Українські церкви та ЛГБТІК-спільнота: діалог (не)можливий
Хоча українське суспільство, в цілому, можна охарактеризувати як досить консервативне та релігійне, на наше щастя, і на відміну від багатьох наших сусідів, в Україні з моменту проголошення незалежності не виявилося домінуючої релігійної організації, що б впевнено претендувала на статус (квазі)державної церкви. Такий, які фактично мають, наприклад, православна церква в Росії та Грузії або католицька в Польщі та Литві. Тому виникає питання, а хто ж у нашій державі презентує церкву в цілому?
Відповідь на таке запитання досить проста: майже всі помітні церкви та релігійні об’єднання України (християнські, мусульманські та юдейські) входять до складу Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій (ВРЦіРО). Ще у 2007 році ВРЦіРО ухвалила декларацію «Про негативне ставлення до явища гомосексуалізму та спроб легалізації так званих одностатевих шлюбів (реєстрації одностатевих партнерств)». Останній пункт цього документу стверджує, що «Ми готові у відкритій дискусії обстоювати погляди, викладені у цій Декларації». Це брехня.
Я це знаю з особистого досвіду, бо останні двадцять років намагався побудувати хоч якийсь діалог, налагодити хоч якісь контакти між українськими ЛГБТІК-рухом та ВРЦіРО в цілому або її окремими членами. Вони послідовно відмовляються це робити — просто не відповідають на публічні звернення до них.
Восени минулого року українські ЛГБТІК-організації направили таке спільне звернення до ВРЦіРО, там підтвердили його отримання та пообіцяли відповісти — на цьому все й скінчилося. У непублічному спілкуванні спікер ПЦУ, нині вже митрополит, а тоді ще архієпископ Євстратій (Зоря), прямо написав у своєму Фейсбуку, щось на кшталт «ми не дозволимо вам застосувати в Україні технології, які спрацювали на Заході».
Точну цитату навести не можу, бо після цього святий отець забанив мене, а згодом взагалі видалив той запис, до якого я залишив свій коментар з пропозицією про налагодження діалогу між церквою та ЛГБТІК-спільнотою.
Діалог з нами українським церквам не потрібен, бо вони розуміють, що їм доведеться відповідати на незручні питання, на які відповіді у них немає. Саме це спрацювало на Заході, й наші церкви не бажають повторювати помилки своїх колег. Відкрита дискусія в їхньому розумінні — це непублічне лобіювання своїх інтересів на закритих зустрічах з представниками влади та організація власних заходів, куди сторонніх не запрошують і голосу їм не надають.
Представникам ВРЦіРО дещо ніяково відкрито солідаризуватися зі своїми московськими колегами та обстоювати гомо/трансфобні принципи Русскоґо міра. Однак, вони не відступаються від них навіть під час війни з Росією, і та й сама ПЦУ нещодавно ухвалила чергову декларацію «Про негативне ставлення до гріха содомії (гомосексуалізму)», немов би списану з рішень Всемірного Русскоґо народного собору.
Це не дивно, бо всі пострадянські церкви є глибоко травмованими десятками років життя у безбожному СРСР. Поки їхні західні одновірці будували відкрите вільне суспільство, наші церкви були загнані в глухе підпілля, сприймаючи свою архаїчність як збереження істинної віри. Вони бояться вільного світу та не бажають жити за його принципами. Грубо кажучи, ментально всі вони належать до Московського патріархату. Як Москва, вони без вагань вдаються до брехні та маніпуляцій, оголошуючи непримиренну війну проти власних ЛГБТІК-співгромадян до переможного кінця. Їхня абсолютно безкомпромісна позиція означає те, що будь-який діалог з ними стосовно ЛГБТІК-питань, на жаль, можливий тільки після їхньої поразки у цій війні.
