Війна застала 34-річного Богдана Глобу та його батьків на різних континентах. Його – в США, куди він, відкритий гей, давно виїхав, маму – в Бучі, а з татом на той час він не спілкувався вже 15 років.
Ще у 2003-му мешканка Полтави Олена Глоба випадково побачила вірші свого сина, тоді десятикласника, у яких він зізнався у почуттях іншому хлопцеві.
“Ти що, голубий?” – так у лоб спитала мама підлітка, і той відповів, що вона все правильно розуміє.
“Першою їхньою реакцією було спровадити мене у психіатричну лікарню, але там їм відповіли, що таких не приймають, це не лікується, так що заспокойтесь”, – розповідає Богдан.
Та заспокоїтися було складно – скандали у сім’ї не вщухали.
“Це ти його в театр водила, а я казав, що треба на футбол – така у нього була ідея”, – ділиться Богдан спогадами про батька.
Чоловік розповідає, що через тиск батька, який доходив до фізичного насильства, вирішив піти з дому. Він дістав вікно, а родина мешкала у приватному будинку, і пішов геть. Пізніше він переїхав жити в село до бабусі з дідусем, які, за його словами, прийняли його таким, як він є.
За рік батьки Богдана розлучилися.
За професією вони – вчителі. Тато – історії та права, а мама викладала в університеті, як каже Богдан, “вона більше науковиця”.
Цим він і пояснює їхні різні підходи: батько вперся, що син хворий і його треба лікувати, а мама почала читати, аналізувати англомовні джерела, займатися з психологами.
У численних інтерв’ю жінка зізнається, що всією душею прийняла сина лише через 8 років, а пізніше заснувала організацію TERGO, що з латини означає “тил”. Там допомагають прийняти своїх дітей іншим батькам.
Тим часом позиція батька залишилася незмінною. “Тато казав, що головна загроза для України – це депутати, росіяни та геї”, – говорить Богдан.
А потім прийшла війна, яка багато чого змінила.
Мама, яка проїхала велосипедом між танками
Коли 24 лютого Росія вторглася в Україну та почала ракетні обстріли, у США був вечір. Богдан дивився прямий ефір CNN і плакав. “У мене була істерика, я ще ніколи так не переживав за маму”, – згадує чоловік.
Олена переїхала з Полтави у Бучу в 2015 році, і вона не збиралася виїжджати.
“Вона дуже вірила в армію і що наші зараз поженуть росіян. Все так, казав я мамі, але може не так швидко? Тим паче ти активістка, і погнати можуть якраз тебе”, – переказує він розмови з мамою.
Богдан дзвонив до неї у підвал щодня. Коли телефон більше не можна було заряджати, розмови стали дуже короткими – дві хвилини на день. Мама категорично відмовлялася виїжджати з Бучі і навіть запасати їжу та воду – вірила, що все працюватиме до останнього. “Вона казала мені, що я нагнітаю”, – каже син.
Поки мама опиралася, Богдан шукав вихід. Волонтер, якого він знайшов, заніс Олені їжу, а щодо евакуації син швидко зрозумів – її з самої Бучі не буде, а всі ті, хто мали машини, уже виїхали.
“У мене була ідея іти пішки. На той час уже у мами почалася істерика, якийсь такий стан психозу, коли немає сил ні на що. Вона не плакала, але сиділа в підвалі й казала – я нічого не буду робити, я буду тут вмирати. Це, звісно, було божевіллям”, – пригадує Богдан.
Тоді він придумав інший план, також трохи божевільний – щоб мама вибиралася зі свого двору на вулиці Вокзальній (тій самій, що пізніше була вщент забита розбитими танками РФ) на велосипеді.
“Вона не хотіла, я вмовляв її кілька днів, а потім одного ранку вона прокинулась і каже – я їду”, – згадує Богдан. Їй додало рішучості те, що у той самий ранок росіяни поцілили в сусідній будинок.
Так Олена сіла на велосипед і одна проїхала повз російські танки через містечко. Вона доїхала до річки Ірпінь, перейшла її, а потім на дорозі її підібрав якийсь чоловік, каже син.
Зараз Богдан жартує, що сюжет про втечу його мами міг би купити Netfliх, але тоді, коли Олена їхала велосипедом повз танки, він дуже нервував – росіяни часто вбивали випадкових місцевих.
“Я розумів, що може не пощастити. Але разом із тим розумів, що якщо вона проскочить, то врятується, а як ні – то вони (росіяни – Ред.) точно прийдуть”, – каже Богдан.
Уже з Києва жінку до Ужгорода вивіз його друг, звідти волонтери доправили її до Словаччини, а потім – у Париж, де Богдан разом із чоловіком її зустріли. Звідти всі троє добралися до Нью-Йорка.
Тим часом на фронті
Про тата у той час Богдан не думав, хоча знав, що той давно в армії – воював ще у зоні АТО на Луганщині. “А ось зараз мама сказала – піди дізнайся, що він”, – розповідає Богдан.
