ЛГБТК+ і повномасштабна війна. 5 історій про зміни
2 вересня відбувся Марш ХарківПрайду в формі артінтервенції в міський простір — так завершилась двотижнева серія заходів на підтримку ЛГБТК+ спільноти. Публікуємо перший текст з серії про те, як змінилось життя, робота і світогляд харківських ЛГБТК+ людей — в активізмі і поза ним — з початком великої війни.
Станіслава
Станіслава — співорганізаторка ХарківПрайду. З початку повномасштабного вторгнення разом з іншими активістками ЛГБТК+ спільноти їздить за кордон говорити про Україну та спротив російській збройній агресії. Під час ХарківПрайду Станіслава зі своєю партнеркою взяла участь у весіллі-перформансі за шлюбну рівність.
До повномасштабного вторгнення відвідини іноземних прайдів були менш травматичними. Станіслава усвідомлювала, що Україна поки не досягла того рівня безпеки й прийняття, але можливість радіти у неї залишалась. Зараз в Україні не можна провести й мирну ходу, яка приверне увагу до ЛГБТК+ спільноти, бо громадські зібрання заборонені. Контраст — разючий. У відрядженнях активістки розповідають, як підтримувати Україну інформаційно й фінансово; що необхідно українським біженцям й біженкам; як не треба говорити про Україну.
«Згортаємо ваше свято, будемо зараз про справи говорити».
У Нідерландах прайди — це свято, привід повеселитися та заробити на продажі веселкового мерчу. Станіславі, яку з колежанками запросили на Амстердам Прайд, було не до розваг. «Я почувалася наче на протесті. Замість очікуваного свята люди побачили наші суворі обличчя та плакат “Немає миру без справедливості для України”».
Попри те, що поїздки за кордон надзвичайно виснажливі, Станіслава вважає: треба користуватися будь-якою можливістю виїхати та нагадати про Україну. Зокрема тому, що платформу можуть віддати росіянам: «У терористів не має бути голосу. А у нас — має».
Люди в інших країнах підтримують Україну та українські ЛГБТК+ організації, та їм доволі складно розібратися в контексті російського повномасштабного вторгнення. Навіть якщо розуміють, що активістки не ділитимуть сцену з росіянами, доводиться пояснювати: з представниками інших країн, тим чи іншим чином причетними до російської агресії (як-то Білорусі, Китаю, Угорщини), теж колаборації не вийде.
«Та оці постійні запитання: “Are you enjoying the Pride?”. В якому сенсі насолоджуємось? Щойно ж розповіли: ми їхали сюди три доби, хочемо продуктивно попрацювати, встигнути представити Україну. Які вечірки, яке enjoy? Ми дивимося на вечірки й нам стрьомно, що зараз почнуться феєрверки».
Коли питаю про особливості української гомофобії, Станіслава каже, що ХарківПрайду часто прилітають коментарі на кшталт «ви звідкись приїхали до нашого міста» — немов у Харкові ЛГБТК+ людей не було й немає. «Спільнота, виходить, не інтегрована в українське суспільство — кажуть, що це якісь завезені “вони”. Але ми є частиною суспільства. Багато ЛГБТІК людей виходили на Майдан, але вони були з прапорами України, а не з веселковими. Зараз нам кажуть: “Де ви були?”. А ми були. Ми були та є українцями й українками».
«Щороку одне й те саме. Я втомилася від постійної гомофобії. Вже п’ять років не розумію, чому це відбувається. Раніше, доки не варилась в активізмі, мені було спокійно. Тепер не знаю, коли прилетить за те, що я лесбійка чи феміністка».
Василь
Василь працює в Альянс.Глобал (опікується, зокрема, сексуальним здоров’ям чоловіків, які мають секс з чоловіками — ЧСЧ) та в Спектр Харків (ГО із забезпечення прав та свобод ЛГБТК людей в Україні). Ми знайомимось на фестивалі, де Василь разом з колегами проводять безплатне тестування на ВІЛ та Гепатит С.
У перші два місяці повномасштабного вторгнення Василь евакуювався до Дніпра — жив у шелтері, організованому Альянс.Глобал. У травні 2022 повернувся та почав займатися гуманітарною підтримкою у Харкові. Розповідає: «Для ЛГБТ спільноти, як і для суспільства, вплив війни є вкрай нерівномірним: є люди, що втратили житло, роботу, яким складно адаптуватися. Тому ми пропонуємо їм екстрену допомогу, принаймні базову: даємо кошти на харчування та предмети гігієни».
Як і багатьом, хто працює у ЛГБТК+ організаціях в Україні, Василю й Альянсу довелося швидко «перекваліфіковуватися» на надання гуманітарної допомоги. Хоча до специфіки умов активної збройної агресії треба було звикати, соціальна робота була знайомою. Це допомогло й надалі бути ефективними. Сприяла також міжнародна підтримка: співпраця з Merci Corps, каже Василь, дозволила допомогти декільком сотням домогосподарств, у складі яких є ЛГБТ люди.
