Конституція не забороняє: правозахисник пояснив, що насправді говорить Основний Закон про одностатеві пари
Чи справді Конституція України забороняє одностатеві шлюби та будь-яке правове визнання ЛГБТК+ пар? Саме це твердження роками залишається одним із головних аргументів противників розширення сімейних прав для ЛГБТК+ людей. Втім, як зазначає дипломат і правозахисник Зорян Кісь, така інтерпретація не є настільки однозначною, як часто подають її в публічному просторі.
Поштовхом до нової хвилі дискусій стали суперечки навколо проєкту нового Цивільного кодексу України. Зокрема, у медіа з’явилися заяви про те, що одностатеві пари нібито не передбачені Конституцією. На думку Кіся, подібні формулювання відображають поширений наратив, згідно з яким Основний Закон не лише не визнає одностатеві союзи, а й начебто забороняє будь-які форми їхнього правового оформлення.
Правозахисник наголошує, що протягом десятиліть українська юридична практика фактично ототожнювала положення Конституції та Сімейного кодексу. Саме через це виникло переконання, що стаття 51 Конституції містить визначення шлюбу як союзу чоловіка і жінки.
Однак, за його словами, Конституція не є словником юридичних термінів. Вона встановлює фундаментальні принципи та гарантії прав людини, тоді як конкретні визначення містяться у спеціальному законодавстві.
Стаття 51 Конституції проголошує, що шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка, а подружжя має рівні права та обов’язки. Водночас визначення самого поняття шлюбу міститься вже у Сімейному кодексі. Саме тому низка юристів вважає, що основний акцент конституційної норми зроблено не на статевому складі подружжя, а на принципі добровільності та рівноправності.
Кісь звертає увагу й на історичний контекст. Коли Конституцію України ухвалювали у 1996 році, інститут одностатевого шлюбу не існував у жодній країні світу. Першою державою, яка легалізувала такі шлюби, стали Нідерланди лише у 2001 році. Тому, на думку правозахисника, українські законодавці того часу просто не могли ставити перед собою завдання заборонити явище, яке ще не було предметом міжнародної правової практики.
Окремо він наголошує: навіть якщо трактувати статтю 51 як таку, що стосується шлюбу між чоловіком і жінкою, це не означає автоматичної заборони інших форм сімейних союзів.
Саме тому питання реєстрованих партнерств залишається одним із ключових у дискусії про права ЛГБТК+ людей в Україні. Такі механізми існують у багатьох країнах світу й покликані забезпечити юридичний захист партнерів — від права на спадщину та доступ до медичної інформації до соціальних гарантій і захисту сімейного життя.
Правозахисник також звертає увагу на те, що офіційне тлумачення статті 51 Конституції може надати лише Конституційний Суд України. Водночас на розвиток дискусії вже впливають рішення Європейського суду з прав людини та Суду справедливості Європейського Союзу, які дедалі частіше стають орієнтиром для держав у питаннях забезпечення рівності та недискримінації.
На тлі євроінтеграційного курсу України питання правового визнання одностатевих пар набуває не лише суспільного, а й стратегічного значення. Адже йдеться не про надання окремих привілеїв, а про забезпечення рівного доступу до базових прав і гарантій для всіх громадян незалежно від їхньої сексуальної орієнтації.
На переконання Кіся, важливою умовою подальшого діалогу є участь самої ЛГБТК+ спільноти в обговоренні рішень, які безпосередньо стосуються її прав та свобод. Адже демократичне суспільство передбачає не розмову про людей без їхньої участі, а рівноправний діалог, у якому кожен має право бути почутим.
Дискусія навколо статті 51 Конституції вкотре демонструє, що питання сімейної рівності в Україні виходить далеко за межі юридичних формулювань. Воно стосується того, як держава розуміє принцип рівності та чи готова гарантувати однаковий захист усім своїм громадянам.
