27-річна Ваня Щербук із Чернівців — агендерна людина, лесбійка, асексуальна людина та координаторка регіонального представництва громадської організації «Інсайт». Її історія — це не лише про ідентичність, а про шлях до себе в суспільстві, яке часто вимагає «визначитися» і вписатися в рамки.
«Я це відчувала ще в дитинстві»
Ваня каже, що відчуття «я не дівчина і не хлопець» з’явилося ще в дитинстві — задовго до того, як вона дізналася слова «агендерність».
Вона згадує моменти, коли не вписувалася в жодну з категорій, які пропонувало суспільство. Спочатку намагалася пояснити це собі як «я хлопець», але згодом зрозуміла: це не зовсім так. Вона не ідентифікує себе ні з однією з цих ролей.
Лише з доступом до інформації вже у дорослому віці вона змогла назвати це — і прийняти себе.
Стереотипи навіть всередині спільноти
Ваня відкрито говорить: іноді стикається зі стереотипами навіть серед ЛГБТ+ людей.
Наприклад, з ідеєю, що не можна одночасно бути агендерною людиною і лесбійкою. Але для неї це не суперечність.
Вона пояснює це просто: ідентичності — це не жорсткі коробки, а спосіб описати свій досвід. І якщо їй комфортно називати себе лесбійкою — вона це робить.
Камінг-аут і складний шлях до прийняття
У родині все було непросто.
Після камінг-ауту Ваня зіткнулася з неприйняттям і гомофобією. Було відчуття, що її не розуміють і не приймають. У якийсь момент вона навіть вирішила, що не хоче повертатися додому.
З часом ситуація змінилася. Її мама пройшла довгий шлях — від шоку до прийняття. Це зайняло роки, але врешті вона сказала, що любить доньку незалежно від її орієнтації.
Водночас про свою агендерність Ваня досі не говорить із родиною — пояснити це складніше.
Школа, булінг і відчуття самотності
У шкільні роки Ваня змушена була приховувати свою ідентичність. Причина проста — булінг.
Вона згадує, що однокласники могли принижувати або навіть застосовувати фізичне насильство. Через це доводилося мовчати.
Важливим моментом стала дружба з іншою дівчиною, яка також була лесбійкою. Вони підтримували одна одну і це допомогло пережити складний період.
Інтернет теж зіграв свою роль — саме там Ваня вперше зрозуміла, що вона не одна і що з нею «все нормально».
Ім’я, займенники і право бути собою
За документами вона Анна, але використовує ім’я Ваня — бо воно для неї гендерно нейтральне.
Її займенники — «вона/вони». Це спосіб підкреслити свою ідентичність і водночас залишити простір для себе.
Ваня каже, що пошук себе — це процес, у якому можуть бути сумніви. І це нормально.
Стосунки без стереотипів
Вже сім років Ваня у стосунках із партнеркою. Вони познайомилися через соцмережі, жили в різних містах, а згодом почали спільне життя.
Попри це, їй досі ставлять типові запитання: «А де чоловік?», «Може, ти просто ще не зустріла “того самого”?»
Вона відповідає прямо: це не «фаза» і не «думка», яка зміниться. Це частина її особистості.
Агендерність і асексуальність
Окрім цього, Ваня ідентифікує себе як асексуальна людина.
Вона говорить про близькість не через сексуальний потяг, а через тепло, дотики і емоційний зв’язок. Для неї це не «менше», а просто інший спосіб відчувати стосунки.
Чернівці: між прийняттям і дискримінацією
У Чернівцях, за словами Вані, ситуація неоднозначна.
З одного боку — менше відкритої агресії, ніж у деяких інших містах. З іншого — пасивна гомофобія, яка проявляється у відмовах, ігноруванні або непрямій дискримінації.
Вона наводить приклад: їй відмовили у наданні простору для виставки — без прямих пояснень, але з очевидним підтекстом.
Видимість і відповідальність
Як координаторка «Інсайту», Ваня відчуває відповідальність не лише за себе, а й за спільноту.
Вона говорить про важливість видимості — щоб ЛГБТ+ люди в Чернівцях були помітні, щоб їхні потреби враховувалися, щоб вони відчували себе частиною міста.
І водночас — про важливість безпеки. Бо навіть зараз існують ризики, зокрема з боку праворадикальних груп.
«Я просто живу своє життя»
Попри всі виклики, Ваня говорить про просту річ: вона просто живе своє життя.
Бути відкритою для неї означає свободу. Не обов’язково кричати про свою ідентичність — але й не приховувати її.
І, мабуть, це найважливіше в її історії: шлях від «зі мною щось не так» до «зі мною все добре».
