«Всі мої прокльони стосуються російських солдатів, їхніх дітей і онуків, — їх всіх», — Анна Шаригіна

Війна росії проти України не за територію. окупанти хочуть забрати в нас право бути інакшими, довести, що нас, українців, не існує. Немає ні тебе, читачу, ні мене, ні нашої культури, ні мови, ні вподобань, ні переконань… Все це, вони вважають, має бути знищено. рашизм — це нацизм 21-го століття. Очевидні тези, правда?

Але що таке бути інакшим? Де інакшість закінчується? І чи закінчується вона? Вважаю, вона — логічний елемент еволюції суспільства, і буде ще більше проявлятися на шляху людства до майбутнього. Вбивати за неї чи прийняти її? Ось в чому питання. Як на мене, у прийнятті набагато більше перспектив і вигоди, ніж у насильства.

Інакшість — це про права людини, у тому числі людей з ЛГБТ-спільноти. І давайте вже перестанемо маніпулювати: це не про те, хто, кого, як буде мати в ліжку й нав’язувати це гетеросексуалам або їх дітям. Це зовсім про інше. Особливо під час війни. Це про право поховати коханого/кохану, якщо він/вона загинули, доглядати його/її дітей, залишитися у житлі, яке купили й облаштували разом… Це багато про що.

Котрий рік поспіль за права ЛГБТ-спільноти та жінок бореться Анна Шаригіна, віцепрезидентка Харківського жіночого об’єднання «Сфера», співзасновниця «ХарківПрайду». Робить вона це послідовно та яскраво. Скажу чесно: деякі акції, які організовувала Аня свого часу, я не розумів. Вони здавалися мені більше провокаціями, ніж реальною боротьбою.

Останнє, що мене розлютило, — заява про проведення Маршу під час «ХарківПрайду». «Який в біса марш у прифронтовому місті?! Вони шо, здуріли?!», — подумав я.

Що ж, беру слова назад. Я — помилявся. Наша розмова з Анною розставила все на свої місця. У ній — про війну, про ненависть до росіян, про подяку й любов до наших Героїв/Героїнь, зокрема — Захисників/Захисниць «Азовсталі», про людяність, яку ми не маємо права втрачати навіть в найжахливіші часи. І так, говоріть з людьми, будь ласка, адже у діалозі можна знайти правду, яку так довго шукали.

Аню, привіт!

Привіт.

Радий бачити тебе.

Я також.

Давно не бачилися. Останній раз це було, наскільки я пам’ятаю, 23 лютого.

Так, це точно! Ми обговорювали… Ми навіть не дуже багато тоді приділили уваги воєнній перспективі початку війни, і зараз це так дивно, що ми не вірили. Коли я накладаю це на реальність, наприклад, загрози, на погрози путіна, я згадую ці часи й думаю, що ми тоді думали: «Та що він, дурень, сунеться в іншу державу?» Дуже сподіваюся, що зараз те, що відбувається в росії з цією «могилізацією», що це — агонія, а не черговий бзик, який буде реалізований божевільним диктатором.

Як ти пережила 24 лютого?

Ти знаєш, я спала. У мене така була реакція на стрес — я постійно засинала під вибухи. Страшніше було далі, бо завжди не розуміла, коли бачила, наприклад, у тєліку, що людям погрожують зброєю, і люди бояться, і я думаю: чого вони бояться, якщо вони жодного разу не відчули на собі, як крізь м’язи проходить залізо? Це просто залізяка, якою тичуть в обличчя, і гіпотетично ми все розуміємо, але практично ми ніколи цього не відчували.

Так от 24-го ну типу бах, і бах, і бах, і бах. А потім для мене велика війна стала реальною, коли потрапив снаряд в ХОДА (Харківська облдержадміністрація, — ред.), і ми це чули дуже добре, бо ми неподалік живемо. Там загинула волонтерка «ХарківПрайду», яка з перших днів… Боже, вона дуже була активна: приймала, допомагала теробороні. І тоді мені здалося, що оте відчуття, воно ніби встромилося в тіло, і я зрозуміла, чого ми боїмося, чого бояться люди, коли бояться війни. Це перетворилося з бабусиних розповідей на умови життя, у яких ми опинилися.

