Невгамовна Монро: про новаторство, активізм і шоу-бізнес у 2000-х, війну і громадську діяльність сьогодні
Повномасштабна війна кардинально змінила життя майже всіх українців незалежно від їхньої статі, етнічного походження, гендерної ідентичности й сексуальної орієнтації. Вона змінила все: побут, інтереси, можливості тощо. На захист країни стали сотні тисяч людей, зокрема ЛГБТ+ військові. Інші залишилися допомагати в тилу, щодня працюючи задля спільної перемоги. Серед них і Невгамовна Монро — трансгендерна людина, блогерка з більше як 82 тисячами підписниць і підписників в інстаграмі та майже 100 тисячами на ютубі. У минулому була телеведучою, а також drag queen. «Гендер в деталях» розпитав Монро про її минуле, довоєнне життя, шлях у шоу-бізнес та виклики, з якими їй довелося зіткнутися до і після 24 лютого 2022 року.
— Розкажіть, будь ласка, про свою юність — як відбувалося формування вашої ідентичности? Тоді ще існував Радянський Союз і секс-освіта була питанням замовчуваним, табуйованим. Де ви брали інформацію чи, можливо, спиралися тільки на власні відчуття?
— Моя юність припала на злам епох: перехід від тоталітарно-табуйованої радянської системи, де всі рівні й будь-яке відхилення від норми, навіть зовнішнє, м’яко кажучи, не сприймалося, до типу вільного суспільства. Навіть з появою величезної кількости інформації на телебаченні, в газетах і журналах суспільство однаково далі жило за радянськими стандартами.
Про секс і стосунки дізнавалися одне від одного, але вся інформація була дуже стереотипною і найчастіше викривленою.
Ще з дитинства я відчувала гендерну дисфорію (дистрес, що виникає через невідповідність між статевою ідентичністю людини — особистим відчуттям своєї статі — та власне статтю, отриманою при народженні. — Ред.), була дуже фемінна і мріяла про ляльку, а виховання було типово чоловіче. Тому коли в підлітковому віці я відчула потяг до чоловіків, мені спочатку стало лячно. Та потім у моєму оточенні вчасно з’явилися люди, які сказали, що це ок, це нормально, так буває і це не злочин чи хвороба. Ну, а далі я відкрила для себе мистецтво драг і це стало моїм життям на довгі роки. А також своєрідним втіленням омріяної ідеальної жінки.
— Готуючись до цього інтерв’ю, я вирішила ще раз перечитати вашу біографію. До слова, там всюди фігурує слово «перша»: перша ведуча шоу-програм у гей-клубі «Клітка», перша людина, яка запровадила в українську термінологію слово «травесті-діва», перша артистка, яка заявила про себе як про трансгендерну людину. По-перше, чи все з цього правильно, і по-друге, як тоді, у 2000-х, відчувалося бути першою саме в такому контексті?
— Ну, майже все так і є. Трохи уточню: я була першою травесті (до речі, тепер цей термін уважають некоректним) драг артисткою, яка заговорила в мікрофон, а не просто ліпсингувала (ліпсинг — імітація співу під фонограму. — Ред.), і яка презентувала себе як драг-королеву.
До мене були травесті-артистки, мої колеги, котрі виступали як піджейки або ж ліпсингували в гетероклубах чи на приватних гей-паті, але першою публічною, яка, скажімо так, відкрила рота, а потім вийшла за межі гей-клубу в гетеронормативний світ, була я.
І термін «травесті-діва» — теж моєї фантазії справа. У 2007 році, коли я вийшла з темряви нічних клубів і приватних вечірок на екран телебачення та почала з’являтися в медіа, мене спитали: «Як вас титрувати?» Тут я й вигадала «травесті-діву». Тепер уже я прошу мене так не титрувати. Я припинила виступати в жанрі драг і позиціоную себе як блогерка, ведуча розважальних (хоча нині не до розваг) програм, громадська діячка та лідерка думок, а також відкрита трансгендерна персона Монро.
