Пережита ворожість не обов’язково потрапляє до скарг чи офіційної статистики. Людина може змінювати поведінку, приховувати частину свого життя або потребувати підтримки, але так і не звернутися до інституції. Цей шлях від досвіду до звернення дослідило ГО «Бюро “Ми — є!”» у звіті «Коли шкода залишається невидимою».
Дослідження спирається на онлайн-опитування 535 людей, проведене в серпні 2026 року, та 11 глибинних інтерв’ю, записаних у серпні-вересні. Учасники й учасниці долучалися добровільно, а три чверті опитаних були віком від 16 до 24 років. Тому наведені показники описують саме цю вибірку: їх не можна вважати оцінкою поширеності анти-ЛГБТІК+ ворожості серед усіх ЛГБТІК+ людей в Україні. До того ж на різні запитання відповіла різна кількість людей.
Серед 440 респондентів, які відповіли на запитання про попередні 12 місяців, 93,9% повідомили про контакт принаймні з однією формою ворожих висловлювань щодо ЛГБТІК+ людей. Частина з них стикалася лише з висловлюваннями про спільноту загалом, без особистого звернення. Але й такий досвід може впливати на відчуття безпеки: серед цієї групи 58,3% повідомили, що часто або іноді змінювали свою поведінку. Серед тих, хто пережив особисто спрямовану ворожість, таких було 70%. Автори звіту наголошують: це описовий зв’язок усередині вибірки, а не доказ того, що саме висловлювання спричинили зміну поведінки.
Відкритого конфлікту може не бути ще й тому, що людина заздалегідь намагається його уникнути. Серед 486 опитаних, які відповіли на відповідне запитання, 68,3% назвали родину одним із середовищ, де їм доводиться приховувати себе. Заклад освіти зазначили 53,1%, медичні або соціальні послуги – 50,4%, державні чи місцеві інституції – 48,6%.
В одному з глибинних інтерв’ю учасник пояснив, як страх втратити житло впливає на рішення говорити про себе: «Якщо я йому розкажу про себе, то я залишусь без хати». Це історія конкретної людини, яку не можна поширювати на всіх опитаних. Вона, однак, допомагає зрозуміти висновок дослідників: відсутність скарг у певному середовищі сама по собі ще не доводить, що воно безпечне.
Звіт фіксує і прямі негативні інциденти. Про погрози повідомили 97 із 383 людей, які відповіли на це запитання; про повторюване цькування, переслідування або координовані атаки – 83 із 379; про дискримінаційне ставлення чи відмову в доступі – 63 із 379; про фізичне або сексуальне насильство – 31 із 380. Це кількість людей, які повідомили про відповідний досвід, а не підрахунок усіх епізодів чи юридично встановлених правопорушень. Ті, хто зазначив хоча б один прямий інцидент, частіше повідомляли про сильний вплив на безпеку, потребу в психологічній підтримці та уникання просторів поза домом. Дослідження встановлює зв’язок між цими відповідями, але не його причину.
Чому ж пережите залишається поза увагою служб підтримки та інституцій? Із 316 людей, які відповіли на запитання про звернення по допомогу, пораду або реагування, 62 повідомили, що зверталися. Це 19,6% саме цієї групи відповідей, а не «частка всіх постраждалих, які повідомили про випадок».
Серед 167 людей, які не зверталися, 43,7% вважали ситуацію недостатньо серйозною, 35,3% очікували, що звернення нічого не змінить, 32,3% не мали на нього сил або ресурсу, а 31,1% не довіряли інституціям. Інші не знали, куди звернутися, або боялися небажаного розкриття своєї ідентичності. Ці причини можуть поєднуватися.
На думку авторів звіту, безпечний спосіб повідомити про випадок не має зводитися до вимоги одразу подати формальну скаргу. Серед 318 респондентів 76,7% заявили, що готові або радше готові користуватися онлайн-формою. Водночас для частини опитаних важливі анонімність, зрозумілість подальших дій і впевненість у тому, хто отримає їхню інформацію. Один з учасників інтерв’ю так сформулював своє запитання до можливого механізму повідомлення: «Мені тільки не зрозуміло… як будуть впливати на ці дописи».
Бюро пропонує розділяти три рішення, які часто змішують: зафіксувати подію, отримати підтримку та розпочати формальну процедуру. Людина має розуміти наслідки кожного кроку й мати змогу обрати потрібний їй шлях без вимоги самостійно визначати, як юридично кваліфікувати пережите. Водночас автори застерігають, що ефективність запропонованих заходів у цьому дослідженні не перевіряли – їх ще належить випробувати на практиці.