Що для тебе повномасштабне вторгнення змінило? Може, стосовно росіян, може, стосовно ще чогось…

Буде простіше знайти те, чого війна не змінила. Перші місяці було кілька хвиль відкидання, що це — реальність, і ти така думала: «Ну так, можливо, завтра-післязавтра буде, як раніше». Потім на одній із зустрічей з партнерами одна організація сказала, що COVID їм показав, що, як раніше, вже ніколи не буде, і тому вони сприйняли війну одразу. Мені знадобилося кілька місяців, і от недавно я зрозуміла, що нарешті усвідомлюю повністю, що це такі наші нові умови існування, і я не впевнена, що за життя застану час, коли все, якщо не повернеться, то зміниться на краще. Тобто я маю на увазі не лише припинення вогню, а й відбудовування, відновлення ментального, емоційного, духовного здоров’я людей, і, вибач за пафос, нації.

Щодо росіян… Знаєш, я якось казала, я не була певна, що це для публічного коментування, але можу зараз повторити цю фразу, що деякі націоналістичні, консервативні угруповання мені як ЛГБТ-активістці, як феміністці — ближче, ніж російські ЛГБТ-активісти, або феміністки.

Я нарешті також повністю усвідомила той наратив, який вони транслювали — цей імперський наратив у рамках якого… Ну, знаєш, типу, от європейські феміністки та активісти, активістки з США також бувають досить зухвалими, але ми апріорі не вважаємо їх чимось спорідненим. Тут легко сперечатися. Це так само як ти виходиш на вулицю, і тобі хтось щось каже, це незнайома людина, і ти кажеш: «Я не згодна».

А інша справа, коли це твої сусід, сусідка говорять щось, і ти думаєш: «Ой, може, треба уникати конфліктів, може, зараз замовчати, що ти не погоджуєшся?». Зараз я припинила вірити, що нам росія може щось дати, що вони є осередком, наприклад, інтелектуального скарбу або скарбів. Я зараз впевнена, що ми маємо будувати інтелектуальні осередки в Україні, і ми зможемо це зробити самі, без «старших братів».

Я більше не стримую себе у публічних виразах щодо рашистів. А як ти ставишся до публічних образ у бік?

Мені було складно, бо я — пацифістка. Можна це по-різному називати, але мені складно було приймати необхідність бойових дій навіть задля захисту. Деякі люди досі продовжують мене колоти в очі й говорити: «А от ти тоді говорила!» Бляха, та ми багато чого тоді говорили, ми тоді світ уявляли інакшим!

На початку (повномасштабного вторгнення росії, — ред.) в мене була близька за духом людина в росії — це викладачка одного з російських університетів. Я бачила, як вона виходила заміж, я знаю трохи, що вона там робила. Ми познайомилися на освітній програмі, і там був прикольний момент, мені здалося, душевної близькості. Ми не багато спілкувалися. На початку війни вона почала кожного дня писати, що їй дуже шкода й усе таке інше, але з часом я припинила відповідати, а потім вона припинила писати.

Я думаю, що «хароший русскій», якщо він і існує, то це та людина, яка розуміє, що вона не має права ображатися зараз на гнів і на агресію українців щодо всіх росіян без виключення. Тому так, я дозволила собі ненависть, дозволила собі погоджуватися з думкою, що краще росії не існувало, і всі мої прокльони стосуються не тільки російських солдатів, а і їхніх дітей, і онуків, і всіх. Це те, що я можу робити, коли серджуся, — я лаюся. Зараз я собі це дозволила, бо я вважаю, що немає виключень, що винні всі.

