Буття вразливих спільнот у часи війни (частина 3): Право на повернення додому для трансфемінної українки
Перед тим, як розповім наступну історію, думаю, слід трохи сказати про мої обов’язки. Так склалося в нашій команді, починаючи з проєкту «Human Rights Clinic», потік клієнтів проходить через мене, як координатора, а далі – передаю відповідному спеціалісту.
В ніч на 2 березня, коли російська армія просувалась вглиб України, близько першої години я отримав таке повідомлення: «Вітаю. Я трансдівчина з чоловічими документами. На руках F64. Чи є якійсь шанси перейти кордон? Прямо зараз знаходжусь неподалік від кордону з групою. Завтра будемо намагатися».
О третій мене розбудило сповіщення повітряної тривоги. Я прямував до бомбосховища, коли побачив, що авторка повідомлення знаходилась в онлайні – ми домовилися зранку поспілкуватися у телефонному режимі.
На годиннику була восьма, коли відбулась наша перша розмова. Тоді я дізнався про шістьох людей, які групою прямували до кордону з Молдовою. Мій контакт їм надала регіональна координаторка з партнерської ГО «Когорта». Тоді ж виявилось, що троє з них не зможуть перетнути кордон через заборону виїзду чоловікам. До вирішення питання долучилась команда правозахисників . Адвокат Віталій Матвєєв та юристка Ганна Яблокова знайшли тимчасовий прихисток для них у прикордонному місті Болград, а разом з цим продовжували шукати правовий і дієвий механізм допомоги. Однак дружня шестірка зупинилась в готелі на дві доби, проте увечері мені надійшло наступне повідомлення: «Які є ризики при перетині кордону через поля? Чи можуть відкрити вогонь?»
«Воєнний час. Повторюю – не ризикуйте», – відповів я.
Повідомлення прочитано – абонентка зникла з мережі. Ані наступного дня, ані через день так і не з’явилась…
Грати на всі карти
Відтоді минуло півроку. За вікном лунає, на жаль, вже звична сирена, а десь на межі між Одеської та Миколаївською областю сили ППО збивають чергові іранські дрони-камікадзе, якими російська армія тероризує українські землі. За декілька днів до цього я став свідком потужного вибуху над багатоповерхівками навпроти – слід у небі в вигляді «серця» підтверджував ефективну роботу українських оборонців.
Тим часом триває моя онлайн-розмова з Рем – трансфемінною особистістю, яка перебуває у Німеччині.
«24 лютого о четвертій години ранку як раз в мене закінчувалась робота у доставці – був час лягати спати. Приблизно тоді, о п’ятій годині, пролунали вибухи в Одесі. Ми прокинулися – відразу зрозуміли, що це почалась війна», – Рем згадує, як швидко зібрали речі та поїхали до батьків однієї з подруг, яка тої доби ночувала у них.
Вже там зібралась група молодих людей. Один з товаришів запропонував їхати на кордон, однак решта не погодилась. Через кілька днів все-таки молодь зійшлась на думці, що варто спробувати.
«Ми дізналися від знайомих, на яких пунктах пропуску можна виїхати. Сказали, що випускають з країни за 500 євро. Але коли ми приїхали, прикордонники нам відмовили, – продовжує розповідь Рем, додаючи, що лише двох подруг з їхньої групи випустили з країни. – Далі ми поїхали на інший КПП, але там теж не випустили. Потім на інший…»
Мікроавтобус, що дали батьки, кружляв уздовж українсько-молдавського кордону між Болградом та Маяками. В ньому лишалися Рем, ще одна людина з чоловічим ґендерним маркером у документах та подружжя, в якому чоловік мав так званий «білий» квиток. Однак прикордонники розвернули навіть білобілетника.
«Все підказувало, що слід бігти і нікого не слухати, а відмовляли абсолютно всі! Казали, що це безумство. Мені було зрозуміло, що вибору нема, а ідея про те, щоб перейти кордон нелегально, – це саме мій варіант. Інші можливо й не можуть так ризикувати, але у трансів таке життя! Втрачати вже було нічого», – каже Рем.
Взявши мінімум речей і документи, через терен та очерет Рем самотужки перебігає державний кордон: «Було хвилююче, але не сказати, що страшно. Вже потрібно було грати на всі карти. Максимум, що зі мною могло статися – мене б розстріляли. Якщо не тут, то на фронті у разі мобілізації, або вб’є ракета», – додає у продовження.
