«До мене постійно підходили і казали: «О, дивися, це той транс!»
В ексклюзивному інтерв’ю для Високого замка трансгендерна дівчина Хелен розповіла про напад на неї в центрі Львова, життя та службу в армії
У Галицькому районному суді Львова розглядається справа за ч. 2 статті 161 ККУ (порушення рівноправності громадян) щодо побиття у центрі Львова 23-річної Хелен. За останні декілька років справ за цією статтею не відкривали. Зазвичай такі злочини розглядалися за статтею «хуліганство». Про своє життя дівчина відверто розповіла в ексклюзивному інтерв’ю для «ВЗ».
— До цього випадку з проявами гомофобії чи трансфобії у Львові я не стикалася. Тому не сказала би, що місто є нетолерантним, — каже Хелен. — Львів — культурне місто. Є «погрішності» у вихованні людей, інколи стикалася зі словесною агресією від людей з сіл.
— Коли зрозуміли, що ви — інша?
— Ніколи не вважала себе іншою. А ось прийняття моєї трансгендерності — окрема історія. Це сталося тоді, коли почалося повномасштабне вторгнення. Я в той час служила в Ужгороді, куди почали приїжджати переселенці. У місті облаштували шелтери (прихистки) для ЛГБТ-людей. У мене був знайомий, який був адміністратором шелтеру для трансперсон. Там я познайомилася з трансдівчатами. Ми спілкувалися протягом двох місяців. Я розпитувала у них «про перехід» (з чоловічої статі у жіночу. — Авт.). Це було для мене щось невідоме (Хелен показує мені фотографію Олі, яка народилась чоловіком, а у 18 років стала трансгендерною жінкою. Не скажеш, що колись це був чоловік, виглядає як симпатична жінка. — Авт.).
Трансдівчата розповідали мені про своє життя, ми говорили про гормонотерапію. Вони розповіли, якщо препарати приймати з лікарем, то небезпеки немає. Тоді чоловіча гормональна система замінюється на жіночу. Починають рости груди. Після нашого спілкування у мене почалася внутрішня трансфобія (негативне ставлення до трансгендерних людей. — Авт.), думала, це все якась дурня! Мені стало страшно, бо ти фактично зрікаєшся своєї статі, відмовляєшся від усього, що тобі раніше було близьким. Кладеш на вагу все, а отримуєш «нове нічого» — чистий аркуш! Моя зовнішність специфічна, мені не обійтися без пластичних втручань, щоб набути жіночого вигляду. Хоча зараз я досі пізнаю себе…
Протягом року я над усім цим думала. Заперечувала і знову поверталася до цієї думки. У лютому 2023 року у мене був день народження, і я запитала себе: «А для кого я живу?». Я зрозуміла, що стараюся бути для соціуму зручною, але проживаю наче не своє життя. І прийняла рішення, що розпочну гормонотерапію. Тобто моє рішення про зміну статі було зваженим, воно рік дозрівало.
— Чим займалися до повномасштабної війни, де навчалися?
— Я навчалася на пекаря-кондитера у вищому професійному училищі харчових технологій. Але зрозуміла, що це не те, чим хочу займатися у житті. Мені ближча психологія, а випікати можна і у своє задоволення.
З 2020 року я на службі в армії. Тема армії мене цікавила з дитинства, тож я підписала контракт. Чотири місяці проходила курс молодого бійця у Старичах. Там був порядок, і мені подобалась служба. Я навіть думала вступати у вищий навчальний заклад на військову психологію. Після навчання повернулася у військову частину на Закарпаття, де проходила службу. Там стикнулась з аутингом: начальниця медичної служби Наталія Булах порушила лікарську таємницю та вчинила негуманно. Вона «кинула» у спільний чат конфіденційну інформацію про моє особисте життя та здоров’я. «Навішала» на мене брехні… Після цього керівництво відмовлялося мене відправляти на схід, а весь час ставило на чергування у наряди. На мене нападали, били, цькували, а начальству було байдуже — їм головне, щоб виконувала накази… Я пережила рік пекла! Хоча на той момент сама не усвідомлювала, що є трансперсоною (Хелен каже, що їй подобаються як чоловіки, так і жінки, але найважливіше для неї — це душа, а не стать. — Авт.).
