Поки Україна продовжує боротьбу за свою незалежність, паралельно точиться ще одна — менш помітна, але не менш важлива — боротьба за цінності. Саме про неї говорила правозахисниця, лауреатка Нобелівської премії миру Олександра Матвійчук під час лекції для представників громадянського сектору. Її меседж звучить жорстко, але без ілюзій: перемога у війні не має сенсу, якщо країна втратить саму себе.
Матвійчук прямо говорить про застій у сфері прав людини. За її словами, за останні півтора року вона не бачить жодного суттєвого прогресу. І проблема тут не лише у війні — значно більше важить спосіб мислення, який сформувався у владі. Розрахунок на те, що Україна зможе “продавити” вступ до ЄС без повноцінного виконання реформ, вона називає хибним.
Це стосується і прав ЛГБТІК+ людей. Тема, яку роками відкладають “на потім”, насправді є частиною базових вимог Європейського Союзу. Рівність, недискримінація, юридичне визнання партнерств — це не другорядні питання, а фундамент європейської правової системи. Ігнорувати їх означає гальмувати власний рух уперед.
Під час дискусії представники громадського сектору звернули увагу на те, що держава не просто повільно рухається — іноді вона свідомо затягує процес. Зокрема, це видно на прикладі відсутності рішень щодо цивільних партнерств та ширшого захисту прав ЛГБТІК+-спільноти. І хоча ці питання давно на порядку денному, реальних кроків усе ще бракує.
Матвійчук пояснює: проблема глибша, ніж окремі законопроєкти. Україна сьогодні балансує між двома логіками — війни і євроінтеграції. Перша вимагає централізації та обмежень, друга — навпаки, розширення прав і свобод. І ці процеси не можна розвести в часі: країна змушена рухатися в обох напрямках одночасно.
Саме тому, наголошує правозахисниця, питання прав людини не можна “відкласти до перемоги”. Бо шлях визначає результат. Якщо зараз погодитися на обмеження прав і свобод як на “тимчасову необхідність”, це ризикує стати новою нормою.
«Виграти війну, але перетворитися на росію — немає сенсу», — підсумовує вона.
У цьому контексті роль громадянського суспільства стає ключовою. Матвійчук говорить про необхідність національної адвокації — перенесення міжнародних стандартів і зобов’язань у внутрішню політику. Іншими словами, зміни мають відбуватися не лише “зовні”, під тиском партнерів, а й зсередини.
Важливим є і ще один аспект — комунікація з суспільством. Сьогодні в Україні посилюється наратив про те, що під час війни “не до прав людини”. Але це небезпечна пастка. Відмова від свобод заради безпеки зрештою може зруйнувати і саму безпеку.
Права ЛГБТІК+ людей у цій розмові — не окрема тема, а лакмусовий папірець. Вони показують, наскільки держава готова дотримуватися принципів рівності для всіх, а не лише декларувати їх.
Україна вже довела, що здатна боротися за свободу зі зброєю в руках. Тепер постає інше питання: чи зможе вона зберегти цю свободу у власній правовій системі.
Бо європейський вибір — це не лише геополітика. Це передусім про людей, їхню гідність і право бути собою. І саме тут вирішується, якою Україна стане після перемоги.
