Не кінець історії: що не так із західним поглядом на українську ЛГБТ+ спільноту під час війни

Останнім часом так складалося, що я як активістка менше говорила від свого імені, а більше узагальнено: чи то про транслюдей, чи ширше — про ЛГБТ+, або ж про жінок. Тепер же мені хочеться повернутися до принципу «особисте значить політичне» і почати цей текст із розповіді про власний досвід. Досвід трансактивістки, яка з першого дня повномасштабної війни й донині перебуває в Києві.

У той перший день, коли по Києву били ракети й окупанти сунули на нас із півночі, я почала пристосовуватися до нових умов, регулярно стежачи за новинами. Уже тоді, практично в перші години, мені написали з міжнародної європейської організації, до правління якої я входжу. Серед іншого звучала готовність допомогти, якщо мені буде потрібна евакуація з України.

Доки російські війська безславно втекли з-під Києва, я отримала ще кілька таких пропозицій. Одні — про допомогу з виїздом, інші — про допомогу з розміщенням у тій чи тій країні. Іноді від людей, із якими ми колись перетиналися на заходах, але не так щоб були знайомі близько. Усім я відповідала на зразок: «Дуже дякую, матиму на увазі, але наразі залишаюся в Києві».

Паралельно приходили запити від медіаспільноти. Я не відчувала тоді сил на спілкування з ними, бо майже всі сили йшли на те, щоби просто далі жити й працювати. Тепер дещо шкодую, що не відповідала їм, бо незабаром типові запити набрали форму: «Можливо, ви знаєте транслюдину, яка мала чи має проблеми з перетином кордону при виїзді з України?» Статті, у яких долю української трансспільноти було показано крізь досвід саме таких людей, почали з’являтися в західних ЗМІ.

У якийсь момент мене теж запросили до ініціативи, покликаної спростити українським транслюдям перетин кордону, що ускладнилося через воєнний стан.

І якщо в перші дні така увага і до мене особисто, і взагалі до трансгендерних людей в Україні ще була приємною, то незабаром вона почала радше дратувати, а подекуди навіть обурювати. Адже вся турбота про нас зводилася до питання виїзду з України.

Зазначу, що я проти будь-яких узагальнень. Різні люди, серед них і трансгендерні, під час війни опинилися в різних ситуаціях і на них діяли різні чинники. Зовнішні — від місцеперебування людини щодо зони бойових дій до обставин, які тримають її на цьому місці або, навпаки, штовхають до виїзду; і внутрішні — від відчуття обов’язку до страху. За сукупністю цих чинників люди вирішують, залишитися їм чи виїхати, і будь-яке рішення має право на існування і не варте осуду. Водночас моє, ваше чи ще чиєсь рішення не може бути універсальним прикладом для всіх інших.

Не буду заглиблюватися в особисті подробиці, які саме чинники впливали на моє рішення, але ключовий серед них завжди один: тут мій дім і тут моє місце. Тому залишатися було для мене рішенням за замовчуванням. Для того щоб я передумала, обставини мали б змінитися так, що залишатися далі було б несумісним із життям. У Києві, на мою думку, такий момент за весь цей час не настав, на відміну від його передмість, як-от Ірпінь і Буча.

Проте схоже, що в західному інформаційному полі як рішення за замовчуванням подається саме настанова виїхати з України, принаймні для трансгендерних людей, та й для ЛГБТ+ загалом. А ті, хто свідомо (а не тому, що не можуть цього зробити через якісь перешкоди) залишаються, — це така собі аномалія. Ті ж, хто вступають до лав ЗСУ і йдуть боронити Україну зі зброєю в руках, — це вже щось таке, чого не може бути, бо не може бути ніколи.

Незабаром знайшлася людина, яка уособила типові західні уявлення про українських транслюдей, — це співачка Зі Фаамелу. Сьогодні вона одна з найвідоміших публічних трансосіб в Україні, що робить її доступнішою для ЗМІ і видимішою в інформаційному просторі. У перші дні повномасштабного вторгнення Зі Фаамелу вирішила покинути Україну, але на перешкоді стало те, що в її паспорті досі вказано чоловічу стать. Зрештою, співачка таки перетнула кордон і згодом розповідала в різних інтерв’ю різні версії, як їй це вдалося. Крім того, вона описувала загальну ситуацію в Україні з правами транслюдей і подавала її як дуже несприятливу і трансфобну, тобто між рядків недвозначно читалося, що ця країна не варта того, щоб у ній залишатися.