— Наскільки така яскрава, неординарна публічна діяльність була в ті роки ризикованою? Це вже не 90-ті, але однаково в Україні до цього, мабуть, ще не були готові?
— Слухайте, завжди існували свої бульбашки типу клуби, тусовки, компанії «за інтересами», які майже не перетиналися з якимись маргінальними й агресивними елементами. Тим паче драг-шоу — це про радість, блискітки й веселощі. Я ж не ходила, умовно кажучи, по хліб у боа з пір’я, хоча в моєму житті було все. Навпаки, саме в нульових українська індустрія розваг потребувала яскравих персонажів, так званих артистів оригінального жанру, тому здебільшого сприймали із захопленням!
Однак про права і свободи ніхто поки особливо не замислювався. Громадські організації спочатку займалися темою людей, які живуть із ВІЛ, і сюди підтягували якусь допомогу ЛГБТ+ спільноті, хоча б інформували про контрацепцію і роздавали презервативи. Випускали спершу якісь газети, потім журнал «Один із нас», у якому друкували новини, есе, літературні твори, вірші на ЛГБТ+ тематику.
— А взагалі існувало явище такого сталого ЛГБТ+ активізму?
— З поширенням інтернету і після Помаранчевої революції поступово почали з’являтися активісти, але їхня діяльність була ну дуже локальна!
А от сплеск саме ЛГБТ+ активізму в тому вигляді, у якому ми його спостерігаємо тепер, почався після Євромайдану 2014 року, коли країна одночасно обрала європейський вектор розвитку і втратила частину територій! Та я була зайнята своєю телевізійною і медійною кар’єрою, тому не дуже занурювалася в активізм.
— Що вам допомогло переживати тодішні виклики і чи давало щось почуття безпеки?
— Моя зовнішність, духовність, інтелект і почуття гумору — це була моя зброя, яка допомогла, коли виникали непорозуміння. А ще інтуїція й відчуття ставлення людей до мене. Якщо ситуація була небезпечна, я намагалася її згладити або ж зникнути. А ще в мене одразу з’явилася директорка, яка всі організаційні моменти і делікатні питання брала на себе.
Крім того, я завжди на вигляд досить впевнена, і це викликало повагу. Хоча всередині тремтіла і боялася, майже до панічних атак. Добре, що я рано дізналася про дихальну гімнастику за Стрельниковою і в кризових ситуаціях починала дихати.
— Згодом ви вели програму «Розмови про це», були в шоубізівській тусовці, «95 кварталі» тощо. Як ви оцінюєте цей досвід? Чи не відчували ви тоді щодо себе якоїсь екзотизації з боку оточення?
— Мабуть, я спробувала все в шоу-бізнесі й медіа: і вела програми, і брала інтерв’ю, і розважала, і дискутувала, і знімалася в кіно, серіалах, написала книжку, заспівала. Скрізь я відчувала підвищену увагу і не завжди приємну, іноді навіть зверхність. Проте здебільшого мені щастило на людей і оточення.
Так, мене намагалися надурити з гонорарами, формували комплекс меншовартости. Та в останні роки, зокрема перед війною, я відчувала тільки повагу і захоплення! Знаєте, справжня народна слава і любов прийшли тоді, коли я про це вже не думала.
— Чи відчували ви у якісь моменти свого життя, що ставлення українського суспільства до ЛГБТ+ людей змінилося?
— Зрозумійте, я — виняток з правила, я не презентувала себе як представниця окремої спільноти. Навпаки, я завжди акцентувала на тому, що я така сама, як усі, і заслуговую на ті самі можливості! Я підтримувала КиївПрайд, бо хотіла своїй, переважно гетеросексуальній аудиторії показати, що всі ми рівні й однакові. І що прайд — це люди, які хочуть жити вільно в безпечному середовищі, а не у своїх бульбашках.
Ставлення українського суспільства до ЛГБТ+ спільноти і до відкритих ЛГБТ+ людей сформувала російська пропаганда, яку транслювали наші проросійські політики і медійники. Ну, і не забуваймо про вплив церкви!