«За півтора року емоційні гойдалки стали частиною життя. З одного боку, робота підтримує: дає причетність до процесів навколо, спілкування з людьми — я це дуже ціную. З іншого, почасти виснажує, а можливостей відпочити чи переключитися, як у мирний час, немає. Власне, як можна у Харкові відволіктися від війни? Ніяк. Війна завжди тут».
Коли цікавлюсь, чи змінилась атмосфера у самій спільноті, Василь відповідає ствердно й наводить приклад ставлення до тестування на ВІЛ. Стигматизація людей з ВІЛ-позитивним статусом та стигматизація ЛГБТК+ спільноти заважали ефективно піклуватися про власне сексуальне здоров’я. Зараз ситуація змінилася.
«Криза, пов’язана з активною фазою бойових дій, вивела інші безпекові виклики на перший план. Це мало двоїстий наслідок. З одного боку, людям стало не до сексуального здоров’я, з іншого — коли трапилося найстрашніше, знизився рівень страху з приводу того, що хтось дізнається про їхню орієнтацію. Тому до нас почали звертатися частіше — це момент, що надихає та надає сили працювати далі».
Єлизавета
З Єлизаветою, наймолодшою героїнею матеріалу, я також знайомлюсь на фестивалі. Дівчині — сімнадцять. Вона лише нещодавно дізналася, що в Харкові є ЛГБТК+ спільнота та активізм.
«З початком вторгнення я більше сконцентрувалась на тому, що є в Україні, зокрема в Харкові. Пішла до книжкового клубу Сфери — дізналась про нього з соціальної реклами. Зараз усі мої друзі — квіри, і це дуже класно. Я почуваюсь відкритішою».
До повномасштабного вторгнення Єлизавета була переважно у російському інфополі — відповідно, у російських ЛГБТК+ контекстах. Українська квір-спільнота є більш відкритою, вважає дівчина. «Немає страху. Звісно, є загрози й в Україні, але, мені здається, в нас люди спокійніше приймають ЛГБТ».
Тож у Харкові Єлизавета почувається безпечно. Втім за декілька днів до фестивалю дівчина відкрилась мамі, яка хоч і зреагувала добре, але порадила «не купляти нічого, через що можуть побити».
Єлизаветі подобається, як Харків підтримує спільноту. «Заходиш до якогось закладу — а там наліпка з прайд-прапором. Це приємно. Я відчуваю підтримку та свободу».
Коли говоримо про репрезентацію спільноти в українських медіа, Єлизавета згадує переважно соціальні ролики. Хоче, щоб репрезентації було більше, зокрема історій про стосунки між жінками.
«Ще хотілося б репрезентацію без драми: спокійне, комфортне життя. Воно може таким бути в Україні, в Харкові зокрема».
Аліна
Аліна — комунікаційниця у Switch Space. На початку повномасштабного вторгнення заклад почав працювати як волонтерський центр. Лише після деокупації Харківської області знову перекваліфікувався в ЛГБТК+ френдлі простір, де всі можуть почуватися вільно.
Вперше за більш як півтора року Аліна має час на себе — відзначає, що зараз у людей навколо зʼявляється бажання жити. Дівчина припинила сприймати Харків як поранене місто — вважає його таким само красивим, як і раніше. Розповідає:
«Приїжджав Роберт Лайтхауз, відомий блюзмен зі Штатів, — я до нього підходжу, питаю: “Ви погуляли містом?”. Він каже: “Так”. Цікавлюсь: “How do you feel about it?” Відповідає: “Oh, it’s terrible”. Я здивувалась — а чому terrible, у нас таке класне місто, у чому річ? А потім така: “Ааа, руйнування”».
Дівчина відзначила: з більшим розумінням до транс людей почали ставитися ще до повномасштабного вторгнення, але після нього стався потужний буст. Побільшало тих, хто радіє людям, які наважуються змінювати та покращувати власне життя. «Це ж такий тоталітарний, колоніальненький наратив, що бажання та ідентичності мають у всіх бути однаковими. Ця історія почала втрачати актуальність». Розповідає, як нещодавно наважилася на другій роботі змінити ім’я у профілі, фотографію, поставити нові соцмережі.
«Моя менеджерка попросила написати, як до мене звертатися, і сказала: “У нас такі часи: краще жити зараз, тут і як забажається. Я рада, що ти так робиш”. Мабуть, оскільки ми всі відчули, що нас може не стати просто зараз, чи завтра, чи в наступну хвилину — почала виникати повага до власних бажань та бажань інших людей».
Але, продовжує Аліна, на пострадянському просторі до транс жінок традиційно ставились погано — з середини XX сторіччя тут ментально жили «трошечки на зоні»: «Зараз інший час та культурні наративи, але емоційно людям досі страшно спілкуватися зі мною чи з такими дівчатами, як я, на рівних. Типу “а що як хтось подумає, що якщо я нормально з нею спілкуюсь, то я гей?” Страх, що “пацани не поймуть”, досі в головах. Та випадків явної агресії у моєму досвіді не дуже багато — може, це я живу в бульбашці. От нещодавно були новини, . Військову, яка нас захищає. Це ж треш».
