щойно дізналися про свій ВІЛ-статус.
«Я вирішив себе присвятити допомозі людям, які так само стикаються і проходять через це – через діагноз ВІЛ-інфекції: допомогти їм його прийняти, почати лікування і жити далі своє щасливе життя», – пояснює Іван.
У центрі, про який він розповідає, можна звернутися до соціального працівника, пройти тестування на ВІЛ, сифіліс та вірусні гепатити B і C, дізнатися про доконтактну профілактику ВІЛ, отримати психологічну консультацію чи гуманітарну допомогу. Там також проводять освітні та спільнотні заходи. За словами Івана, послуги безоплатні; консультації сімейного лікаря, які раніше були доступні в центрі, на час розмови тимчасово не надавали.
Іван говорить, що лікування дає змогу контролювати ВІЛ і досягати невизначуваного вірусного навантаження. ВООЗ підтверджує: за доступу до діагностики, антиретровірусної терапії та медичної допомоги люди з ВІЛ можуть жити довго й повноцінно. Водночас Івана непокоїть, наскільки лікування та соціальний супровід в Україні залежать від міжнародної підтримки. Це його оцінка ситуації, а не твердження про те, що допомога припиниться.
Свій статус він не приховує навіть у застосунках для знайомств, де зазначає, що має невизначуване вірусне навантаження. Ворожі повідомлення, за його словами, надходять рідко. Натомість до нього звертаються люди, яким потрібні інформація й підтримка. Один чоловік написав Іванові, що дізнався про ВІЛ кілька років тому, але через страх не почав лікування і тепер має серйозні проблеми зі здоров’ям. Іван із колегами допоміг йому звернутися по медичну допомогу. Пишуть і ті, хто вже почав терапію, але хоче поговорити з людьми зі схожим досвідом.
«Коли ти живеш публічно, ти можеш змотивувати людину почати щось робити, змінювати своє життя», – каже Іван.
Окремо він застерігає від припинення терапії через страх мобілізації. Антиретровірусне лікування потрібно продовжувати відповідно до рекомендацій лікаря: ВООЗ наголошує, що невизначуване вірусне навантаження означає контроль над вірусом, а не одужання, і не є підставою припиняти приймання препаратів.
Під час розмови Іван показав, як у центрі проводять швидке тестування. Він пояснив, що контрольна смужка засвідчує роботу тесту, а результат, який вказує на можливу наявність ВІЛ, потребує додаткового обстеження в медичному закладі. Це відповідає поясненню ВООЗ: одного швидкого тесту недостатньо для остаточного встановлення діагнозу.
«Шлюб – це не про штамп»
Іван називає три напрями, у яких бачить прогалини в захисті прав ЛГБТІК+ людей: протидія дискримінації, захист від злочинів, мотивованих нетерпимістю, та сімейні права. Про важливість останніх він говорить із власного досвіду.
Колись Іван перебував у стосунках, у яких партнер регулярно його бив. Він і сусіди, які бачили насильство, зверталися до поліції. За словами Івана, виклики довго ігнорували, хоча відділок був поруч із його будинком. Лише наприкінці кількарічної історії поліцейські втрутилися, після чого він зміг завершити стосунки. Іван пов’язує свій досвід із тим, як важко йому було отримати дієвий захист.
На запитання, чому він не пішов раніше, Іван відповідає, що це були його перші тривалі стосунки. Він був молодим і вірив, що заради кохання треба терпіти. Розповідаючи про це, Іван звертає увагу на тиск і складність виходу з насильницьких стосунків.
Відсутність можливості укласти шлюб із партнером для нього теж має практичні наслідки.
«Шлюб – це не про штамп, це про велику кількість прав, яких набуває подружня пара», – говорить Іван.
Серед важливих для себе питань він називає догляд під час хвороби, рішення в критичній медичній ситуації, поховання та права, пов’язані зі смертю партнера.
Коли в застосунку «Дія» з’явилася можливість подати заяву на онлайн-одруження, Іван із тодішнім партнером вирішили спробувати. За його словами, заяву спочатку прийняли, але згодом місцевий відділ реєстрації актів цивільного стану повідомив, що за українським законодавством вони не можуть укласти шлюб. Обручку Іван носить як обіцянку самому собі, що одного дня зможе скористатися цим правом.
Видимість, хейт і право на безпеку
Іван розповів і про тиск на організацію, де працює: її приміщення обклеювали ворожими плакатами, одного разу розбили вікна, а під час прайд-місяця опоненти намагалися блокувати заходи. Реакцію поліції на ці випадки він оцінює як недостатню.
Говорячи про ставлення до ЛГБТІК+ людей в Одесі, Іван заперечує уявлення, ніби портове й багатокультурне місто автоматично є прийнятним для всіх. На його думку, те, що іноді називають толерантністю, може виявитися байдужістю – зокрема й тоді, коли спільнота потребує підтримки. Він також звертає увагу на різницю між загальним схваленням рівних прав і відповідями на конкретні запитання про шлюб чи усиновлення.
На звинувачення в «пропаганді гомосексуальності» Іван відповідає запитанням: чи змінила хоч чиясь орієнтація або гендерна ідентичність те, що людина побачила марш рівності чи познайомилася з ЛГБТІК+ людиною?
«Я не пропагую сексуальну орієнтацію. Я пропагую любов до ближнього та рівність у правах», – каже він.
Для Івана українські марші рівності передусім є правозахисними акціями з конкретними вимогами. Водночас він не бачить причини відмовлятися від святкування власної ідентичності: «Чому нам не святкувати те, якими ми є?»
Свою позицію щодо ставлення інших людей Іван формулює так: «Я не вимагаю, щоб мене любили. Я не вимагаю, щоб мене приймала церква, якщо церква вважає, що це гріх. Окей. Але я вимагаю рівних прав і безпеки». І додає: люди можуть мати різні погляди, доки їхні дії не порушують чужих прав і не загрожують безпеці.
На запитання, чи хотів би він виїхати до країни, де ставлення до ЛГБТІК+ людей спокійніше, Іван відповідає:
«Ні, ніколи такої думки не було. Тому що я люблю свою країну і хочу бути корисним саме тут».