Хоч і розлучені, Олена та колишній чоловік зрідка спілкуються, у них залишився спільний дім у Полтаві.
Крім того, Богдану написала подруга – донька друга тата, який допомагав зі спорядженням.
“Навіть фото прислала з лікарні. Його (батька – Ред.) поранили – не сильно, але чує і бачить через це погано”, – говорить Богдан.
Дівчина розповіла, що батько шкодує, що раніше був таким агресивним, тепер він, мовляв, кожен день бачить смерть та багато переосмислив. Після цієї розмови Богдан йому подзвонив.
“Він розказав мені, що у мене є 6-річний брат, про якого я не знав, прислав його фото, про війну розказав і сказав, як йому страшно”, – розповідає син.
“Не прямо, але він вибачився – сказав, йому все одно, яка в мене орієнтація, що я все одно його син і ми все одно сім’я”, – згадує Богдан.
Він зізнається, що такий поворот став для нього несподіванкою. За ці роки він навчився жити без батька.
Незапланований камінг-аут у школі сам Богдан називає експрес-дорослішанням: “З одного боку, було багато драми, а з іншого – це показало мені, що я сам за себе, і повинен себе відстоювати”.
Відтак він не бачив необхідності робити перший крок. “Навіщо спілкуватися з людиною, яка тебе не приймає, яка вважає тебе хворим?”- говорить чоловік.
Богдан розповідає, що у 2010 році, коли заснована ним ЛГБТ-організація переїжджала до Києва, він попросив батька допомогти пошпаклювати офіс. Той приїхав і обійшлося без скандалів, каже Богдан. Але коли з ремонтом було покінчено, батько не стримався.
“От не розумію, хто вам борщі варить. Нащо вам це все? Нормальні ж мужики”, – переказує син його слова. Чоловіки навколо у відповідь промовчали, щоб не провокувати.
Ще одного разу, коли Богдан уже вдруге взяв шлюб у США, виникла смішна, як каже він, ситуація телефоном. Мама, між іншим, сказала колишньому чоловіку, що “Богдан женився”.
“Реакція тата була такою: “О, це по-нормальному, я ж казав, що усе добре буде!” Після чого мама сказала: “А мені його чоловік дуже подобається”, і тато такий -“б**”, – переказує Богдан.
Але не лише неприйняття було проблемою. Чоловік каже, що його батько поводився агресивно щодо дружини, і через це Богдан, коли жив у Києві, забрав маму ближче до себе та не хотів спілкуватися з татом.
Війна змінила батька, вважає Богдан: “Думаю, що він почав втрачати друзів, їх убивають, він живе у ситуації, коли його щодня можуть вбити, і в нього загострюється відчуття пошуку рідних людей, тилу. Але в мене немає цього пошуку: я не уявляю, як буду розказувати йому про свого чоловіка”.
Зараз тато і Богдан часом листуються, однак що буде далі з їхніми стосунками – невідомо.
Прикре продовження
Історія про драматичні стосунки з батьком отримала прикре продовження.
Богдан описав їх у пості у фейсбуці, що, з одного боку, дозволило йому швидко знайти для тата спорядження: той нічого не просив, але виявилося, що йому потрібні каска та бронежилет.
А з іншого – полилися погрози, а сам пост видалили з мережі через “скарги”.
Деякі люди почали погрожувати саме батьку, імовірно, за налагодження стосунків із сином-геєм.
У одному з телеграм-каналів, скриншот із якого показує Богдан, лунали заклики знайти батька та озвучувалися погрози на його адресу.
“Хай спробують, у нього там два автомати”, – каже на це син. Його не здивував той неприємний допис, хоча, як зізнається, і додав трохи зневіри.
Історія показує, що після війни становище вразливих груп – особливо якщо вони докладаються до спільної перемоги – покращується. Так було з чорношкірими, так було з жінками, але чи буде так із ЛГБТ – невідомо.
Богдан Глоба заснував першу організацію ЛГБТ-українців у США. Зараз вони допомагають ЛГБТ-біженцям, купують спорядження та аптечки українським військовим-ЛГБТ. В Україні немає ЛГБТ-батальйону, як у США, тому точну кількість ЛГБТ-військових в українському війську взяти ніде. Але їх точно понад 200 – саме стільки об’єднуються у одній фесйбук-спільноті.
Але це лише відкриті геї, а насправді їх набагато більше, каже Богдан. З 24-го лютого ще багато його знайомих пішли служити – нині відомо про щонайменше чотирьох загиблих, додає чоловік, і це лише публічні люди.
За його спостереженнями з-за океану, українці стають більш толерантними. Богдан вивчає, як працює російська пропаганда, і вважає, що спроби розварити українців навколо таких чутливих тем, як ЛГБТ чи мова, – це частина інформаційних спецоперацій.
“Бо ось є мій тато, який бореться, захищає Україну на фронті, – пояснює Богдан. – А вони – підемо з ним розберемось! Розберемося, бо що? Бо він захищає Україну? А ви, виходить, за Росію, чи як?”