У випадку Аліни трансфобія виявляється у тому, що людина каже, ніби все добре — і припиняє спілкування. «В українському культурному просторі наче усвідомили, що трансфобія — це не ок, але емоції у людей залишились, й вони навіть не хочуть визнавати свою ненависть та презирство».
Праворадикальних людей та тих, у кого радянська ментальність, здебільшого неможливо переконати, вважає Аліна. Це викликає відчай: навіть видимість змінює сприйняття лише тих, хто вже відкритий до нового.
Обговорюємо хвилю трансфобії у світі, зокрема на Заході. Дівчина зізнається, що радикальні акції транс активістів — як-то саботаж лекцій публічних трансфобів — її лякають. «Така поведінка — недобрий жарт, вона налаштовує суспільство проти нас. Дає привід різним традиційним, праворадикальним рухам ненавидіти транс людей, геїв, лесбійок». У міркуваннях про те, як можна на трансфобію повпливати, згадує сестер Вачовскі [Американські сценаристки і режисерки фільмів “Матриця”, “Хмарний атлас”, які здійснили транс перехід — ред.]. «Це круто. Прикольний кейс. Але цього замало, гадаю».
«Активізм діє у політичній та юридичній площинах, створює привід для обговорення важливих тем. Мистецтво дає можливість прожити ситуацію по-іншому, глибше розуміти й по-новому поглянути на речі. Але суттєві зміни стаються через особисту взаємодію. Коли завдяки спілкуванню з кимось з ЛГБТК+ люди бачать живих адекватних людей замість скупчення демонізованих стереотипів, їхній світогляд змінюється. Гадаю, тому у спільноті відчуваємо відповідальність за свою поведінку. Ми всі прикольні професійні люди — щось можемо, щось вміємо. Від**біться від нас».
Софія
Софія — активістка та співорганізаторка ХарківПрайду. Знаю, що вона багато представляє Україну за кордоном, тому питаю про досвід співпраці з міжнародною спільнотою.
Разом зі Станіславою Софія була на Амстердам Прайді. «Туди були запрошені країни, де протест неможливий. У нашого човна була тема Protect the Protest. Ми наголошували, що триває війна, не може бути миру без справедливості для України, а веселки без жовтого та синього. Люди потужно відгукувались на такі меседжі».
На Амстердам Прайд активісток запросила Нідерландська Amnesty International. Питаю, як вони будують співпрацю з AI після їхнього звіту про порушення українських військових (у Ґварі цей звіт розбирали минулого року; в Україні організація не працює з моменту звільнення Оксани Покальчук, очільниці української філії та її команди – ред.). Софія розповідає: запрошення ХарківПрайд отримали зокрема тому, що брали участь в інформаційній компанії AI з кейсом про напад на ПрайдХаб у 2020-21 роках: «Ми маємо користуватися інструментами, які маємо, аби якомога частіше та на ширшу аудиторію говорити про те, що відбувається в Україні, в якому становищі зараз цивільні та військові ЛГБТ. Amnesty — один з таких інструментів».
Щоб схарактеризувати розуміння іноземцями українського контексту, Софія згадує свою колегу-правозахисницю. Та сильно співчувала, але визнавала: власна привілейованість не дозволяє осягнути, через що проходять люди в Україні.
Не всі розуміють й специфіки російської агресії. Софія розповідає, як їздила на конференцію «Жіноче обличчя миру» в Македонії. Там люди жахались, коли вона наголошувала, що мир неможливий, поки російські війська знаходяться на території України. «Людина з Сербії, войовничої країни, була вражена моїми словами й тим, що я не бачу, як в цих умовах можливий мир. Вона, мовляв, “розуміє мій досвід”. Їй здавалось, що ми маємо прийти до миру, бо, як кажуть, “врешті-решт усі війни закінчуються перемовинами”. Але зараз у нас інша історія — не така, коли всі хочуть миру».
Питаю про почуття, які виникають під час поїздок за кордон. «Якщо бути відвертою, коли я була в Амстердамі, жадала, щоб абсолютно всі знали й переживали».
«Мені хотілось увімкнути звук повітряної тривоги [на Амстердам Прайді]. Це прекрасно, що люди живуть та веселяться, але десь там — за три тисячі кілометрів, чи більше — гинуть люди. Живуть кожного дня як востаннє. Засинають і не знають, чи прокинуться. Мені щиро хотілося, щоб інші про це думали постійно або хоча б хвилину на день. Хоч люди співчувають та підтримують, але хотілося їх струсити».
Осягнути реальність російського вторгнення допомагали особисті приклади. Коли Софія розповідала, що її партнер та партнерка Станіслави зараз у війську, для людей вимальовувалася ближча, зрозуміліша картинка. «Виявлялося, що йдеться не про абстрактних українців та українок, які страждають від війни та борсаються в океані життя, а про реальних людей, що волонтерять та воюють, чи їхніх близьких».