На початку 2021 року я самовільно залишила частину. У мене стався нервовий зрив. Наша бригада якраз повернулася з АТО, всі вже знали про мене. Мене поставили черговою роти, на вході. Усі повз мене проходили, сипали погрозами, «вивеземо тебе в ліс…», і все в такому дусі. Почувалася безсилою, не знала, як себе захистити. Попри все, хотіла бути корисною для своєї країни, у 2023 році пішла на курси операторів дронів, вивчила топографію, а далі вчитися мене не взяли, сказали, що другого етапу не буде. Збрехали… Щовесни я просила, щоб мене відправили на схід. Але на схід мене втретє не взяли! Хоча й обіцяли, що відправлять… У той момент подумала: «Для кого я стараюся? Куди рвуся?». Зараз усвідомлюю, якою «зеленою» пішла в армію. У мене були величезні рожеві окуляри. Ніхто переді мною навіть не вибачився…
— І ніхто з колег по службі вас не підтримав?
— Декілька стадій «прийняття» вони прожили разом зі мною. Врешті-решт їм стало байдуже! Хоча керівний склад останньої частини, в якій я служила, всіляко шукав шляхи, щоб мені допомогти. Керівники були толерантними та розуміючими. Вони навіть перейшли на жіночий займенник до кінця моєї служби. Та я була у відчаї… У мене почались депресивні розлади. Я три роки була фактично в ізоляції. В армії мене не приймали, у мене була лише одна подруга (поза службою), з якою могла поспілкуватися. Я знаю, що одностатеві пари теж служать в армії, і це далеко не поодинокі випадки. Вони не розповідають про себе, відповідно, не піддаються булінгу.
— Як ви обирали своє ім’я?
— Відчула його. Стараюся прислухатися до себе. Мені зараз дуже важко. Майже весь час проводжу вдома, можна сказати, що сьогодні — це мій перший вихід у місто за останні дні. Почуваюся нормально, навіть купила взуття (усміхається. — Авт.).
— Чому у людей виникає агресія до вас?
— Людям бракує свідомості, спрацьовує стадний інстинкт. Якщо людина не робить нічого поганого, то логічно, що її не треба бити. Бо тобі захотілося, щось у тебе клацнуло… Я відчуваю неймовірний тиск. Поголила голову, щоб мене не впізнавали на вулиці… До мене постійно підходили і казали: «О, дивися, це той транс!». До того випадку я почувалася у безпеці, зараз — ні.
— Розкажіть, як це все сталося?
— До армії я часто бувала у цьому сквері, там збирається неформальна молодь. Там завжди багато людей, кав’ярні зі столиками. У той день я туди прийшла зі своїми знайомими, і одразу почула крик у свій бік: «Ти пі… арас, йди звідси на… уй! Зараз тебе відпіжд… у». Той хлопець потім публічно вибачився (я на нього заяви не писала). Коли мої знайомі пішли, я сиділа на бордюрі, пила каву, їла круасан, і розмовляла телефоном зі своїм хлопцем. У цей момент бачу, на мене щось несеться…
— Тобто він ні з того ні з сього почав вас бити?
— Було вже темно, але за столиками сиділо багато людей. Уся територія добре освітлювалася ліхтарями. Він спостерігав за мною, а потім накинувся…
— А хто вам надіслав відео побиття?
— Мені пощастило, що на площі була відеокамера, яка все зафіксувала. Я зняла лише декілька останніх ударів, бо телефон був розбитий. А потім записала ще кілька «сторіс». Ще одне відео мені надіслав китаєць, який навчається у Львові. Він написав: «Вибач, будь ласка, що я не підійшов і не допоміг, я просто худенький, і мені не можна зв’язуватися з поліцією, поліція погано ставиться до іноземців». І скинув це відео. Китаєць — єдиний, хто виявив небайдужість. Він сказав, що мене били 5−7 хвилин. Я чула, як хтось крикнув, що викликає поліцію. Центр міста, поліція могла б швидко приїхати… Але чи справді її викликали, чи поліція просто не приїхала, не знаю.