Коли нам пропонують зараз міжнародні партнери діалог з російськими активістами, я кажу: «Єдине, що я можу робити в одному просторі з російськими ЛГБТ-активістами, — спитати їх, що вони, бляха, робили весь цей час за всі ті шалені гроші, що в них були. Що вони зробили для того, щоб зараз українці, українки, українська ЛГБТ-спільнота не гинули від рук їхніх солдатів?». Щобільше, я впевнена, що там серед спільноти, серед активісток, серед феміністок достатньо людей, які підтримують вторгнення, тому мені зараз немає часу розбиратися в сортах гівна. Зараз просто хочеться, щоб вони згинули всі.

Якщо ми заговорили про «русскіх» і про «хароших русскіх», яких для нас із тобою немає під час війни росії проти України, спитаю не про «хароших русскіх», а про Антона Красовського. Чи слідкуєш за ним?

Ні, вибач.

Не слідкуєш…

Я намагаюся тримати гігієну інформаційну, тому звела до мінімуму слідкувати за думками інших людей.

Чому питаю про нього? Тому, що він публічно заявляв про свою…

Сексуальну орієнтацію?

Так. Відомо, що він гомосексуал, і при цьому він останні місяці…. Те, що він верзе — це на рівні соловйова, кисельова…

Шкода. Він росіянин, так?

Так, він росіянин. Наскільки я пам’ятаю, він головний редактор телеканалу Russia Today, і в нього висловлювання такі, наприклад, що «мы спалим вашу Конституцию у вас на Крещатике. Вы будете вместе с ней все гореть!»

Фу! Ну, це такий самий для мене феномен, як геї за Трампа були.

Ти собі пояснюєш, як може таке бути? Людина, права якої в тій країні, у якій він живе, відсутні фактично. 

По-перше, те, що він росіянин, мене вже він не цікавить. По-друге, я знаю деяких українських ЛГБТ-людей, які переїхали до росії навіть після повномасштабного вторгнення. ЛГБТ-спільнота — це такий зріз суспільства. Ми розуміємо, що в Харкові нікуди не зникли сєпари, вони просто зачаїлися, якщо ще не поїхали. Я особисто знаю знайомого родичів у Балаклії. Там був чат, і коли Балаклія була окупована, то ці люди фоткалися з російським прапором, але зараз вони сидять тихенько. Вони нікуди не діваються, і, коли ми будемо будувати майбутнє, ми маємо про це пам’ятати. Ми маємо думати, що робити з цими людьми, як їх, я не знаю, виявляти, або інтегрувати, або перевчати, тобто що з ними взагалі робити. Це дуже важливо з’ясовувати.

Що стосується блогерів та благорек… Блін, мені здається, обісралося багато людей на цьому — росіян і, на жаль, українців та українок. Немає чого сказати. Одне скажу: дуже сподіваюся, що це означає, що люди змінюються. Не те що зараз вони показують своє справжнє обличчя, а це значить, що вони розхиталися. Я не кажу про цю конкретну людину, про цього гея, але кажу загалом. Наприклад, про цю, як там її, нашу Полякову. У неї взагалі, як і в багатьох людей, був наратив, що «я поза політикою».

Головний кокошник України.

Так, але зараз вона вже не говорить: «Я поза політикою». Так, вона несе дурню про російську щелепу, але вона зрозуміла нарешті, що не можна бути поза політикою, бо політика тоді приходить із бомбами у твій дім.

Це з нею мем зробили, коли вправляють щелепу, і вона починає співати «Батько наш Бандера…»?

Так, це вони з Машею Єфросініною обговорювали це питання — чому вони не можуть говорити українською.

Ну і так, мовне питання теж лишається, але люди теж змінюються. Я зараз багато чую в Харкові, як люди переходять на українську — продавці, продавчині. Так, не всі, дехто продовжує говорити російською, дехто навіть дорікає, що українською говориш, або перепитує: «Ви зі Львова?» Блін, це взагалі так тупо.