Зауважу, що в людини з її іменем і прибутками і рівень трансфобії, і можливості їй протистояти не такі самі, як у пересічної транслюдини в Україні. Та, знов-таки, не хочу ставити під сумнів і засуджувати чийсь особистий досвід і вибір. Однак від думки про те, що саме такою в очах західної аудиторії наразі постає типова українська транслюдина, мене трохи пересмикувало.

Чекайте, скаже хтось, але хіба не те саме розповідають правозахисні активістки й активісти? Що законодавство для транслюдей у нас дуже недосконале, процедури тривалі і складні, окремі права взагалі обмежено. Що транслюдей дискримінують на роботі, у навчальних закладах, у лікарнях, при оренді житла — скрізь. Що з проявами трансфобії можна зіткнутися де завгодно — від сім’ї до держустанови. Нарешті, якщо взяти рейтинги становища з правами людини для транслюдей і ЛГБТ+ загалом, що їх регулярно складає, наприклад, ILGA-Europe, то там Україна теж, м’яко кажучи, не на перших позиціях.

Начебто все так, але є нюанс. До ситуації, коли «все погано», можна ставитися як до даности: отак воно є і нічого з тим не поробиш. А можна — як до задачі, яку треба розв’язати: гаразд, тепер це так, але що і як можна змінити, щоб стало краще? У першому, пасивному підході транслюдина виступає лише об’єктом. І все, що можна зробити, — це забрати об’єкт звідти, де йому погано, і перенести туди, де умови мають бути для нього сприятливішими. У другому ж підході транслюдина сама стає активним суб’єктом змін.

І такі зміни, власне кажучи, в Україні вже відбувалися. У 2016 році було повністю реорганізовано процедуру транспереходу, яка стала простішою, доступнішою і не такою принизливою. Того самого 2016 року в Києві пройшов перший трансмарш, який згодом став регулярним; завважу, що такі марші чи то транспрайди не дуже поширені навіть у західному світі (і взагалі неможливі на росії). Двічі — 2015-го і 2018 року — у Києві проходила міжнародна трансконференція за участи експертів і експерток зі сфер правозахисту, медицини, політики. Тему трансгендерности частіше і з часом коректніше стали висвітлювати ЗМІ. Наші активістки представлені в міжнародних організаціях, наші голоси нехай і не дуже часто, але все-таки звучать на рівні аж до ООН. Це не просто суб’єктний рух, це потужний рух, який рік за роком активно розвивається, шириться, набирає сил.

Та варто трохи вийти за межі «активістської бульбашки» — і упс, увесь цей рух раптом виявляється невидимим, а українська трансспільнота постає винятково у вигляді пасивних жертв. Західне активістське середовище, варто було тільки початися повномасштабній війні, на диво легко підхопило таке сприйняття і риторику. На мою думку, все це має глибші корені, які виходять за межі суто ЛГБТ+ контексту.

Свого часу Френсіс Фукуяма сформулював концепцію «кінця історії»; згідно з нею ліберальна демократія — це найвища точка розвитку людства, якої воно зрештою повсюдно досягне і на тому соціально-політичні зміни зупиняться. Схоже, однак, що з погляду пересічних громадян/ок західних демократичних країн світ уже майже там. Адже вони гадають, що саме їхні країни становлять основу цього світу. Звісно, за межами лишаються якісь країни «третього світу», але вони погоди не роблять, та і їм можна допомогти підтягнутися, наприклад шляхом покращень у сфері прав людини.

росія, яка після розпаду СРСР, з одного боку, зберегла його зовнішньополітичну вагу, а з другого — розвинула й поглибила зв’язки із Заходом, нарешті почала сприйматися як майже частина «першого світу». Така, що загалом теж демократична, просто, так би мовити, з певними вадами. До цього, звичайно, доклалася сама російська влада, підтримуючи гібридний образ режиму, коли жорсткі авторитарні механізми сховано за демократичною на перший погляд обгорткою: адже і вибори регулярно відбуваються, і опозиція яка-не-яка є, і громадські об’єднання якось діють.