В Молдові підтримку Рем надала місцева організація «ҐендерДок-М» і відправила до Румунії. Ту подорож нагадують лише інстаграмні світлини залізниці, зроблені під час подорожі поїздом десь під Бухарестом. Вже там допомогла організація «Asociatia Accept»: румунські друзі придбали медичні препарати та квиток на літак до Нюрнберґу – так трансфемінна біженка опиняється у Німеччині, де перебуває дотепер.
«Застрягнути» у неприйнятній ідентичності
Розмова триває у глибокій тиші, з втомленістю та відчаєм у голосі. Рем згадує, як 24 лютого не отримала довгоочікуваний висновок із засвідченням ґендерної невідповідності. Телефонуючи до лікаря-ендокринолога з проханням хоча б відправити цю довідку у месенджері, раз за разом отримувала обіцянками: «Десь після п’яти прохань, ми це закинули».
Я цікавлюсь можливостями Німеччини щодо юридичного переходу. Проте виявляється, що каменем спотикання є наявний закордонний паспорт.
«Змінити його тут можливо лише в українському посольстві. Але що буде, коли там побачать відсутність штампу про виїзд? – запитується Рем. – Зрозуміло, що вони нічого не поміняють, ба більше – можуть й забрати паспорт взагалі! Тому якось я не поспішаю міняти документи. Ще й ця дисфорія – за рік переходу в мене нічого не вийшло», – нашу бесіду перериває напружена тиша, бо по той бік екрану важко стримуються сльози.
Дізнаюсь, що Рем – уродженка з Херсону. Коли було 5 років, вперше з’явилось відчуття дисонансу між розумом і тілом, що з роками лише посилювалось і спричинило тривалу депресію із суїцидальними думками на цьому тлі. Однак на перехід зважилась після кількох років життя у Польщі. Проте трансфемінну особистість й досі не сприймають друзі та близькі – все перетворюється у нескінчену боротьбу заради своєї внутрішньої гармонії. Це несприйняття та неповага оточуючих викликає у Рем роздратування. Розповідає, що не отримує розуміння навіть у лікарів, які фактично поселили їй думку про неповноцінність та приреченість: «Ані психолог, ані психіатр не зможе позбавити трансґендерів проблем! В іншому разі увесь цей перехід, гормони, операції – все це було б не потрібно. І скільки б я не буду приходити до психолога та спілкуватися з ним, від цього не стану чоловіком, а моє тіло не зміниться – констатує Рем і додає, – Тому поки мене питання зі зміною ґендерного маркеру не так турбує – куди його змінювати, коли перехід не завершено?»
Питання повернення
Ми все ж таки спробували завершити бесіду на оптимістичній ноті, після якої минуло майже півтора місяці. Зараз Рем ще не знає, як доля складеться. Вона працює з психологом, щоб розібратися з власними переживаннями, і будує плани на майбутнє, в якому мріє отримати робочу візу та поступити до європейського вишу. Щодо повернення додому, то поки війна і трансґендерний перехід у процесі – не готова зітнутися з українськими реаліями через ризик стати жертвою трансфобії. Проте про варіанти правового врегулювання своєї ситуації дізнається.
В рамках ініціативи , що здійснюється за підтримки МБФ «Альянс громадського здоров’я», юристка Єлизавета Барашкова припускає, що на Рем може очікувати адміністративне покарання, передбачене статтею 204-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення.
«Незаконне перетинання державного кордону поза пунктами пропуску тягне за собою накладання штрафу від двохсот до п’ятисот неоподаткованих мінімумів доходів громадян, тобто від 3400 до 8500 гривень, або адміністративний арешт на строк до п’ятнадцяти діб, з конфіскацією знарядь і засобів вчинення правопорушення», – констатує юристка і додає, якщо б це було організований перетин або групою осіб, то можливо загрожувала б кримінальна відповідальність.
Враховуючи те, що у закордонпаспорті Рем стоїть штамп про в’їзд на територію країни Європейського Союзу, то юристка рекомендує зберігати статус тимчасового захисту, який буде автоматично анульовано після завершення війни. А ось у разі отримання статусу біженки Рем не змогла б виїхати з країни перебування, і повернувшись до України, втратила б цей статус. Крім того, на період розгляду заяви про статус біженця та притулок, що зазвичай триває не менш півроку, як правило, діє ще й заборона на працевлаштування.
Поки Рем будує нові плани у Німеччині, звідти повертається трансчоловік Кирило. З ним ми зустрічаємося в нашому одеському офісі. Виявляється, що 24 лютого він теж не отримав останньої довідки, яка б дозволила йому розпочати юридичний трансперехід. Проте зараз він не поспішає, бо тоді втрачає можливість зіграти омріяне весілля в Україні.
Автор статті – координатор проєкту «Human Rights Clinic», журналіст Олексій Лосинець.