Давай до сьогодення повернемось. Зараз «ХарківПрайд» (інтерв’ю записувалося під час проведення «Харків Прайду», — ред.)?

Так. Нам багато дорікали про проведення «Прайду». Мені шкода, що багато людей, коли говорять «Прайд», уявляють карнавали. У нас була цікава зустріч з поліцією та СБУ. Я просто мрію зацитувати всі ті стереотипи й знецінення, які я почула на цьому заході, але не буду з поваги до їхньої роботи щодо виявлення росіян і російських агентів в Україні. Ми намагалися пояснити й, власне, пояснили, що наші заходи… що ми живемо в Україні, що ми живемо в Харкові повністю свідомі того контексту, у якому відбувається «Прайд» цього року.

Для нас проведення «Прайду» — не тільки інструмент говорити й, можливо, цього року не стільки інструмент говоріння про права ЛГБТ. Ми хочемо, щоб «ХарківПрайд» на світовому рівні заговорив, спонукав до говоріння про Україну.

Я наведу приклад. Є світове об’єднання, яке називається InterPride. Це об’єднання всіх у світі «Прайдів», і ми, зокрема «ХарківПрайд», є частиною цієї спільноти. Останнім часом ми помітили, що на сторінці в інстаграмі InterPride з’являється вдруге за місяць допис про російську ЛГБТ-спільноту, яка «страждає», бо їм довелося через вторгнення в Україну виїхати з росії, і зараз, бляха, ці емігранти такі, блін, бідні.

Нас це дуже обурило. Ми в команді поговорили, почали готувати офіційного листа, але це було дуже емоційно для нас, і ми написали коментарі від себе як активістів. На сторінці InterPride ми написали, що «альо, вообщє-то ЛГБТ-люди й не тільки ЛГБТ-люди — українці, українки — виїжджають з України, не тому, що їм, блять, некомфортно, а тому, що в них немає домівок! Ви про що взагалі пишете?» І вони прибрали цей допис.

Розумієш, на відміну від України, від росії, у Європі, у Штатах, у Канаді ЛГБТ-активісти та активістки входять до парламентів. Вони голосують за важливі рішення, вони мають вплив як частина громадянського суспільства. Тому наша місія зокрема така, зокрема міжнародна.

Для харківської спільноти ЛГБТ, для української спільноти, і харківська спільнота зокрема є переміщеними особами по Україні. Для них також важливий сигнал, що Харків — досі їхнє місце, і мене особисто лякають деякі коментарі, що «ми не повернемося». Вони лунають зараз, і мені страшно від того, що люди, особливо люди з дітьми, які будуть наступним поколінням, не повернуться до Харкова. Я вважаю, що це дуже важливо не допустити. 

У нас дуже багато заявок на участь у Марші (один з ключових заходів «ХарківПрайду» — Марш. За нього у соцмережах багато критикували організаторів. Він пройшов у харківському метро, — ред.), ми не можемо їх узгодити, бо домовилися, що це буде не масова акція. Ми не публікуємо місце проведення, ми не публікуємо час проведення заходу, щоб поліція не була змушена відволікатися на забезпечення безпеки Маршу, зокрема, щоб ми забезпечили безпеку самі. Отака наша теза і така наша ідея Прайду, і нам дуже важливо, що люди відгукуються. Взагалі привернення уваги на всіх рівнях зараз дуже важливе, але, звісно, що конкурувати зі звільненням «Азовців» в інфополі…

Ну це просто найчудовіша новина!

Так. Знаєш, я, коли бачила цього хлопця, я не запам’ятовую їхні прізвища — тільки обличчя. Він був на постерах про «Азов», і я плачу завжди, як я його бачу. Коли я вчора дізналася, що його звільнили, я не знаю, це виглядає крейзі, але мені хочеться написати людині, хочеться потиснути руку, хочеться обійняти, хочеться хоч якось долучитися до підтримки цих людей, бо я просто боюся уявити, що вони там пережили. Я розумію, що вони зараз змушені робити обличчя героїв, але я відчуваю їх як людей, і мені дуже болить.