У цій картині світу не може бути загарбницьких воєн — у світі ліберальної демократії для них просто немає причин. Власне, після 1945 року «перші країни» їх і не знали, і принципи територіальної цілісности й непорушности кордонів відсилають саме до цього періоду. Звісно, є Афганістан, є Близький Схід, де постійно хтось із кимось воює. Та, по-перше, це знову периферія, «третій світ», що постає радше винятком, який підтверджує правило. По-друге, ці війни трактуються або як партизанські повстанські дії, або як антитерористична боротьба з великими угрупованнями на зразок ІДІЛ. Це применшує їхній статус порівняно з війнами в конвенційному розумінні, коли одна держава нападає на інші.

Усе це спонукало шукати якісь єзуїтські пояснення й формулювання і для подій 2014 року в Криму та на Донбасі, а не просто називати їх війною, яку російська федерація розв’язала проти України. Тим паче й сама рф докладала максимум зусиль, щоб замаскувати свою пряму участь у воєнних діях та політичних процесах у підконтрольних їй так званих республіках на Сході України. І я тут навіть не кажу про «путінферштеєрів», які, уникаючи визнавати відповідальність росії, безпосередньо відпрацьовували замовлення з Кремля. Я радше про людей щирих ліберальних поглядів, для яких, однак, це було «конфліктом», «кризою», ще якимось місцевим непорозумінням між «братніми народами», де замішані «сепаратисти» й «терористи», у яких чорт ногу зламає. Врешті-решт, сама українська влада офіційно називала це Антитерористичною операцією.

Коли ж 24 лютого 2022 року росія відкрито перейшла до повномасштабного вторгнення в Україну, це вже ніяк не можна було натягнути на глобус «кінця історії». І першим бажанням західної людини в цій ситуації могло бути якнайшвидше «повернути все назад», щоб «розбачити», наче цього й не було. Якось так розрулити ситуацію, щоб воєнні дії миттю припинилися, і вона відновилася до звичного статус-кво. Байдуже, що зробити це можна було б лише коштом України — якби вона припинила спротив і погодилася на вимоги росії, тобто фактично капітулювала.

Багато хто саме цього й очікували, а коли стало ясно, що Україна вистояла під першими ударами, навіть наполягали на такому сценарії, подаючи його як кращий для самих українців. Від західних лівих феміністок, про яких так влучно висловилася Тамара Злобіна, або німецьких так званих інтелектуалів до президента Франції Макрона. Адже якщо Росія лише трішки не дотягує до високих стандартів західної демократії, то в цьому не повинно бути чогось страшного. Так, країна, яка відповідає таким стандартам, і не мала б розв’язувати війну; але в межах їхнього бачення без певного «дводумства» не обійтися.

Велика війна, що відбувається не «десь там», а фактично на межі «першого світу», видається в цій оптиці абсолютним жахом, а мир — універсальним рішенням. Територія, охоплена війною, — це ніби «чорна діра», у яку страшно навіть зазирнути. І якщо не факт, що мир настане ось-ось, то найкраще, що можна зробити, — хоча б витягти когось із неї. Навіть президент у перші дні повномасштабного вторгнення отримував пропозиції евакуюватися в ЄС. Що казати про трансгендерних людей, яким і в мирні часи жилося не дуже.

Уявити, що хтось із них може свідомо хотіти залишатися в країні, яка опинилася в цій «чорній дірі», ідентифікувати себе з нею й докладати зусиль, щоби боронити її від загарбників, — у такій картині світу справді може бути важко. А уявити, що за певних обставин у ту саму дірку може затягнути і такі досконалі на перший погляд ліберальні західні країни, — це взагалі за межею. Простіше переконати себе, що сама ця досконалість або її відсутність визначає, з ким таке може статися або ні. І краще не вдивлятися в «діру», щоб не порушувати ілюзію. За аналогією, як у недавньому фільмі, «не дивитися вгору».

Коли ж придивитися як слід, можна виявити, по-перше, що справжня «чорна діра» утворюється якраз на тих землях, куди заходять російські окупанти, отже, відповідальність за неї не на абстрактній війні, а конкретно на російській федерації. По-друге, цивілізаційної прірви між «першим світом» і тим, що став полем битви, немає. Насправді що перший не становить вершину, що другий — зовсім не «привіт» з минулих епох.

