ГО Військові ЛГБТ та наші союзники публікує історію двох ЛГБТ+ військових.
«Привіт, мене звуть – Іван. Мені 21 рік і я військовослужбовець ЗСУ. У формі я вже понад 2 з половиною роки. Головна мета цього поста: це розповісти вам – хто я є, свою історію і підтримати тих, хто боїться себе.
Я – гей. Так, це я. І я цього не соромлюсь, не боюсь.
9 років, саме у цьому віці я почав розуміти про свою орієнтацію. Саме тоді я зіткнувся зі своєю першою проблемою «Що відбувається?!». Пройшло не мало часу, а саме 4 роки. Коли я повністю зрозумів і зафіксував те, що я не такий як всі. Мені подобається хлопець. Але я боявся цих почуттів через своє виховання – сім‘я не зрозуміє, друзі кинуть. Мій страх переріс в психологічну проблему – в 16 років почались перші прояви психологічної нестійкості, нерви, боротьба зі своєю орієнтацією.
Боротьба продовжувалась до 17 років і зупинилась на тому, що я почав вбивати себе морально. Це коли ти настільки занурюєшся у свої думки, починаєш ненавидіти себе, відвертаєшся від себе і просто кажеш про себе «Ти не людина, тобі не місце в цьому світі». Почались відвідування лікарень, психологів, втрачання свідомості від стресу стали частіші, а виклики парамедиків вже безсильні. Я почав приймати заспокійливі, багато заспокійливих. Батьки не розуміли що коїться зі мною, мама була просто безсильна до мого становища.
Мені 18, 3 місяці реабілітації психічного стану, я вже йду на поправку. І саме в цьому віці я приймаю себе таким, який я є. В мене починається час, коли я можу не тримати себе думками, а діяти. Саме тоді починається мій перший крок в Збройні Сили України. Моя нервова система вже стабільна, а служба її закріпила.
Я зрозумів, що я чоловік, який має бути для своєї сім‘ї – син, брат, дядько. Який має бути для друзів – друг. Який має бути для товаришів – побратим. Але моє кохання – це моє особисте життя, яке підтримали як мої друзі, мої батьки, так і побратими.
Мій коханий чоловік – Микола, це та людина, з якою я хочу провести все своє життя, незважаючи ні на кого. І я знаю – щоб не було в нашому житті, ми разом будемо сидіти в старості біля вікна нашого комфортного дому і проводжати захід сонця. Ми будемо кращими батьками для наших дітей, ми будемо кращими синами для наших батьків, я це вам точно кажу. Я готовий на все для нього, перевернути світ, бути кращим. Він моя настанова, як і батьки, моя опора, мій мозок.
Микола під час виконання бойового завдання втратив частину тіла – руку. І саме зараз він не опускає руки і йде далі у військовій справі – навчаючи військовослужбовців, які далі продовжать спільну справу – до Перемоги!
Саме для цього нам потрібно право на одностатевий шлюб. Ми боремося за те, щоб всі пари як ми могли мати сім‘ю, змогу успадкування, офіційний документ про шлюб і найголовніше – мати змогу та право приймати рішення в складних ситуаціях для моєї майбутньої сім’ї: мати право відвідати кохану людину і надати супровідну допомогу при реанімації, приймати рішення щодо складних операцій, і не дай Боже право розпоряджатися тілом тієї людини з котрою пов‘язане моє серце, у випадку будь-якого кінця.
Дякую, я Іван, і я не боюсь себе».