Поговоримо про воєнну статистику. 

Давай.

Чи відомо тобі, скільки представників і представниць ЛГБТ-спільноти воює, знаходиться в українській армії?

У мене буде кілька відповідей на це запитання.

Перше. Нам останнім часом закидають, що немає особливого ЛГБТ-батальйону. Я скажу так: так само як я не бачу сенсу в створенні ЛГБТ-партії, окремої політичної сили, так само я не бачу сенсу в створенні окремого ЛГБТ-батальйону. ЛГБТ-ідентичність — це одна з ідентичностей, і національна ідентичність — це також наша важлива ідентичність. І тому ЛГБТ-люди йдуть воювати саме як українці та українки, а не як ЛГБТ, бо геніталіями не воюють.

Тепер друга відповідь буде в мене така: якщо хочете подивитися приблизну кількість людей, залучених до процесу, наприклад, не тільки до військових процесів, а й до забезпечення армії безпосередньо, тобто армійських таких кіл, можна знайти групу lgbtmilitary, Військові ЛГБТ. Вони є у «Фейсбуці» й «Інстаграмі». Там можна подивитися, що вони роблять, скільки їх, хто там їх підтримує і які їхні дії.

Третя відповідь на твоє запитання про військових — це скільки серед моїх знайомих людей, які служать. Я б сказала, що маю серед активістів та активісток, бо це основне моє коло, десь людей десять знайомих, які безпосередньо воюють, які є плюс-мінус відкритими, тобто хтось якось знає, що вони дотичні до ЛГБТ-спільноти. Зокрема я маю з чотирьох інтерв’ю, які робила з харків’янами та харків’янками, три з них — це люди, які пішли воювати або воювали з Харкова, з харківської спільноти, або наразі навчаються, щоб піти до добробатів або до ЗСУ.

Також я знаю людей, які не відкриті, які не хочуть коментувати в жодному випадку свою сексуальну орієнтацію, і таких людей значно більше. Тому наш захід на «ХарківПрайді» був присвячений загиблим людям з ЛГБТ-спільноти, загиблим під час повномасштабного вторгнення. Для перформансу ми зробили білі фігури людей, які загинули, але вони так і не наважилися відкритися, і тому були невидимими.

Я говорила з дівчиною, яка служила. Зараз вона на реабілітації, бо мала поранення. Вона говорить, що дуже багато людей не відчувають себе в безпеці у своїх батальйонах, підрозділах, щоб сказати про свою орієнтацію, і вони… Ну тобто це ж як відбувається? Це ж не те що ти на співбесіді приходиш «драстє, я гей» або лесбійка. А це, наприклад, гетеросексуальні жарти. Люди дуже близькі в умовах війни, і вони можуть жартувати або питати, хто в тебе вдома, як там, що, чи є діти, чи є партнер, партнерка, дружина. У відповідь люди брешуть, щоб не мати додаткового тиску.

Поговорімо про права тих, хто на війні, про права тих, хто знаходиться в тилу. Це, можливо, банальне питання, але його треба проговорювати, тому що більшість не розуміє. Більшість бачить різнобарвні ЛГБТ-прапори, й таке враження, що за ними більш нічого не хоче бачити. 

Слоган цього «Прайду» ми взяли з нашої інформаційної кампанії, яка також відбулася. Можна було бачити борди на вулицях Києва, Львова, Харкова й Одеси. Слоган цієї кампанії — «Єдині, як ніколи». Цю ідею я пояснила раніше: зараз для ЛГБТ-спільноти й для всього суспільства на часі шукати, у чому наша єдність, а не відмінності.

