Історія Монро
Монро – ім’я, яке в Україні відоме майже кожному. З кінця 90-х вона прокладала шлях для сотень і тисяч, займаючись драг-творчістю та увівши термін «травесті-діва» в український медіа-простір. Останні декілька років Монро, що зараз визначає себе як трансгендерну персону, фокусується на блогерській та суспільній діяльності.
Про себе
Я – Монро, трансгендерна персона, блогерка, суспільна діячка, а також з квітня місяця я працюю консультанткою в організації, яка займається допомогою транс-спільноті. Раніше я займалася драг творчістю, була телеведучою, співала, танцювала, також видала книгу. Але зараз основна моя діяльність – це ютуб блог, також я продюсую ще 2 ютуб канали, які не мають відношення до відкритої ЛГБТІК+ спільноти. Хоча, свій канал теж не вважаю соціально спрямованим, він про все,що цікавить мене, а здебільшого – про моє життя в Україні.
Про шлях до себе справжньої
Все життя я відчувала себе не такою, як всі. Точніше, я не відчувала себе комфортно в бінарному світі, де є типовий чоловік і типова жінка. З дитинства я відчувала себе жінкою, але я зростала в пострадянському суспільстві, де сприйняття так званих меншин, що зараз не є коректним формулюванням, було через призму виключно сексуальності, і знати не знали, що таке гендер, не кажучи вже про ЛГБТІК+ спільноту. Коли я усвідомила, що зі мною щось не те, я сховалася, тому що суспільство було дуже ворожим. Поступово я починала дізнаватися, що є різні люди, але все одно це стосувалось сексуальності. Про гендер ніхто нічого не казав, і перший раз, коли я дізналася про транссексуалів, що є теж некоректним формулюванням, в мене був негативний приклад. Тоді, на початку 90-их , я зрозуміла, що так не хочу, і дивним чином, більш менш комфортним шляхом соціальної реалізації себе як жінки для мене стала сцена. І саме драг культура. В середині 90-х друг познайомив мене з творчістю Ru Paul, і інших відомих, яскравих драг артисток. Так я почала працювати в жанрі музичної пародії і виступати на сцені – тоді, в рамках пострадянського світу, це називалось «травесті шоу». І виступала я досить успішно, як для гомофобно-трасфобного, на той момент, українського суспільства.
Десь в 2007-2008 роках просто виступати в нічних клубах мені стало замало і я почала активно відвідувати світські заходи, надихнувшись відомими світськими левицями. Я дізнавалась про події і просто приходила, яскраво одягнена та весела. З одного боку це було доволі складно, бо мене часто сприймали вороже, але з іншого – я була достатньо красива і мала свій погляд на будь-яке питання, що працювало на мою користь. Я просто лізла на камери, роздаючи інтерв’ю, і паралельно продовжувала виступати в жанрі музичної пародії, вела вечірки, корпоративи. В якийсь момент я почала співати авторські пісні, і вже відходити від образу двійника Мерілін Монро, адже мене вже стали впізнавати як Монро, українську травесті-діву. Я прагнула слави, визнання, щоби мене друкували і показували на ТБ. Тим самим я забезпечувала себе соціальним статусом, який був мені потрібний, для того, щоби більше не відчувати той колосальний булінг та хейт, який тягнувся з дитинства. Десь так я протусувалася до 2013-го року, а потім в країні відбувся Майдан і почалася так звана АТО, хоча зараз всі розуміють, що це вже тоді була війна. В якийсь момент я відійшла від драг культури, зрозумівши, що виступи в нічних клубах, оці всі жарти, які я промовляла зі сцени, дуже гендерно стереотипні і вони теж не відповідають моєму внутрішньому стану. Так, я приймала участь в багатьох медійних, розважальних проектах, але в кожному я намагалася показати, що кожна людина має право на самореалізацію. На те, щоби виглядати, так як вона хоче, а не так, як очікує від неї бінарний світ. Інтуїтивно я поводила себе дуже коректно, екологічно, нікого не ображаючи, і , головне – не ображаючись. Але все одно, я дуже втомилась від цього і вирішила розвивати власний ютюб-канал, впроваджуючи власні наративи і створюючи свою спільноту однодумців.
Про активізм та громадянську позицію
Коли в країні стався Майдан, я дуже гостро це переживала. Я розуміла, що з Януковичем у мене майбутнього в Україні немає, тому що я бачила, що відбувається в Росії. Тоді там прийняли гомофобний закон, який забороняв так звану «гей-пропаганду», і почали закручувати гайки стосовно прав ЛГБТІК+ спільноти. Я розуміла, що обраний Януковичем шлях на зближення з Росією на відміну від євроінтеграції – це шлях до тоталітарного режиму. Емігрувати я не хотіла, незважаючи на досить складний мій шлях в Україні, і відношення до відкритих ЛГБТІК+ людей на той момент не було позитивним. Але все одно, мені вдалося завоювати популярність серед людей, можливо тому що раніше я здебільшого не акцентувала увагу на проблемах ЛГБТІК+ спільноти, а фокусувалась на власній творчості і сценічному образі.
