«Ми просто хочемо бути родиною»: як ЛГБТ-пари в Україні наближаються до юридичного визнання
В Україні поступово з’являються ознаки змін у ставленні держави до одностатевих пар. Поки що це не закони, а радше перші судові рішення — але для багатьох вони вже мають велике значення. Бо за ними стоїть просте бажання: жити разом і мати ті ж права, що й інші сім’ї.
Одним із таких сигналів стало рішення Верховного суду, який визнав двох чоловіків сім’єю — навіть без офіційної реєстрації. Це відкриває можливості у питаннях спадкування та спільного майна. Прецедент поки що поодинокий, але він задає напрямок.
Для Павла Лагойди та його партнера Георгія ця історія — не абстрактна. Вони намагаються домогтися саме такого визнання для себе. Павло — колишній військовий, відкритий гей, який провів два роки на фронті в силах ППО. Після повернення до цивільного життя він хоче того ж, що й інші ветерани: мати поруч людину, з якою можна будувати життя — і щоб держава це визнавала.
Його шлях у війську не був простим. Павло згадує, що стикався не лише з жартами, а й із відкритим булінгом, причому з боку старших за званням. Був момент, коли командир вивів його перед строєм і поставив запитання іншим військовим — чи хтось відчував від нього домагання. У відповідь — тиша. Тоді ж командир поставив крапку: якщо людина нормально виконує свою роботу, її орієнтація не має значення.
З часом саме служба змінила ставлення багатьох навколо. Як згадує Павло, його почали оцінювати не за те, ким він є, а за те, що він робить. І це, можливо, один із тих досвідів, які поступово змінюють суспільство зсередини.
Та навіть попри це, у цивільному житті він і Георгій юридично залишаються «чужими людьми». І це має цілком конкретні наслідки. У разі поранення, зникнення чи загибелі одного з них інший не матиме тих прав і гарантій, які автоматично отримують подружжя.
«Ми просто хочемо мати повноцінні стосунки, які визнає держава», — говорить Георгій. Це не про привілеї, а про базові речі: право на спільне майно, спадщину, соціальний захист.
Його особиста історія лише підсилює це відчуття крихкості. Частина родини залишилася на окупованих територіях, зв’язок із ними втрачено. Мати померла в окупації, а про долю батька він досі нічого не знає. У таких обставинах питання «хто твоя сім’я» стає не теоретичним, а дуже практичним.
В Україні вже кілька років обговорюють законопроєкт про цивільні партнерства, який міг би вирішити цю проблему. Він передбачає рівні права для пар — незалежно від статі партнерів. Але документ досі не ухвалений.
Попри це, рух уперед все ж є. І його помічають не лише всередині країни. Amnesty International у своєму звіті назвала рішення українського суду важливим кроком і звернула увагу на те, що підтримка рівних прав для ЛГБТІ-людей у суспільстві поступово зростає.
Сам Павло дивиться на це без романтизації, але з чіткою позицією. Його дратує думка, що заради нормального життя треба виїжджати з країни. «Що заважає зробити це життя кращим тут?» — каже він.
І, схоже, саме з таких історій і починаються зміни — не з гучних заяв, а з конкретних людей, які просто хочуть бути разом і мати на це право.