Але що стосується прав людини: до повномасштабного вторгнення ми говорили про злочини на ґрунті ненависті, бо їх було досить багато, ці напади на підставі того, що людина належить до ЛГБТ-спільноти. Зараз що війна показала? Знайшли, наприклад, Елю (ЛГБТ-активістка, яка допомагала теробороні та загинула під час ракетного удару, — ред.) під завалами ХОДА, але партнерці тіло не видають. Не видають, тому що вони не зафіксували свої стосунки, і немає такої можливості зареєструвати зараз шлюб для гомосексуальних людей в Україні.

Декому це здається як можливість зіграти весілля, але за цим стоять реальні права. Наприклад, якщо людина в критичному стані, прийняти за неї рішення; якщо людину знайшли, видати тіло, мати право поховати людину, мати право доглядати дитину, яка лишилася в цієї людини. Тобто це права, які зараз в умовах нещастя стали очевидними. Наприклад, батьки Елі, яка загинула в ХОДА, жили в Харківській області. Але якби вони жили на окупованій території й не змогли приїхати? Це важливий виклик.

Я хочу ще зазначити про людей на окупованих територіях. Ці люди все ще лишаються українцями й українками, і вони мають проукраїнську позицію, але, знаючи, як поводяться з ЛГБТ-людьми в росії, в москві, то розуміємо, що окупанти, якщо дізнаються, що це ЛГБТ-люди, або активісти й активістки, це така подвійна загроза для них, і про це також важливо турбуватися, важливо пам’ятати.

Найважче зараз говорити про права людини, але коли нас це зупиняло? Але з іншого боку, мені здається, що різні люди відчули зараз важливість прав. Коли говориш «права людини», вони не всі розуміють, що це, власне, наше право на житло, на приміщення, на життя зараз порушується найагресивнішим способом, і я дуже хочу, щоб Україна у своїх міжнародних відносинах була свідома важливості правозахисної ідеї.

Ти навела приклад дівчини, яка загинула в ОДА. Чи можеш без імен, без прізвищ ще навести приклади порушення прав представників і представниць ЛГБТ-спільноти? 

Треба почати з Херсонського кейсу. Було багато інформації, зокрема від наших міжнародних партнерів, що у росіян є списки активістів і активісток, і це стосувалося й ЛГБТ-активістів і активісток. У Херсоні один активіст (здається, це був трансгендерний хлопець) не виїхав. Він продовжував там виходити на мітинги, і його взяли, як там між собою кажуть, на підвал, і з ним не було зв’язку десь місяць. Організація, у якій він працював, навіть не могла… Вони намагалися не писати, що він їхній активіст. Вони домовилися з великою зоозахисною організацією, і вони його шукали як зооактивіста і знайшли. Це, наприклад, такий кейс.

Ще у нас була програма фінансової допомоги. До нас звернулися два хлопці, які потрапили в окупацію в Балаклії, і вони не могли вибратися. І потім, це було дуже-дуже трешово, вони вибиралися. Два хлопці молодих. Ну що їм допомагати, розумієш? Але якщо усвідомити нюанс, що вони пара, і що це там велика небезпека за ознакою їхньої сексуальної орієнтації бути в окупації, то зрозуміло, що вони потребують допомоги.

Згадую історію і про хлопця, який вибирався з Маріуполя. Пішки йшов — до того, як оточили «Азовсталь», але вже неможливо було вибратися. Він дійшов до Дніпра. Ми допомагали йому одяг купити.

Щодо, наприклад, переміщених осіб і щодо жінок з дітьми я маю кілька ситуацій, коли лесбійки з дітьми, парою, вони не можуть, не маючи шлюбу, отримати допомогу, як сім’я, а особливо, якщо три дитини на двох, вони не вважаються багатодітною сім’єю і не мають потрібних захистів.

Але знаєш, що я знову хочу сказати? Весь український народ, усе суспільство — в небезпеці. І коли ми говоримо про ЛГБТ-людей, ми не говоримо, що вони мають бути в особливих умовах. Ми говоримо, що їхні життя мають зараз певний додатковий ризик. Тому ми не вимагаємо від держави особливого ставлення, особливої допомоги за цими ознаками, але я рада, що достатньо ЛГБТ-організацій допомагають спільноті, зокрема допомагають не тільки спільноті, а і їхнім родичам.