Але після Майдану, українське суспільство почало змінюватись, і мені, як популярній лідерці думок, почали надходити пропозиції від громадських об’єднань, соціальних проектів, які розвивали нові демократичні сили. Я почала більше звертати увагу на права ЛГБТІК+ спільноти і поступово відносити себе до неї, адже довгий час я вважала, що мене не стосується. Я Монро, я артистка, я людина – так думала я, не приймаючи свою трансгендерність, знаходячись в певному вакуумі. Я пам’ятаю, як я прийшла перший раз на КиївПрайд, познайомилася з багатьма активістами і побачила, що є молоді люди, нове покоління, яке відстоює свої права, і це молоде покоління не залякане. Так, їх булили як і мене, 20 років пройшло, а проблеми ті ж самі залишились. Але це покоління інше! Вони завзяті, вперті, вони так гостро не сприймають той булінг образи, вони йдуть з благими намірами, за себе, а також за свою спільноту. Потім почався карантин, я все одно продовжувала свою діяльність, постійно озвучуючи проблеми ЛГБТІК+ спільноти в своєму блозі. Я просто почала говорити про те, що я в собі пронесла весь цей час.
Вся моя публічна діяльність, яка була не на засадах акцентування, що я представниця ЛГБТІК+ спільноти, а просто мене, як особистості, дала дуже багато для суспільства. На мене дивилися прості люди і бачили позитивний приклад. Розумна, красива, успішна – люди бачили мене і розуміли, що трансгендерні люди, або представники ЛГБТІК+ спільноти, такі ж люди, як і вони самі, і вони теж добиваються успіху. І я це показувала на власному прикладі, коли ніхто не говорив про активізм, ще наприкінці 2000-х років. Своїм прикладом я надавала сил та сміливісті людям, які боялись проявлятись, а людей, що сприймали трансгендерних персон негативно, змусила змінити свою думку.
Про те, що змінила війна
Я не вірила, що буде війна, навіть жартувала з цього приводу, адже в моїй системі цінностей це було абсурдно. В перші дні, перші тижні я дуже швидко морально зібралась і багатьом допомогла, почала волонтерити. Кожен день я виходила в прямий ефір у себе в соціальних мережах – я не терапевт і не психолог, але це мало певний терапевтичний ефект на людей. Я нагадувала, що треба пити воду, дихати, рухатись, щось розповідала. Разом з тим, я була шокована, не знала, що далі робити, адже я не розуміла, кому потрібна радість. Все моє життя і робота були про радість, і це нормально, тому що життя створене для радості та щастя. А тут, кому це потрібно? Кому потрібні аромати, косметика, сукні, і розмови про дупу Кім Кардашьян, коли вбивають людей, коли летять бомби? Паралельно, я задумалася про те, хто я така. Хто я? Точно не чоловік, хоча біологічна стать – чоловіча. Але я ніколи себе не відчувала чоловіком. Що ж до жінки – життям трансгендерної жінки я теж не жила. Тож я почала шукати відповіді на свої питання, звернулась до психіатра, почала працювати з психотерапевтом, піднялось дуже багато питань, невирішених ще з дитинства. Минулим літом все стало більш менш на свої місця, і тоді я зрозуміла, що прийшла в драг на сцену, щоб відчувати себе тою прекрасною, красивою, розумною, бажаною жінкою, якою я себе завжди вважала. Тож зараз шоу-бізнес, як такий, у мене викликає змішані відчуття, адже в Україні для мене немає зірок окрім військових. Є паралельна реальність, є світовий шоу-бізнес, а у нас в Україні єдині зірки – це герої України, наші військові, завдяки яким я можу спілкуватися з вами і продовжувати жити своє життя в Україні. Так, є артисти, які далі продовжують нести українську культуру по світу, і я їм дуже вдячна за це, і я теж продовжую нести українську реальність в світ, через призму свого ютуб каналу, але шоу-бізнес, як такий мене зараз не цікавить.
Про участь у проекті Anoeses x KyivPride
По-перше, я підтримую всі ініціативи КиївПрайду, адже мені подобається організація, яка об’єднала людей, на соціально важливих засадах. Коли я зростала, мені не було куди звернутися. У нас була компанія однодумців, і ми могли тільки вийти на Хрещатик. І то, прогулятися, хвилюючись за те, що нас можуть побити або образити. Мати комьюніті людей, які об’єднані однією ідеєю, куди можна звернутися по допомогу, підтримку, пояснення – це дуже важливо. По-друге, я особисто знайома з КиївПрайдом – двічі була присутня на “Марші Рівності”, що організовує ГО КиївПрайд і залишилась в повному захваті. І по-третє, я обожнюю красиві і мистецтво фотографії. І можливо моя історія когось підтримає, адже моє життя – це приклад, якому немає аналогів. Я була перша відкрита трансгендерна персона в пострадянському медійному просторі з кінця нульових. Відкрита представниця ЛГБТІК+ спільноти в ранковому ефірі національного телебачення – це досягнення? Так. Це був 2011 рік, і мене представляли як травесті-діву Монро.
Для мене…
Свобода – це йти по вулиці на каблуках, будучи відкритою транс-персоною, і не озираючись по сторонах.
Сміливість – це бути собою в українських реаліях.
Краса – це, по-перше, доглянутість. А по-друге – виглядати так, як ти відчуваєш, на даний момент. Знову ж таки, не озираючись по сторонам, що про тебе подумають, і як зреагують.
Любов – це абсолютне прийняття всього, що відбувається навкруги, людей, подій, всього. Без оцінок, а з добротою, теплом, повагою і вдячністю.