Як Москва, вони не хочуть визнавати, що цю війну програють. На Заході ми спостерігаємо, як всередині самих церков починають все гучніше лунати голоси про нагальну потребу у зміні ставлення до ЛГБТІК-людей та прийняття їх в той чи інший спосіб. Вже чи не більшість провідних протестантських деномінацій це зробили, а інші, разом з католицькою церквою, знаходяться в самому розпалі дискусій щодо цього. Така дискусія вже почалася і в православній церкві, поступово набувають популярності ліберальніші течії в юдаїзмі та навіть ісламі.
Це вже починає складати проблему для українських католиків: поки наші римо- та греко-католики змагаються між собою у проявах презирства та ворожнечі до ЛГБТІК, папа Франциск легалізацію одностатевих партнерств (не шлюбів, але не менше з тим) і нужденним трансґендерним повіям. Наміри та дії ліберальних західних одновірців викликають обурення та жах серед українських католиків, і не виключено, що невдовзі їм доведеться замислитися, залишатися їм під владою Ватикану чи будувати собі альтернативний Ватникан, разом з одновірцями з Росії, Уганди і Зімбабве. Досить несподівано питання ставлення до гомосексуальності та трансґендерності стали для сучасних церков визначальними, провокуючи у християнстві чергову велику схизму.
Тим часом останні соціологічні опитування демонструють, що ставлення українського суспільства до ЛГБТІК-людей досить швидко поліпшується, а довіра до церкви в цілому стрімко падає. Наприклад, згідно з Центром Разумкова, рівень суспільної довіри до церкви у травні цього року порівняно з лютим-березнем відразу на 9(!) відсотків. Епоха посткомуністичного «відродження духовності» явно вже добігла кінця.
Подобається це будь-кому чи ні, але діалогу між церквами та ЛГБТІК-спільнотою однаково не уникнути. Хоча б тому, що вони не є взаємовиключними поняттями: серед вірян і духовенства абсолютно всіх церков не бракує прихованих, а інколи й відкритих, ЛГБТІК та їхніх друзів.
Зі зростанням , зростає обізнаність суспільства з ЛГБТІК-питань і стає все очевиднішою брехливість гомофобної пропаганди. На наших теренах справа гальмується тим, що церковне начальство в нинішній Україні складається винятково з людей, вихованих в СРСР, які гармонійно поєднують ветхозавітні заповіді з моральним кодексом будівника комунізму.
Однак, їм на зміну зрештою приходить нове покоління, що зростає вже в зовсім інших умовах вільного та легкого доступу до інформації та вільної конкуренції ідей. Пересічні віряни та священики починають вголос говорити про те, що їхнє начальство старанно замовчує.
Запорукою невідворотних змін є саме це — відкритий вільний світ, до якого тепер належить і Україна. Діалог між церквою та ЛГБТІК починається з безпосереднього знайомства на особистому рівні, і не варто недооцінювати важливість простих людських стосунків і сили людських почуттів.
Справжня публічна дискусія з ЛГБТІК-питань у православному світі почалася буквально на наших очах, минулого року, з того, що архієпископ Елпідофор, глава вірян Константинопольського патріархату в США, бувши з візитом в Афінах, охрестив там дітей, яких геївська пара народила за допомогою сурогатних матерів. Це викликало неймовірний скандал у грецькому та світовому православ’ї, але архієпископ (до речі, кавалер українського ордена Ярослава Мудрого) відмовився покаятися за свій вчинок.
Він охрестив дітей двох православних американських геїв, яких знав з їхнього дитинства — дітей своїх друзів і духовних синів, які виросли на його очах. Елементарна людська любов, совість і розум виявилися вищими за гомофобні упередження.
Легко зневажати та ненавидіти тих, кого знаєш лише по брудним анекдотам і ворожій пропаганді. Важко відмовити у гідності та повазі близькій людині. Митрополит Євстратій (Зоря) недаремно так боїться відвертого спілкування між представниками ЛГБТІК-спільноти й церкви — любов здатна перемогти ненависть. За всю свою історію людство так і не вигадало принципу спілкування, кращого за так зване золоте правило моралі: «Стався до людей так, як хочеш, щоби ставились до тебе».
Зрештою, це працює.
Андрій Кравчук