А можна тебе ще спитати про Жіноче об’єднання «Сфера»? Чи є воно?

Так, є. Як і раніше ми працювали за напрямком ЛГБТ і для жінок, ми надавали кілька місяців поспіль і відновимо в жовтні фінансову допомогу жінкам і ЛГБТ-спільноті. Ну і, щоб всі розуміли, наша організація залучила три мільйони гривень, і ми їх витратили на потреби жінок і ЛГБТ-спільноти. Спрацювало сарафанне радіо, коли люди передавали одна одній, і ми мали багато запитів, наприклад, з Кременчука.

Ми працюємо зі східноукраїнським регіоном. Крім того, ми надаємо психологічну підтримку, сплачуємо психологічні консультації для жінок і для ЛГБТ-спільноти. Кошти ми надавали на їжу, на тваринний корм, на ліки.

Також до мене зверталися міжнародні організації, Це більше моя, не сферівська, волонтерська діяльність. Я приймала засоби гігієни та тести на вагітність, препарати для жіночого здоров’я. Я їх приймала в Харкові від польських партнерів та партнерок, від шведських, і передавала жіночим організаціям або просто волонтерським організаціям, які їздять на передову й працюють з жінками.

Крім цього в нас була інформаційна кампанія. Одна з них стосувалася ролі жінок у війні, і ми намагалися показати жінок, які… Зараз говорять про жінок як військових, або тих, хто вивіз дітей за кордон. Ми намагалися знайти інші формати участі жінок і зробити їх видимими. Це була одна інформаційна кампанія, а друга — та, що ми хотіли підбадьорити українське суспільство, — зробили «Єдині, як ніколи». Там ми показували, що наші міста різні, але всі українські; що наші страви різні, але українські; що наші мрії різні, але українські. Така дуже мила, мені здається, кампанія вийшла — така тиха, без наголосу на специфіці нашої діяльності.

А ще ми робимо «ХарківПрайд». У його межах разом з фондом «Харків з тобою» збираємо гроші на потреби жінок-військових, які воюють навколо Харкова. Розглядаємо можливість продовжити роздавати гуманітарну допомогу.

Ще спитаю про твою поїздку у Францію. Як тобі спілкувалося з колегами й колежанками закордонними?

Ми пам’ятаємо і бачимо, що Франція не є найпалкішою союзницею України. Мене обурило, коли в одній міжнародній організації нам сказали: «А можете пояснити, чому ми маємо приймати?» Це було буквально за пару днів до голосування за надання Україні статусу кандидатки в Євросоюз. І мені кажуть: «Поясніть, нащо ми будемо приймати таку проблемну Україну в Євросоюз?». Я кажу: «В сенсі? Ви подивіться: ми боремося з дискримінацією, працюємо для прав людини, у нас є кілька Прайдів» І мені кажуть: «Подивіться на Польщу. Ми їх прийняли в Євросоюз і маємо зараз проблеми з цим». У Польщі намагалися ввести зони, вільні від ЛГБТ, і різні інші дискримінаційні заяви були на рівні держави. І я тоді обурилася, але розуміла, що просто обурення нічого не дасть. Я сказала у відповідь, що ми дуже гучно боремося й маємо підтримку досить видиму від суспільства, і ті люди, які нападають на Прайди, вони в меншості, і що на це треба зважати. Так, у цьому процесі нам теж потрібна допомога й підтримка Європи, але, якщо не буде перемоги в цій війні, то не буде й прав людини для ЛГБТ-спільноти.