— Але під тиском громадськості кримінальне провадження за ч. 2 ст. 161 поліція таки відкрила…
— Дуже багато подібних нападів залишаються нерозкритими. Тому що людям лінь кудись звертатися, подавати заяви. Новина про моє побиття «долетіла» до омбудсмена. Омбудсмен відреагував і звернувся до поліції. Завдяки відеокамерам поліція знайшла нападника через два дні, у Києві. Коли я прийшла у відділок, то про мене усі вже знали…
Я співпрацюю з ГО «Гендер Стрім», вони мене супроводжують у справі. Цей випадок набув розголосу у ЗМІ: «У центрі Львова побили трансгендерну військову, яка приїхала на похорон мами…». Після того випадку за одну добу на мою сторінку підписалося понад три тисячі людей. А до того у мене було 200 підписників. Мені було зручно мати людей, яких я знаю, і з ними ділитися своїм життям. Коли на мене підписалося так багато незнайомих людей, стало ще тривожніше. І цей кібер-булінг тільки недавно закінчився. Буквально днями були останні повідомлення з погрозами.
— Тобто вас продовжували цькувати у соцмережах…
— Це тривало зо два місяці. Можете подивитися під постами, я майже нічого не видаляла. Усі ці останні події у моєму житті дуже вплинули на мою психіку. Я про це нікому не розповідала, у мене навіть з’явились суїцидальні думки через моє безвихідне становище на службі… Коли я запланувала суїцид, у той вечір до мене подзвонив племінник і сказав, що померла моя мама… Тоді я приїхала до Львова.
А перед цим нападом був ще один інцидент. Мій хлопець також приїхав до Львова на похорон моєї мами, щоб мене підтримати. Ми вийшли в центр повечеряти, до нас підійшов «русскоговорящій» лисий чувачок і каже: «Ти хлопець чи дівчина?». Я кажу: «Дівчина…». «А народився ти ким?». «Якщо ви говорите про біологічну стать, то народилася хлопцем», — спокійно йому відповідаю. Секунда часу — я вже «в перці», запшикав мене з балончика. З хлопцем ми розійшлися. Я його обтяжувала своїм емоційним станом. Це було занадто тяжко…
Через мою «популярність» мене недавно не взяли на роботу, хоча весь колектив мене впізнав. Я стажувалася у кафе в центрі міста. Відпрацювала усі дні, а в кінці мені кажуть: «Ми тебе не беремо!». Я пішла у те кафе, бо у мене там друг працював. Йому директорка потім каже: «Йди здай тест на ВІЛ, якщо це твій друг». Він здав, все нормально. А вона каже: «Я тебе звільняю!». Це дискримінація. Ми у якому суспільстві живемо? Може, будемо дискримінувати людей з цукровим діабетом?
…Прогулюємося з Хелен центром міста. Перехожі звертають на нас увагу, оглядаються. Розпитую дівчину про її гардероб. Хелен вбрана у чорні джинси та чорне худі.
— Я раніше виходила на вулицю, і сама себе запитувала: «Мені подобається, як я виглядаю? Подобається, значить, можна йти». Я любила бути яскравою. У той день, коли на мене напали, була одягнена у спідницю-олівець та короткий топ з капюшоном. Коли запшикали перцевим балончиком — у чорну сукню до підлоги. А зараз виходжу на вулицю і стараюся зайвої уваги не привертати. Якщо на мене просто дивляться, дискомфорту не відчуваю. Усвідомлюю, що виглядаю специфічно. А агресивні погляди кремезних чоловіків мене лякають… Через те, що не почуваюся у безпеці, не маю змоги працювати, планую еміграцію. В армії мені вже офіційно оформили звільнення, залишилося забрати документи, піти у військкомат і знятися з обліку.