Хочу нагадати, що термін «ЛГБТ-пропаганда» вигадала і запровадила російська пропаганда. У сучасному світі його не існує, адже неможливо пропагувати те, що природно. Тому нині ми спостерігаємо процес просвітництва українського суспільства в різних сферах і стосовно різних спільнот. І цей процес позитивний.
— Однією з подій, яка трансформувала ЛГБТ+ активізм, стала війна. Спочатку 2014 року, потім 2022-го. Які особисто ваші цілі в активізмі як інфлюенсерки і громадської діячки?
— Цілі гранично прості: права людини = права ЛГБТ+. Тобто принаймні голосування, а в ідеалі — ухвалення закону про реєстровані цивільні партнерства, інформаційно-просвітницька кампанія серед населення, зокрема через мої соціальні мережі й канали, і як результат — створення безпечного, толерантного середовища для комфортного життя поруч.
Також мета — це подолання проблем, з якими стикаються трансгендерні люди, зокрема йдеться про негативне сприйняття в суспільстві. Це пошук дружніх лікарів, юристів та спільноти, де можна почуватися собою, не озираючись на всі боки.
— А з якими викликами ви зіткнулися на початку повномасштабного російського вторгнення як українка і як трансгендерна людина? Як проживали перші дні війни?
— Це був суцільний жах. Від почуття власної безпорадности, нікчемности до провини вцілілої та постійного звинувачення себе, що від мене жодної користи.
Війна виштовхнула мене з моєї прекрасної бульбашки, де я собі копирсалася, і поставила перед питанням: а хто ж я є?! Мене накрила гендерна дисфорія, але це спричинило шлях до себе справжньої. Через спеціалістів і лікарів, але добре, що є ті, хто готові були допомогти і розібратися.
Проте на тлі цього жахіття я з перших днів морально підтримувала свою аудиторію, вела мотиваційні й заспокійливі прямі ефіри та всіляко допомагала не поїхати дахом усім, хто були поруч.
— Питання, яке тепер особливо на часі, — цивільні партнерстві. Так чи ні?
— Однозначно так, тому що немає жодного адекватного аргументу про те, чому ні.
— На вашу думку, які кроки нам як державі треба зробити, щоб бути на рівні з європейськими державами в питанні підтримки прав ЛГБТ+ людей?
— Почати із закону про реєстровані цивільні партнерства, потім уроки-факультативи із секс-освіти в школі й навчальних закладах, просвітництво серед населення. І було б прекрасно, якби наша медична система перейшла на Міжнародну класифікацію хвороб 11 перегляду, бо поки що діагноз «транссексуалізм» належить до категорії психічних розладів. На жаль, термін переходу подовжено до 2027 року, і, я боюся, наше Міністерство охорони здоров’я тягнутиме до останнього.
— Питання з родзинкою, але має практичний характер. Як і коли ви порадили б зіркам, артистам робити камінгаут?
— Між нами кажучи, в перші тижні і місяці повномасштабної війни я чекала масових камінгаутів від селебів і публічних персон. Думала, що втрачати вже нічого і от нарешті найкращий час, щоб жити відкрито. Проте не дочекалася. У селебів інше сприйняття того, що відбувається, і втрата аудиторії чи страх бути захейтченими пересилює перспективу жити відкрито.
Тому жодних порад. Головна порада — це моє публічне життя як приклад.
— І останнє питання від головної редакторки «Гендер в деталях»: що приносить вам щастя й радість?
— Ваша увага та інтерес до мого досвіду й думок. Так само восьмигодинний сон, здоров’я й успіхи моїх близьких, ЗСУ та людей, які, попри негаразди і проблеми, живуть повноцінне, якісне й корисне життя.
А ще мої кицьки, музика, парфуми і природа.
Дякую. Слава Україні!
— Героям слава.
Яна Радченко
журналістка
Редакторка стрічки новин та журналістка у правозахисному виданні “ZMINA”. Працює з темою прав людини, а також пише про злочини на ґрунті ненависті, дискримінацію та мову ворожнечі. ЛГБТ-активістка та феміністка.