Я виступала зі сцени паризького Прайду — це дуже багато людей, це велика площа. Я і директорка сумнозвісної Amnesty International там говорили про війну в Україні. Ми говорили, що весь світ має підтримати зараз Україну. Зараз ЛГБТ-рух, світовий ЛГБТ-рух для українського ЛГБТ-руху — це майданчик, щоб говорити про глобальне порушення прав людини, яке відбувається в Україні, яке чинить росія. Так само я поїду ще на конференцію Європрайдів і на конференцію InterPride в жовтні, якщо… Я не знаю, як сказати… Якщо доживу, якщо не прилетить…

Світова ЛГБТ-спільнота як ставиться до війни росії проти України?

Логічно, що вони оговталися раніше, ніж ми, і зокрема завдяки їм ми почали працювати, бо вони почали надсилати нам гроші, і говорити, і питати, як вони можуть нам допомогти. Ми зрозуміли, що це гроші не на нас, не на нашу команду, бо в нас більш-менш якісь проєкти тривали, нас підтримували різні донори. Саме люди, ЛГБТ-люди з усього світу, з Європи й США здебільшого, почали надсилати нам гроші, які ми передавали людям, щоб їм допомогти справитися зі скрутою.

 

Зараз це те саме, чого бояться, мені здається, усі активісти та активістки, або над чим працюють — це тримати Україну на порядку денному на світовому рівні. Тому ми слідкуємо за сторінками, як я згадувала випадок з InterPride.

До речі, тому там «Європрайд» (асоціація європейських Прайдів) зробили українські прапори, які можна побачити всюди попереду Прайдів. Це дуже важливо, що ЛГБТ-рух, який є правозахисним рухом, принаймні на інституційному рівні підтримує Україну, бо інші люди…

Є, звісно, інші громадяни й громадянки, які взагалі не знають, що відбувається. У це важко повірити, але були в Парижі, я бачила, люди, які не розуміли, чому ми говоримо про Україну зі сцени. Теж не варто бути в ілюзії в Європі. Пересічні люди впливають на політику, і це також наше завдання, щоб вони знали, що відбувається в Україні, бо вони там можуть підтримувати мітинги, виходити на них.

Ти не виїжджала з Харкова з початку повномасштабного вторгнення? 

Крім відрядження того.

Ти бачила, як місто руйнують, як його ранять, як воно змінюється. Ти думала, яким місто, через все, що сталося, буде після Перемоги?

Так, хочу з цього приводу нагадати, що внаслідок Другої світової війни Харків було зруйновано на 70–80%. Це те, що мене підтримує, що Харків було поновлено, він не перетворився на пустелю. Що Харків прогресував, відновився, пішов далі. Це дає мені надію.

Смішно, коли люди говорять, що «незабаром Харків стане новим Лос-Анджелесом». Це небезпечна ілюзія, бо, по-перше, поряд з нами залишатиметься росія, якщо, звісно, ми…

Навіть якщо вона розвалиться.

Так, або якщо, наприклад, білгородська народна республіка не увійде до складу Євросоюзу, або не долучиться до НАТО у складі України. В українському бюджеті не буде багато грошей на Харків, а міжнародні інвестори, мабуть, будуть з недовірою ставитися ще якийсь час до Харкова через його геопозицію.

І ще одне моє занепокоєння  — те, що я говорила про людей з дітьми, про молодих людей, які не захочуть повертатися, бо буде, наприклад, ще військовий тиск, щонайменше тиск. Це все може суттєво відкинути Харків назад.

З іншого боку, я знаю, що є дуже багато ентузіастів. Я сподіваюся, що ми не постаріємо до того часу. Я сподіваюся, що нам всім стане енергії додати швидкості процесу відновлення й процесу відновлення безпеки в Харкові, і поверненню сюди максимально ресурсів. Я дуже на це сподіваюся і всім гарячим головам хочу сказати: ЛГБТ-спільнота, феміністський активізм, правозахисний активізм може суттєво на це впливати, і ми будемо.

Ань, дякую тобі.

Дякую дуже тобі.

Тисну руку. Слава Україні!

Героїням слава!

Джерело

Сподобалось? Знайди секунду, щоб підтримати нас на Patreon!
Поділись публікацією
Залишити коментарій