Повертаючись до теми трансгендерности: що в її контексті можна побачити? Наприклад, те, в Угорщині сьогодні юридичного визнання гендеру взагалі немає на законодавчому рівні. У Фінляндії, щоб його отримати, треба пройти стерилізацію. У Польщі для цього треба судитися проти своїх батьків. У Великій Британії ця процедура передбачає отримання сертифіката від центральної комісії і може затягнутися на роки.

Інакше кажучи, в названих країнах отримати юридичне визнання гендеру складніше, ніж в Україні. При цьому перші три з них — члени ЄС, остання входить до «Великої сімки». І так, є країни, де ця процедура краща за українську, але, очевидно, про різницю світів тут і близько не йдеться.

Українки й українці, котрі виїхали під час війни в різні європейські країни, порівнюють тамтешні реалії зі звичними українськими та помічають і те, в чому вони нас переважають, і те, що в нас подекуди влаштовано й працює краще. Серед останнього називали онлайн-банкінг, пошту, систему запису до лікарів, цілодобові крамниці і навіть Укрзалізницю, на яку в нас, здавалося, не сварилися тільки ледачі. Нарешті згадаймо Збройні сили України: безумовно, в технічному оснащенні вони відстають від країн НАТО, але в плані бойового досвіду після того, який вони дали відсіч чисельно переважним силам російських загарбників, мабуть, уже й НАТО є чого повчитися у нас.

Побачивши все це й усвідомивши, що про «кінець історії» в такому світі говорити зарано, треба зробити ще один крок і сформулювати наступний важливий висновок.

Міжнародний світоустрій не просто недосконалий — він виявився неадекватний для викликів, які перед ним постали. Такі організації як ООН, ОБСЄ, Рада Європи, ЄС, а якоюсь мірою й НАТО виявилися або взагалі безсилими, або дуже неефективними в реаліях великої війни. Підходи, налаштовані на точкові покращення й виправлення окремих вад, не працюють проти тотально антилюдської системи. «Глибока стурбованість» і складні забюрократизовані методи ухвалення рішень не дають ефекту там, де потрібні нагальні реакції й дії, щоб стримати та приборкати агресора.

Отже, можна говорити не про те, що такі країни як Україна повинні підтягуватися, щоб стати визнаною частиною глобального світу. Радше глобально має вдосконалюватися весь світ, і Україна має бути повноправною учасницею цього процесу. Тепер як ніколи вона може зайняти в ньому проактивну і навіть лідерську позицію.

Повертаючись до ЛГБТ+ тематики, хочу сказати, що те саме стосується сфери активізму. Велика частина його концептів, наративів і підходів походить із Заходу, а кістяк його становлять громадські організації, що тримаються на західних грантах. Ні, це не має нічого спільного з «грантоїдами», «соросятами» і подібними ярликами, що їх навішують опоненти праворадикальної спрямованости, — така форма роботи далека від відробляння активіст(к)ами західних указівок. А проте в непрямий спосіб вона задає певні рамки й стандарти, у яких взаємодія із західними організаціями відбувається з позиції «учні — вчителі». У процесі такого менторства різні ідеї часто приймаються й засвоюються некритично, без належного переосмислення й адаптації їх до наших реалій. Тому, можливо, для українського активізму настає час теж прибрати більшої суб’єктности, розвивати власні підходи до боротьби за права, спираючись на чималий уже досвід, без сліпого копіювання і комплексу меншовартости.

Звичайно, ці тези треба розкрити детальніше, і це саме по собі варте окремого тексту, а то й не одного. Я ж насамкінець хочу повернутися до того, з чого починала, — до свого особистого.

Так от. Якщо хтось чекає, що я і такі, як я, завжди будуть стражденними жертвами, що ми лише тікатимемо від небезпеки туди, де начебто краще, не намагаючись протистояти, чинити опір хоч російським окупантам, хоч місцевим носіям фобій і скрєп, то їм від мене проста коротка відповідь: «Не дочекаєтесь!»

Інна Ірискіна

громадська активістка

Координаторка трансгендерного напряму ГО «Інсайт», експертка з питань трансгендерности, правозахисниця, феміністка. Авторка і співавторка низки матеріалів, переважно з тематики трансгендерности і прав людини.

Джерело

Сподобалось? Знайди секунду, щоб підтримати нас на Patreon!
Поділись публікацією